Паралелі російської агресії та російського майбутнього

Передумови, або чи міг помилится Маркс

Усі, хто вивчав марксизм-ленінізм у радянських вишах, пам’ятають коротку формулу класика: "Учение Марса всесильно, потому что оно верно!".

Цим, майже релігійно-секстанським закликом, відмітались усі можливі на той час сумніви стосовно істинності доктрини Маркса. Така ж сама майже релігійна віра була й у теорію Маркса про суспільно-економічні формації, з якої безумовно витікала зміна капіталізму на більш прогресивний суспільний лад – соціалізм.

І хоча в основі марксових побудов завжди знаходилось право власності на засоби виробництва, класик "не помітив", що саме переходу від капіталізму до соціалізму притаманна фактична втрата власності на засоби виробництва у буржуазії та повернення до феодальної власності на ті ж засоби. Більш того, саме тоді й відбувається відродження феодальних відносин в суспільстві.

Бо право власності майже на все переходить до держави та державного апарату. А виробники як були з голими руками, так з ними й залишаються. На початку затвердження соціалізму ще були поодинокі спроби трудящих та селянських мас повернути собі право власності, але вони карались з найлютішою жорстокістю: голодом, військовою силою, терором.

Іншими словами, капіталістичним економічним відносинам тоді, як і на цей час, протиставляються відносини феодальні: трудящі люди не мають прав (згадайте, що колгоспники довгий час навіть були позбавлені паспортів і грошей), заводи й фабрики належали виключно державі, соціальні гарантії були зведені до мінімуму, праця на державу був обов’язковою. Відмова працювати каралась як кримінальний злочин.

Такий само суспільно-економічний устрій продовжував існувати і у пострадянських країнах, з незначним камуфлюванням його різними локальними заходами та особливостями. І звичайно, що так само організоване і російське суспільство, де влада, фінанси, власність на засоби виробництва фактично належить державі й спорідненим з нею олігархам (нагадаю, що олігарх це особа, що володіє великою власністю у країні, та має вагомий вплив на державні органи влади, тобто по суті одне й те ж саме).

Але тоді стає очевидним, що навіть за марксовими конструкціями соціалізм не є рухом суспільства вперед, а, навпаки, спроба реставрації феодалізму. Якому в чистому вигляді не притаманна будь-яка мораль (король це бог і сонце), гуманізм (який з’явився вже під час руйнування феодалізму), людяність (інквізиція, публічні страти незгодних), розвиток наук (бо застій у знаннях саме й був однією з характерних рис феодалізму, згадайте Галілея, Бруно). Це ж саме притаманне й соціалізму: заборона приватної ініціативи, заборона генетики, кібернетики, інших соціальних доктрин, інших, крім правлячої, партій, заборона книжок, часописів, фільмів, романів, поезії

І от саме зараз ми бачимо як російській новітній феодалізм намагається знищити Україну, що явно вирішила порвати з ним та рухатися вперед по історичній спіралі розвитку. Феодалізм перейшов до крайніх заходів – військового знищення тих, хто хоче рухатися у напрямку моралі, гуманізму, гідності, порядності, вільних соціально-економічних відносин, вільному самовизначенню як народу, як нації. Таке сучасні феодали пережити вже не можуть!

Невеликий історичний відступ

У середині 70-х років минулого століття я, ще студентом проходив експедиційну практику в Карпатах. Точніше, в лісистих відрогах Прикарпаття, на межі з Закарпатською областю.

Одного вечора я подався до найближчого гірського поселення купити чаю та сигарет. По дорозі, біля сільської кнайпи, розговорився з вже немолодим бородатим вуйком Петром, який люб’язно запросив мене до бесіди на лавочці біля закладу. Бесіда вийшла довгенькою, його цікавило столичне життя, якійсь подробиці нашої практики, що саме ми вивчаємо. Абсолютно органічно у вуйка Петра в кишені знайшлась пляшка домашньої настоянки, я купив сільського хліба та м’ясних консервів, а чарки ми тимчасово позичили у продавчині закладу, родички вуйка.

