Біоматеріалу у путіна вистачає, - відомий журналіст про закінчення війни з росією та історичний шанс для України

- Перші дні війни ознаменувались максимальним моральним піднесенням та єднанням. Наразі подекуди спостерігається критика керівництва держави, інколи зовсім необґрунтована, а подекуди й відверті наїзди, при чому з багатьох політичних таборів. Як зараз не втратити цю єдність?

- Я б не плутав єднання нації з мовчазною підтримкою влади. Звісно, в умовах війни солідарний порив народу і керманичів – це сила. Проте мораторій на гостру критику був свідченням не бездумного підтакування – а навпаки: громадянської зрілості суспільства, яке на час війни закрило всі внутрішні фронти суперечок і притримало свої претензії на потім.

Треба пам’ятати, що деякі політики раптом народилися і раптом стали великими патріотами 24 лютого – тоді як значна частина суспільства всі ці роки на собі тягнула українську справу. Війна не може слугувати щитом для влади, якщо вона робить щось явно не те. Зрештою, ліміт беззастережної довіри вже вичерпано, а суспільство не лише може, але й повинно скеровувати владу й підказувати їй. Цим ми й відрізняємось від росії, де культ особистості затуляє мозок. Ми такими ніколи не будемо, тому свою єдність ми використовуємо на благо проти ворога, але при цьому дуже адекватно оцінюємо власну владу. Це ознака здоров’я.

- Де межа між критикою та обговоренням?

- Цієї межі нема. Здорове суспільство не повинно боятися здорових обговорень. Завжди щось буде комусь "не на часі". Наші люди все прекрасно відчувають: крім єдності, потрібна ще й пильність. Бо якщо не викривати й не усувати поточні провали влади – то від цього постраждає якість протистояння ворогові. Вільне обговорення всіх злободенних тем – це ознака вільного суспільства. Ми ж таке, чи не так?

- Чи може війна проти України стати кінцем росіі?

- Вона вже стала. Кінцева мета нашої війни – це цивілізаційний крах росії, яка вже навіть не приховує, що перетворилася в гетто звиродніння, в морг мертвих концептів, у кунсткамеру найгірших девіацій цивілізації, територію антисвітогляду з викривленими уявленнями про себе, свою кумедну велич, сміхотворну місійність, украдену історію та інші пустоти. Ми спостерігаємо феєричне обнулення ракової пухлини людства. Росія відтепер може існувати лише як заповідник людського трешу. Світ через лупу досліджуватиме цей феномен деградації людини до рівня небезпечного зомбі. Це вже сталося. Цей кінець росії, звісно ж, настане не одразу, але він неминучий. Росія, цей зоопарк психосоціальних експериментів, на віки вічні уже закарбована як усесвітнє зло. Тому війна має насамперед метафізичну основу: пекло проти раю, відсталість проти модерності, руйнація проти креативу. Не думаю, що росія зникне з мапи світу. Вона зостанеться на ній як диковинний антиприклад, печать звіра.

- Які, на вашу думку, прийнятні компроміси при перемовинах?

- Це має сказати влада – про ті межі компромісів, на які вона готова йти. Нагадую, філософія воєнного стану полягає якраз у повноті влади без громадського контролю. Люди, які з першого дня опанували суперхвилю патріотизму й безкомпромісності, зараз потрапили у власну ж пастку завищених, зависоких самооцінок. В історії національних зсувів народ завжди на голову вищий від влади. Так було, є і буде. Я вважаю їхню безкомпромісність награною. Звідси – несміливі, боязкі тести громадської думки щодо нейтралітету, невступу в НАТО, не кажучи вже про референдум.

- Але вести війну нескінченно Україна не зможе. Чи можемо ми зараз, перемагаючи на фронті, погодитись на якісь компроміси?

