Солдати РФ розстріляли маму, але одного з них я врятувала, — харків’янка про 42 дні окупації

Кароліна з Харкова в перший день вторгнення РФ втратила маму — жінку застрелили солдати російської армії. Після цього Кароліна з батьком протягом 42 днів фактично пробули в окупації, перебуваючи під постійним обстрілом на лінії вогню. У цій неймовірно складній ситуації Кароліна змогла не просто вижити, а й на згадку про маму зберегти цілий собачий розплідник.

Своєю історією дівчина поділилася в інтерв’ю "Телеграфу".

— З чого для вас особисто розпочалася ця війна?

— Як і більшість українців, 24 лютого я прокинулась від вибухів. Спочатку було відчуття, що сусіди підривають феєрверки. А потім у небі я побачила дим. І зрозуміла, що неподалік нашого будинку горить військова частина. Потім були нові вибухи, почав трястись будинок, а коли я відчинила вікно, то мене відкинуло від нього ударною хвилею. І ось на той момент я зрозуміла, що це війна.

Подивитися новини я не могла, тому що телефон розрядився. На той момент вже не було ні світла, ні інтернету, ні опалення. Страху не відчувала, поки в нашому селищі не почалися обстріли.

— А де ви знаходилися, з ким?

— Ми жили у приватному секторі одразу за Окружною, де виїзд із Харкова. У деякі селища росіяни вже зайшли і залишилися там, а в нас були потужні обстріли. Я з вікна бачила, як люди почали масово їхати, йти пішки, почалася паніка. Ми разом з мамою збиралися виїжджати, але в цей момент почалися постріли. Кулі пробивали дахи, брами, машини.

— Як загинула ваша мати?

— Маму вбили близько 11-ї ранку 24 лютого. Тобто, тоді щойно почалася війна. І найжахливіше, що у нас стріляли російські солдати, це були не осколки від снарядів, вони цілеспрямовано стріляли. Моя мати загинула від рук солдатів! І це не має жодного пояснення та прощення. У нас стріляли нізащо. Це воєнний злочин. У перший день війни вони стали стріляти по двом цивільним жінкам. Кулі пролітали в сантиметрі від мене, те, що я залишилася живою, — це диво.

— Це неможлива втрата, я дуже вам співчуваю. Скажіть, а чи була можливість потім забрати тіло мами?

— Ми чекали на поліцію, яка мала вирішити питання з тілом мами, бо військові нам труп не віддавали. Їм потрібно було засвідчити факт убивства та місце загибелі. Ми вирішили подивитися, що з нашим будинком, із нашими собаками. Вони на той момент уже добу нічого не їли. Але коли ми приїхали до будинку, то за хвилин 15 виїхати назад вже не змогли. Бойові дії розпочалися прямо на Окружній. Та частина, де ми зазнали обстрілу, перетворилася на поле бою. Там підривали, стріляли.

Тіло мами забрали до моргу. Можливості її поховати з того часу я не мала. Деякі мені писали, що я мала забрати тіло, але що далі? Забрати її додому, щоб її тіло там лежало? І жити поруч із її тілом 42 дні? Чи закопати власну маму біля будинку? Для мене це дико.

— А в яких умовах ви весь час жили з батьком?

— 25 лютого погода сильно зіпсувалась, то дощ, то мокрий сніг. Електрики не було, тепла теж. На ділянці ми мали літню кухню, там неподалік жили наші собаки. Я готувала фактично на вулиці, за мінусової температури. З рота просто йшла пара. Були дні, коли я розкочувала тісто, щоб зробити коржики, а воно дубіло.

Якісь запаси їжі у нас були, трохи картоплі, консервація, кілограм 10-15 круп для собак, яку ми встигли купити з мамою 23 лютого, трохи сосисок, борошна, півмішка корму і трохи м’яса для собак. По суті це запаси на два дні. А ми так жили понад місяць. Собаки їли один раз на два-три дні. Цуценят, яких у нас 13, годувати було нічим. Перші два дні я давала їм корм, але зрозуміла, що він так швидко скінчиться. Їх довелося перевести на разове харчування, за тиждень вони просто згасли. Перетворилися на трупів.

Ми ж із батьком розтягували їжу по грамах — місяць тягли півкілограма сосисок, палку ковбаси та 400 грам сиру. А потім свою їжу ми віддавали собакам, самі їли по одному бутерброду на день, я смажила нам коржики.