Вуйко Петро почав хміліти вже після кількох чарок, а я, завдяки молодості та гарній спадковості мого батька, на якого спиртне взагалі не впливало, щось йому жваво розповідав, розпитуючи його навзаєм.

І от між келишками він повідав мені про наступне. Він, власними очима бачив, як перед введенням "совєтскіх" військ до Чехословаччини, біля державного кордону лежали гори армійських ялових чобіт, акуратно складених у штабеля. "Йой, – вигукнув вуйко Петро, – я стільки чобіт у житті не бачив, це ж можна було усю Ворохту взути, та ще й на гостей би залишилось!"

Я, звичайно, поцікавився у нього навіщо, на його думку, було звозити в прикордонні ліси таку кількість шкіряного недешевого взуття, на що вуйко Петро відповів, що усіх місцевих звідти поперли військові та міліція й він "ніц нічого не взнав".

І ось, через багато років, під час буяння в СРСР-ії перебудови, мені до рук потрапила книжка Віктора Суворова "Криголам". Уважне вивчення цього аналітичного твору нарешті зорганізувало мою уяву про початок й причини Великої Вітчизняної війни. Ще більше вплинула на мене інша книжка Суворова – "День М".

Серед інших вражаючих фактів мою увагу привернула одна деталь: автор наводив приклади складування "совєтскімі" військами боєприпасів, амуніції, військових карт Польщі та Німеччини біля радянсько-німецького кордону перед початком війни. Саме тут автор згадував і "величезні гори нових ялових чобіт" та пояснював, що в кирзових чоботах наші солдати служили й ходили виключно в межах радянської країни, але за її кордоном мали одягати ялові, з натуральної шкіри.

"Ага! – одразу згадав я вуйко Петра і його оповідку, – так ось для чого були ті чоботи: для наших солдат, що прямували за кордон виконувати "інтернаціональний обов’язок" з деполітизації Чехословаччини".

Це несподіване й незалежне підтвердження висновків автора "Криголама" щодо справжніх причин початку Великої Вітчизняної, ще більше переконало мене у приголомшливій правоті Віктора Суворова. Головне історичне відкриття якого полягало в тому, що Сталін зі свого боку готував військове вторгнення у Німеччину, як перший етап своєї "визвольної" світової революції.

Єдина відміна від планів Гітлера полягала в тому, що початок агресії Сталін призначив на 16 липня 1941 року, "день М". І до цього дня він підготував силу-силенну танків (в шість разів більше ніж мав вермахт), літаків (у сім разів більше). Приблизно таке ж співвідношення було й по інших видах озброєння: гарматах, кулеметах, тощо.

Проте, технологічно тогочасна "совєтская" армія значно відставала від вермахту. Радіостанції було встановлено виключно на командирських танках та літаках (підлеглими вони керували прапорцями або ж згідно принципу "роби як я"). Пілоти літаків були навчені за прискореним курсом (два-три місяці в школі – й у війська), переважна більшість мобілізованих громадян були необстріляні, проте мали значки "Ворошилівський стрілець". Вважалось, що головне сила червоної армії — в її кількості та вірності ідеалам Леніна-Сталіна.

Факти та їх аналіз

Отже, Сталін напередодні війни не володів об’єктивною інформацією стосовно різниці в технологічному оснащенні своїх збройних сил та вермахту, про яку згадувалось вище. Скоріш за все не звертав увагу він і на справжній стан психологічної готовності червоної армії, її боєздатності, навичок командирів середньої та нижньої ланки та обстріляності особистого складу. Підтвердженням цього став перебіг подій літа й осені 1941 року: "котли", бойові втрати, мільйони полонених солдатів та офіцерів "непереможної"!

А оскільки він, як і Путін, на той час також був "Верховним головнокомандуючим", то й усі невдачі його армії на першому етапі війни, зумовлені саме невідповідністю між його персональною уявою та реальним станом справ, стають цілком закономірними.

