Чи буде велика війна з Росією та де відбудеться нове вторгнення Путіна - прогноз

Росія продовжує мучити світ своїми "пропозиціями" щодо "гарантій безпеки". По суті – ультиматумами про нерозширення НАТО та розподіл сфер впливу.

Про те, як слід відповідати на російські дії і до чого може призвести "прогинання" колективного Заходу під тиском Путіна та його кліки, "Телеграф" поговорив з нардепом V, VI та VII скликань, ексзаступником голови Радміну Автономної Республіки Крим, головою Всеукраїнського громадського руху "Сила права" Андрієм Сенченком.

На Заході – різний рівень розуміння російської загрози

– Пішов другий місяць переговорів представників колективного Заходу з РФ щодо "гарантій безпеки". Що можна сказати зараз?

– На мою думку, Росія переграла сама себе. Вона перетиснула із шантажем усього цивілізованого світу. Зрозуміло, що Захід – це моноліт, є різний рівень розуміння російської загрози. По-різному його приміряють на собі. Є ситі країни Старої Європи, які вважають, що це їх не торкнеться – і можна поторгувати чужим суверенітетом. А є ті, хто рельєфно відчуває загрозу з боку РФ – ті ж самі країни Балтії, майже всі держави Східної Європи, Скандинавії.

Але у світі дедалі більше назріває розуміння, що у разі російської широкомасштабної відкритої агресії під удар потраплять не лише Україна, Грузія, Молдова, частини територій яких уже окупувала РФ.

– Хто ще під загрозою?

– Військовий каток агресора у тому чи іншому вигляді прокотиться Балтійськими країнами, Польщею, Румунією, Чехією та Словаччиною, скандинавами. З радянських часів і досі, та сама Норвегія, у разі збройного конфлікту із Заходом, розглядається як одна з цілей першого військового удару. На повну окупацію цієї країни приділяється три доби.

Насправді тотальна агресія путінської Росії проти Західного світу вже давно відбувається у вигляді таємних активних розвідувальних операцій. Сьогодні у традиційних формах ведення війни немає прямого зіткнення РФ із країнами НАТО та їх західними партнерами. Але війна йде щодня у багатьох сферах та з використанням багатьох компонентів, баланс між якими постійно змінюється. В умовах застосування армії, з погляду агресора, лише питання тактики у війні, що вже йде. А поки що, наприклад, позаблокові Швеція та Фінляндія зазнають високоточних ударів російської пропагандистської зброї. Так, 21 січня, глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що бачить у повідомленнях НАТО про готовність прийняти до своїх лав Фінляндію та Швецію, якщо вони того забажають, "спробу тиску" на ці країни.

Якщо Росія не отримає гідної відповіді на свої ультиматуми, газовий шантаж, накопичення військ біля чужих кордонів, на кібератаки, втручання у вибори, штучні міграційні кризи та іншу підривну діяльність, ніхто і ніде не буде по-справжньому в безпеці. І даремно та сама Німеччина думає не про те, як утихомирити агресора, а про те, як поторгувати з ним і швидше запустити "Північний потік-2". Якщо Берлін зробив, нехай і однобічний висновок зі свого сумного минулого, то Москва – ні.

Україні необхідно зміцнюватися, аналізувати та "гнути" свою лінію

– Як Україні діяти в ситуації, що склалася?

– Зміцнюватися, аналізувати та "гнути" свою лінію. Потрібно не просто спостерігати за цією човниковою дипломатією Заходу і приймати на віру всі поради. Останнім часом у Києві та Москві побували директор ЦРУ, голова держдепу, інші офіційні особи США та ЄС. Переговори точаться на просторах Європи. Можна лише гадати, як і що на цих зустрічах обговорюють наші американські та європейські колеги.

Нам, як державі, необхідно постійно та ретельно аналізувати, моделювати та оцінювати не лише цілі, дії та задуми агресора, але також цілі, дії та задуми наших реальних та уявних друзів та партнерів.

