Лікарка Ірина Язова: "Якби я поїхала з Бучі, хто б допоміг усім цим людям?"

У темній знеструмленій квартирі під звуки вибухів за вікном Ірина допомогла з'явитися на світ маленькій Алісі

"У під'їзді мого будинку в Бучі (Київська область. — Авт.) на вулиці Тарасівській живе лікар-терапевт Ірина Язова – струнка, витончена мама трьох дітей. Прості люди, які проявили мужність у непростих ситуаціях, часто залишаються за кадром. 5 березня до нашого будинку принесли пораненого сусіда. В нього на вулиці вистрілив хтось із рашистських снайперів – влучили в ноги, прострілили кістку. Його забрали сусіди, перенесли до під'їзду. Чотири дні Володимир лежав у під'їзді нашого будинку, а Іра, звичайний лікар-терапевт, не хірург, не військовий медик, його перев'язувала, знеболювала, знаходила ліки… Володимир дожив до евакуації, бо поряд була Іра, яка його лікувала, виходжувала, рятувала.

Паралельно Іра приймала пологи. Так сталося, що в нашому будинку залишилася вагітна жінка на дев'ятому місяці. І так сталося, що її дитина вирішила народитися на 12 день війни, коли в Бучі вже не було ні світла, ні води, ні газу, ні бригади акушерів. Але була Іра. Вона ніколи не приймала пологи, але для породіллі була втіленням впевненості, і ніхто не знав, як страшно їй було тієї ночі. Маленька Аліса народилася в темряві та холоді знеструмленого будинку, але все пройшло добре.

На руках Іри були й інші діти — родина з Ірпеня, яка вирішила евакуюватися на машині через Бучанський залізничний переїзд, але орки стали стріляти по їхній машині, прострілили жінці та її півторарічній доньці ноги. Іра перев'язувала їх, давала знеболювальні. Фішка в тому, що свої дії Іра не вважає чимось незвичайним, вона просто робила те, що вважала за потрібне. Руками таких людей, які, не замислюючись, виконують свій обов'язок – і відбуваються великі перемоги".

Цей допис у Facebook написала Вікторія Куриленко. Про Ірину Язову, яка врятувала життя їй та її новонародженій дитині, розповіла і мешканка Бучі Ганна Тимченко – це у неї Ірина, з якою вона до війни навіть не була знайома, приймала пологи. У темній знеструмленій квартирі під звуки вибухів за вікном Ірина допомогла з'явитися на світ маленькій Алісі.

- Про те, що в будинку є лікарка, яка не евакуювалась, ми дізналися в останній момент, — розповіла Ганна Тимченко. – Коли 7 березня у мене почалися перейми, у Бучу вже зайшла колона росіян, і ми постійно чули постріли, моторошний гуркіт. На вулицях розстрілювали людей, підривали один будинок за іншим. У нас у будинку вже не було ні газу, ні електрики, ні води. Ми щільно зашторили вікна, запалили свічки. Вода, яку встигли заздалегідь набрати, охолола, тож із підручних засобів були лише вологі серветки. Лікарка Ірина, попри все це, була абсолютно спокійна. Спокійним, рівним голосом вона казала мені, що робити, заспокоювала. Коли дочка вийшла, вона не одразу закричала. Сусідки, які були поряд, злякалися. Але Ірина знала, що треба робити…

- Ми відразу ж відсмоктали з носика дівчинки слиз, поплескали по п'ятах, постукали по хребту. І почули крик, – каже Ірина Язова. — Я дійсно ніколи раніше не приймала пологи. Але ще студенткою хотіла стати гінекологом, і добре вчила теорію. Думала, що вже нічого не пам'ятаю, але у такий екстремальний момент знання повернулися.

Про те, що в нашому будинку є жінка на 40-му тижні вагітності, мені написав знайомий інтерн. Виявилось, що ця жінка живе у моєму під'їзді. До цього часу я жодного разу її не бачила. Я прибігла до Ганни о 4 годині ранку. Можливо, здавалося, що я спокійна, але насправді я сильно переживала. Як лікар, не могла не думати про ризики — що не відкриється шийка матки, що може статися післяпологова кровотеча. Водночас намагалася не концентруватись на поганому. Зібралася та робила те, що знала.