Натомість, на початку війни вермахтом керував його генштаб. Проте пізніше, після провалу стратегічного наступу на Москву, Гітлер взяв на себе керівництво армією, тобто де факто став "Верховним головнокомандуючим". Спочатку, завдяки стратегічній помилці Сталіна з наступом на Харків влітку 1942 року, новим "котлам" та втратам в червоній армії, німцям під орудою фюрера вдалось досягти Волги. Проте, вже після Сталінграду, втрати в якому великою мірою залежали від персональних "стратегічних рішень" Гітлера, і почався корінний перелом в ході війни.

На користь Сталіна варто зауважити, що після розгрому його армії на початку війни він надалі ситуацію оцінював більш тверезо, вимагаючи від розвідки та генералів повної та об’єктивної інформації. До кінця війни плани стратегічних операцій завжди розробляв його генштаб, а Сталін лише погоджував їх, чи, після глибокого ґрунтовного вивчення разом з керівництвом армії, не дозволяв. Хіба що наполягав на "партійно-пропагандістських" рішеннях, на кшталт взяття Києва до ювілею жовтневого перевороту. Що тягнуло за собою неминучі величезні втрати військової сили й техніки червоної армії.

Це дійсно трохи несподівано, але зараз вимальовуються дивні паралелі між подіями 1941-42 років з агресивним нападом Росії на Україну. Єдина помітна різниця полягає в тому, що ані гітлерівські генерали і маршали, ані керівництво країни рад не мали такої (!) нерухомості, яхт та рахунків в Європі, їхні дружини й коханки не були дівами найдорожчих європейських та американських курортів та тусовок, а діти не вчились в елітних закордонних університетах. А в Росії все це є! І все це вони здобували "тяжкою працею" по розкраданню російського державного бюджету! Тож втрачати усі ці надбання всього життя і гарантію щасливої безбідної старості та лишати дітей майбутнього, їм ой як не хочеться!

Путін оголосив кінцевою метою свого військового вторгнення в Україну "денацифікацію, демілітаризацію та звільнення народу України з під пригноблення фашистської влади". Тобто, він правдиво вважає, що майже усе 40 млн. населення України пригнічене купкою націонал-фашистів і неймовірно страждає від цього пригноблення.

Якщо навіть суто гіпотетично погодитись з цією "вражою" думкою, то неодмінно виникає нове питання: чому зараз путінська орда планомірно й жорстоко знищує саме українське населення, яке на їх думку, було під пригнобленням купки владних керівників-нацистів? Бо ж Росія обіцяла нашому багатомільйонному населенню звільнення! А натомість ми отримали справжній геноцид усіх українців!

Пояснення в тому, що новочасний московський цар продовжує виходити з хибних оцінок дійсного стану справ в Україні та нереальних прогнозів, які з них походять. Його уявлення про Україну та реальний стан справ в Україні абсолютно не відповідають одне одному і зараз вступили у протиріччя. Путін раптом побачив (якщо до нього дійшла хоча б напівправда), що проти нього та його федерації насправді виступило усе доросле населення України. Виявилось, що ми усі є нацистами й фашистами, тому що хочемо бути вільними та незалежними! І нікого не бажаємо завойовувати. Ну, дійсно, справжні фашисти.

Можемо ще раз підкреслити – з правдивим станом справ в Україні "московський главкомверх" не є і не був знайомим. Тому й досі у своїх керуючих діях він виходить не просто з хибних, а з абсолютно помилкових уявлень, які підкріплюються неправдивими доповідями вищого російського військового керівництва.

Путін не може адекватно сприймати події, тому що командування армії та його найближче оточення бояться надавати об’єктивну інформацію. В свою чергу, він на базі цієї неадекватної інформації та на базі власного необ’єктивного сприйняття реальності приймає практичні РІШЕННЯ ЩОДО УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКАМИ! А російське міністерство оборони мовчить, бо боїться заперечити своєму "самодержцю".