Тільки глибоке осмислення ситуації та тенденцій у всьому ланцюжку взаємопов’язаних структур та спільнот – ООН, загальноєвропейські інституції та НАТО, національні уряди, політичні еліти та суспільство в інших країнах – у поєднанні з адекватною оцінкою власних дій, стану нашої держави, нашої армії та нашого суспільства, зможуть стати запорукою успіху України у відновленні миру та поверненні всіх захоплених ворогом територій.

У цьому є як слабкі, так і сильні ланки. І тому така важлива ретельна оцінка ситуації, підтягування найслабших ланок як усередині нашої країни, так і за її межами. Для цього ми маємо необхідний арсенал можливостей. Активний наступ на дипломатичному, юридичному, інформаційному фронтах здатний суттєво зміцнити наші позиції.

– Що робити у відповідь на ті чи інші дії агресора?

– Ми не повинні пропускати без уваги та реакції жодного удару – будь то замовні ініціативи російських депутатів-комуністів щодо визнання т.зв. "ЛНР" та "ДНР", свіжі вигадки командувача ВМС Німеччини віце-адмірала Шенбаха, який заявив на конференції індійського інституту оборонних досліджень, що, на його думку, Крим ніколи не повернеться до складу України, або чергові спроби нав’язати нам виконання "мінських угод" Путіна-Порошенка і цим поставити Україну на межу громадянської війни.

Нам усім, і владі, і суспільству необхідно зосередитися на всебічному зміцненні української армії. Без глибокої військової реформи, без всебічної модернізації армії ми завжди балансуватимемо на межі втрати незалежності та права українського народу самостійно визначати свою долю.

Мир для України – не лише про Україну. Це про всю Європу, про весь світ. Ми маємо невпинно нагадувати Заходу, що українська армія ціною життя наших солдатів захищає від російської агресії, від чуми "російського світу" не лише Україну, а й східний фланг НАТО. Це дає нам право не просити, а вимагати від Заходу не лише посилення тиску санкцій на Росію, а й зовсім іншого масштабу допомоги в зміцненні нашої армії.

Ми завжди повинні пам’ятати, що тільки сильна армія змусить і наших ворогів, і наших друзів зважати на національні інтереси України.

Росія давно "кусає"

– Як може діяти Росія, якщо її пропозиції будуть в основному відкинуті США та НАТО?

– Кремль у звично-агресивному стилі шукатиме вихід із ситуації із "збереженням обличчя". Коли кажуть, що щур, загнаний у кут, обов’язково вкусить – це дуже лінійне сприйняття. Росія давно "кусає". Вона давно веде гібридну війну не лише проти України, а й проти всього колективного Заходу.

Малоймовірно, що відповіддю агресора буде масований військовий наступ на Україну, хоча цілком ймовірні провокації на українсько-білоруському кордоні або кампанія з "возз’єднання народу Донбасу, який частково залишився під ярмом українських націоналістів".

У росіян немає "гальм" і великий арсенал "плідних ідей": дестабілізація Молдови через Придністров’я, розвал Боснії та Герцеговини, посилення газового шантажу Європи, розміщення військових баз на Кубі та у Венесуелі, спроби внутрішньої дестабілізації у США, ЄС чи Великобританії .

– І на що, швидше за все, буде зроблено ставку?

– Чекати можна чого завгодно і будь-де. Але, схоже, їхньою відповіддю може стати "визнання" так званих "ЛНР" та "ДНР", з наступним переходом від "політичного" протектора до повноцінного військового протекторату щодо давно окупованих територій.

Для нас дуже важливо досягти однозначної та жорсткої реакції Заходу навіть на найменші наміри в цей бік. Такі зусилля Росії, за своєю суттю, є рівнозначними новому етапу вторгнення на територію України.

Важливе ще одне. Росія, створюючи подібні протекторати (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, тимчасово окупована частина Донбасу), не лише дестабілізує Молдову, Грузію чи Україну. Вона створює плацдарми щодо безкарної агресії проти інших держав.