Ірина зізнається: на відміну від Ані та сусідів, вона вибухів за вікном не чула. І намагалася заспокоїти породіллю:

- Я весь час повторювала, що пологи — це природний процес, тому Ані нема чого боятися. Ми з сусідками розмовляли на абстрактні теми, жартували, але при цьому діяли як злагоджена команда: одна сусідка робила Ані масаж спини, потім інша її заміняла. Все було так спокійно, обережно. На той момент у нас не було війни. Були Аня, ми й чудова поява на світ нового життя.

"Поранений в ноги, Володя молився, щоби на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, щоби наїхали…"

Прийнявши пологи й надавши мамі та новонародженій необхідну допомогу, Ірина повернулася до своєї квартири, де, не переодягаючись, вся в крові, лягла спати, чим добряче налякала своїх дітей та чоловіка. Часу відпочити не було, бо в під'їзді на неї чекав ще один пацієнт – сусід Володя, в якого рашисти стріляли в той момент, коли він просто йшов вулицею.

- У Володі були пробиті кулями обидві ноги. Він до пізнього вечора лежав на асфальті. Каже, спочатку молився, щоби на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, щоби наїхали… Його випадково знайшли сусіди, принесли в під'їзд. Підняти його у квартиру було неможливо, тому ми організували йому місце на сходах, де він провів п'ять діб. Оглянувши його рани, я побачила, що перебита кістка, пошкоджені м'язи та сухожилля. Промила рану, зробила перев'язку, дала протизапальне. Найбільше я боялася, що може статися зараження крові та початися сепсис. Володя кричав від болю так, що чув увесь під'їзд… Йому полегшало лише на третю добу. Коли в нього вперше за ці дні з'явилося бажання закурити, я зрозуміла, що він має одужати.

До війни Ірина була терапевтом в Ірпінській міській лікарні. Останні два роки – у "ковідному" відділенні, де доводилося працювати день і ніч. Не могла покинути своїх пацієнтів і 24 лютого. Прокинувшись від звуків вибухів, Ірина не стала евакуюватись, а поїхала на роботу. Коли почалися бої у Гостомелі, вона була зовсім поряд – приїхала додому до літньої пацієнтки.

- Пам'ятаю, як, виписавши їй медичний висновок, вийшла на вулицю, а там уже літали гелікоптери, поряд було чути вибухи, — згадує Ірина. – За кілька днів рашисти вже зайшли на мою вулицю у Бучі. 1 березня я мала вийти на роботу, але вже не змогла дістатися лікарні — був розбитий переїзд. Після того як у сусідньому дворі російський танк розбив аптеку, люди встигли забрати розкидані на вулиці препарати. Ми з сусідками у підвалі їх сортували та передавали, кому потрібно. Згодом терміново знадобилася допомога багатодітній сім'ї, машину якої розстріляли російські танки. Люди просто намагалися евакуюватися, але їхню автівку перетворили на решето. Мама та чотирирічна дитина отримали пораненння. В обох були прострілені ноги.

Дізнавшись, що цим людям потрібна допомога, Ірина відразу прийшла, зробила перев'язки, дала знеболювальне, знайшла необхідні ліки.

– Маленька ніжка дитини була повністю пропалена, – згадує Ірина Язова. – Звичайно ж, її треба було везти до лікарні, але це вже було неможливо – Бучу окупували. Залишалося лише через сусідські чати шукати медикаменти та сподіватися, що вони допоможуть. Щоб не потрапляти росіянам на очі, я бігала з одного будинку до іншого між гаражами.

У цей час вдома на Ірину чекали чоловік і троє дітей. Попри страх за життя близьких, Ірина з першого дня війни відмовлялася евакуюватись:

– Я лікар. Якби я поїхала, хто б допоміг усім цим людям? Мені було дуже страшно, але інакше я не могла. І знаєте, що найголовніше? Усі, кому в ті жахливі дні мені довелося надавати допомогу, вижили. І поранені мати з дитиною, і Володя, зараз у повному порядку. А маленькій Алісі Тимченко уже сім місяців. Я не робила нічого надзвичайного. Просто виконувала свою роботу. Якщо кожен на своєму місці робитиме все, що від нього залежить, ми обов'язково переможемо – я абсолютно в цьому певна.