Води в будинку не було, ми їздили на джерело. А потім вдарили морози і стало дуже складно. У хаті холодно, готувати на морозі неможливо. Газ ми заощаджували. Тато щодня рубав дрова. Ми розтоплювали сніг, щоб заощаджувати воду. Психологічно витримувати це дуже складно.

Ми щодня сподівалися, що ще ось-ось і все скінчиться. Але минув тиждень-два, ми розуміли, що стає тільки гірше. Тому ми намагалися виживати, як могли. Місяць до нас взагалі ніхто не міг заїхати з допомогою. Люди виходили в місто пішки, але ми знаходилися неподалік району Північної Салтівки, а його дуже обстрілювали.

Другий момент, навіть якщо вийти в місто, то не було гарантії щось купити, оскільки був дефіцит продуктів. Також можна було потрапити під обстріл. Сусіди розповідали, що ходили в місто за продуктами, ставали у велику чергу, а хвилин за тридцять починали стріляти і магазини закривалися.

Траплялися випадки, коли людей підстрілювали. Одного дідуся поранили у плече. Тобто можна було виходити пішки, але на свій страх та ризик. Машиною виїхати було неможливо.

У нашому випадку дуже потрібна була хоч якась їжа для собак — крупи, корми, макарони, а цього не було. Відігравала роль і комендантська година: з двох-трьох годин уже виходити не можна було. Фактично ми були в окупації, тому що росіяни були недалеко від нас, за два кілометри. Ми були між двома вогнями — між українською армією та російською, поки вони перестрілювалися. І так було 42 дні.

При цьому навколо всюди були снаряди, що не розірвалися. У будинок поряд із нами влучили. І будь-якої миті могло прилетіти до нас.

Не відразу, але ми мали змогу виїхати і врятувати своє життя, але тоді треба було покинути собак. Ми вирішили залишитись з ними.

— А скільки всього собак було з вами?

— Під 50 та ще два коти.

— До війни у вас був розплідник?

— Це була справа мами, я їй допомагала. Все вона тягла на собі. Але це не був бізнес, ми з цього не жили, просто у мами завжди була мрія мати свій розплідник. І я вирішила, що скільки зможу собак, стільки собі лишу, бо в цих собаках моя мама. Це мій зв’язок із нею зараз. Я на них дивлюся і розумію, що я втратила не все. Вони дають мені радість та підтримку.

— А як вам таки вдалося виїхати?

— Просто одного дня до нас прийшли і сказали, що за день буде евакуація. А евакуація через те, що наше селище стане лінією оборони. А це означає, що буде зовсім небезпечно. Може бути зачистка, а отже, були б нові жертви серед людей.

Батько тоді сів і сказав, що боявся цього дня найбільше. Ми ж жили і сподівалися, що ось-ось закінчиться все, і навіть звикли жити за тих умов. Ми вирішили, що насамперед треба їхати мені. І тоді було сильне нерозуміння, що взагалі брати, адже все життя на колесах не відвезти. І ось те, що ти забереш — це і є все твоє життя. Якби не батько, то я не поїхала б, але він наполіг. Ми продумали, кого з собак спочатку заберу я, а кого він пізніше. Це був один із найважчих днів цієї війни.

— Тато ваш досі там?

— Він довіз мене до військових і далі повернувся додому готувати машину під собак, що залишилися. Тому що всіх собак везти не можна. Наразі він чекає нового дня евакуації для виїзду.

— У вас була ще одна незвичайна історія із російським солдатом, розкажіть, що це було?

— Я врятувала російського солдата під час обстрілу. Коли ми з мамою намагалися виїхати ще першого дня. Ми залишили машину, бо в ній не було безпечно, і сховалися. Тоді почався обстріл прямо по нас. Двоє російських солдатів були поруч, одному з них прострелили ноги, руку. Коли я тікала з місця обстрілу, то віддала його "швидкій", тому що він стікав кров’ю. Я вважаю, що я як людина вчинила по-людськи.

— Я так розумію, що після цього його забрали до СБУ і він давав там свідчення?

— Я розуміла, що він свідок, і може багато розповісти. Він ще у лікарні дав свої перші свідчення. І, по суті, майже слово у слово повторив мою історію.