- У розмові про компроміси слід пам’ятати, що росія – це онтологічний, а не ситуативний ворог. Війна росії проти нас – геноцидна у своїй суті. Це війна на знищення України та всього українського. Всі варіанти "десь посередині" — банальна пересидка до нової ескалації, яка є неминучою, адже на кону – сам факт державності України й існування українців як таких. Суспільство, особливо воююча його частина, не сприйме поразкових поступок. Бо суспільство, на відміну від "еліт", вловлює історичний шанс повністю, з м’ясом і кров’ю відірватися від російської орбіти. Це – наше вікно Овертона: зараз або ніколи.

У суспільства, яке мислить категоріями української (антиросійської) України, а не перехідної Малоросії, є стійке відчуття, що аборт росії з лона сучасності – найреальніший із процесів, які протікають тут і зараз. Звідси – така небачена відчайдушність. І вона дуже контрастує з політиками, які "не очікували нападу з білоруського боку", або "які до останнього не вірили", маючи на столі алярмові дані світових розвідок. Тимчасовий варіант у вигляді беззубої України під лапою мордору – не пройде, хоча він найбільш вірогідний. Я б радив владі починати тверезу розмову з нацією, обгрунтовуючи тактичні рішення й перехідні передишки, якщо без них ніяк. Інакше ми опинимось в ситуації, коли компроміси будуть сприйняті як капітуляція з усіма наслідками, які звідси витікають.

- Яким ви бачите закінчення цієї війни?

- Дуже не хочу відповідати на це питання, бо відповідь може засмутити багатьох і збити ейфорію. Я не бачу закінчення війни в найближчій перспективі. Навіть якщо й відбудуться якісь домовленості на предмет втрати територій чи нейтралітету – все одно війна може стати затяжною. Ресурсність ворога є високою. Біоматеріалу в орків вистачає. Лишаються лише нелінійні чинники, які кардинально можуть змінити ситуацію. Наприклад, здохне путін. Або провокація проти країни НАТО й відповідно – Третя світова. Мені ясно одне: вільна Україна та хижа росія – несумісні.

- Українці показали, що вони здатні на сильний опір, що чомусь здивувало Європу та Америку, як думаєте, чому в росіі того не передбачили?

- Росія – клінічний самодур. Вона настільки довго живе в сортирі кривих дзеркал, що на світ теж дивиться криводзеркально й по-сортирному. Опір українців проти росії – це найвеличніше відкриття за всі 30 років нашої державності. Ефемерна ідеологема про адіннарот – померла. Концепт про слов’янську триєдиність – помер. Ми спостерігаємо граціозний дрейф українців у напрямку від кремля до абсолютної націдентичності. Це – безповоротно.

- Як думаєте, коли взагалі могла з’явитись ця ідея "військової операції" путіна? Адже навіть мапи, якими вони користуються, інколи датуються дев’яностими роками минулого сторіччя.

- Повномасштабний напад на Україну, думаю, прораховувався з 2014 року. Тобто 8 років мінімум. Він планувався як фінальний тріумф всього халіфату путіна. Це не стільки військовий план, скільки ірраціональна історична псевдомісія. Її крах перейшов у звичайний варварський геноцид: захопити неможливо, а лише знищити дощенту.

- Багато хто звинувачує Європу та, особливо, деякі інституції, в безпорадності перед цією війною. Чому так сталось, як гадаєте?

- Я категорично проти будь-якої антизахідної риторики. Тому що без їхньої зброї, яку нам надавали 3 місяці поспіль, поки дехто заперечував факт накопичення російських військ біля кордонів, ми не змогли б так героїчно протистояти. Ми воюємо західною зброєю і західними технологіями. Так, ми воюємо замість них – але у цьому ми самі винні — за 20 років уже можна було давно стати членом НАТО і зараз курити бамбук у реформованій захищеній країні. Усі випади проти Заходу я розцінюю як рафіноване хамство і скигління. Інша справа – наша війна оголила недієвість міжнародних інституцій, і тут Україна може стати зачинателькою нової архітектури міжнародних зносин. Перегляд усіх наднаціональних колективних органів, утворених після Другої світової, — це вже навіть перезріле питання. І повірте, Захід чудово з цим впорається. Маю чуйку, що в цій війні Захід ще навіть пів слова не сказав.