Якщо з території такого протектора, визнаного Росією, Венесуелою та Лукашенком, ударити по будь-якій із країн НАТО російською зброєю, передану "незалежній Абхазії/Південній Осетії/ДНР/ЛНР для самозахисту", то можна "за звичкою" заявляти, що Росії там немає.

Такий, цілком прийнятний для Кремля сценарій навіює резонне питання: "А куди прилетить відповідь?" Про це варто задуматися жителям окупованих Росією територій та українській владі, яка, як і раніше, відповідає за них.

Потрібна активізація виконання Будапештських гарантій

– Як, якщо не повністю запобігти, то призупинити російську загрозу?

– Росія щодня, усі 8 років війни проти України, зважує ситуацію. З одного боку, нашу здатність і готовність усіма доступними способами захищати свою незалежність та реальну готовність Заходу допомогти санкціями та зброєю. З іншого – потенційні економічні збитки та військові втрати агресора.

Як тільки Путін вважатиме збитки та втрати в живій силі прийнятними, він вдарить. У якому напрямку, у якому вигляді, у якій сфері – інше питання. Головне, щоб результати цього зважування завжди стримували агресора. А для цього багато треба зробити і Україні, і Заходу.

На жаль, низці наших західних партнерів хочеться легкого вирішення. І неважливо, що розплачуватись доведеться жертві, а не агресору. Саме тому нас уже сім років у різній формі намагаються примусити до реалізації антиукраїнських "мінських угод". Але це прямий шлях до відкритого внутрішнього конфлікту в нашій країні, який вже не треба буде маскувати під такий, як це робить Росія з 2014-го. Потенційно – це серйозний, довгі роки внутрішній конфлікт із можливим розколом країни. Ми не можемо цього допустити.

– Що конкретно може зробити Україна на дипломатичному фронті?

– Наша країна не повинна просто спостерігати за діями інших світових гравців та вислуховувати "безкоштовні" поради. У них свої національні інтереси, у нас свої. І, на мій погляд, у України як мінімум з 1994 року, коли ми приєдналися до міжнародної угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, підписали Будапештський меморандум і позбулися третього за потужністю ядерного арсеналу, є незаперечне право формувати порядок денний у питанні безпеки. Саме в нас, а не в Росії, яка зараз намагається це робити, хоч насправді саме вона руйнує систему міжнародної безпеки.

– Але звучить чимало скептичних зауважень на кшталт – відродити Будапештський формат уже не реально…

– Спеціально для наших скептиків, які культивують в українцях "комплекс меншовартості", і для західних любителів корчити здивовану гримасу зі словами "так це ж було давно і неправда", хочу нагадати, що приєднання України до міжнародної угоди про нерозповсюдження ядерної зброї з одночасним рятуванням від нього, є незаперечними фактами, які мають терміну давності. І, до речі, Гельсінський заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, не піддається сумніву на тій підставі, що він був підписаний далекого 1975-го.

Сьогодні, на тлі чергової активізації заяв про безальтернативність Нормандського формату та "мінських домовленостей", ми спостерігаємо замість фундаментальних переговорів країн-гарантів безпеки України, гарячкове переміщення наших західних партнерів різними одноразовими переговорними майданчиками, на яких нас, як сторони, просто немає.

У відповідь, Україна повинна домагатися тристоронніх переговорів за участю нашої країни і країн-гарантів, що залишилися, – США та Великобританії (Росія, як агресор – не береться до уваги). Мета таких переговорів – примус Путінської Росії до миру та повної деокупації Кримського півострова та східних територій України.

При цьому немає потреби відмовлятися від Нормандського формату. Це просто різні майданчики, які мають працювати на спільну мету – мир та повне відновлення суверенітету України. Поділ лаврів між учасниками форматів залишимо на їхню думку. Аби був результат.

Раніше Андрій Сенченко розповів "Телеграфу", що терор, який розгорнувся у вересні 2021 року стосовно кримських татар на півострові, — це помста Путіна за Кримську платформу.

Також Андрій Сенченко висловив упевненість, що Путіна треба примушувати до миру, а не випрошувати малозначні поступки.