За даним німецького часопису "Focus" відносини між президентом РФ і його розвідкою погіршилися через провал з боку російських військових на початку бойових дій.

Путін, перебуваючи під впливом метафізичних настроїв, настільки відсторонює реальність, що вже розпочав покарання розвідувального підрозділу ФСБ: генерал Сергій Беседа та інший офіцер спецслужби були допитані та посаджені під домашній арешт за введення в оману "главкомверха". Проте, це нічого не змінило у його сприйнятті зовнішнього світу, бо поганий полководець воює на кожній наступній війні як у передостанній, а для "московського главкомверха" це були Чечня та Грузія.

Путлер дотримується своїх переконань щодо України та постійно транслює їх у Росії, а також за її межами, у зв'язку із чим повідомляти главі Кремля невтішні новини – великий виклик, на який ніхто не наважується. Останньою жертвою "об’єктивності" став заступник начальника Національної гвардії Роман Гаврилов, якого відправили у відставку.

Раніше "Focus" писав про те, що в США взагалі сумніваються, чи призначив "цар" командувача війною в Україні. Скоріше за все, продовжує керувати військами особисто.

Військовий аналітик, генерал-лейтенант у відставці Марк Хертлінг, зазначає, що призначення командувача могло бути й не публічним, проте, судячи з дій армії, "він очевидно не є некомпетентним".

Як наслідок – підрозділи рф, які беруть участь у наступі, не можуть досягти злагодженості та, по суті, діють незалежно один від одного, не маючи всеосяжного оперативного плану. Окремо, вже CNN зазначає, що російські військові мають серйозні проблеми зі зв'язком. Солдати та командири іноді використовували комерційні стільникові телефони та інші незахищені канали зв'язку для спілкування між собою, що полегшує перехоплення їхніх повідомлень та допомагає нашим військовим визначати цілі для власних контрударів.

Головні висновки

Як в такий ситуації агресор може очікувати на позитивний результат?

Путін не військовий, він співробітник КДБ та полковник ФСБ, спадкоємиці комітету держбезпеки. Він був навчений для специфічної шпигунської війни з особливими шпигунськими методами. Реальною військовою ситуацією він не володіє, та й не прагне до цього.

Саме тому він і прийняв зараз рішення про тотальне знищення українців та України, оскільки "денацифікувати та демілітаразувати" її він не може.

У будь-якому разі, виходячи тільки з традиційних математичних розрахунків, українцям доведеться ще кілька місяців знищувати російські війська, перш ніж можна буде говорити про технічну неможливість Росії продовжувати бойові дії або переходити до масштабної воєнної мобілізації на власній території.

Оцінюючи чисельну різницю української і російської армій, поточні бойові втрати сторін, включно з резервістами, яка складає два з половиною рази, а також кількість наземної бойової техніки, що різниться приблизно втричі, математично Україна здатна виграти цю війну збройним шляхом. Тим більше ця здатність підсилюється завдяки постійно зростаючий військовій підтримці країн, що входять, до НАТО, а також інших країн, керівництву яких притаманний логічний стиль мислення.

Виходячи з динаміки знищення збройних сил РФ і наявного запасу міцності, можна очікувати на тривалість війни ще до 2 місяців, до моменту, коли Кремль втратить усі заготовлені військові ресурси в Україні і буде вимушений переходити до інших сценаріїв дій.

Але, невідповідність між неадекватним особистим сприйняттям "москальського самодержця" подій в Україні, його амбіціями та власне перебігом війни, створює об’єктивне протиріччя між розвитком реальних подій в Україні та їх віртуальним відображенням в перенасиченому стероїдами мозку російського керівника.

За таких умов чекати адекватних управляючих дій з його боку було б марною справою. І саме тому, постійно накопичувані протиріччя та невідповідності між керуванням військовими діями з боку Росії та реальним об’єктивним перебігом подій, і мають неминуче та несподівано "вибухнути" у будь-який момент. Так би мовити, гегелівський перехід кількості у якість.

В цьому випадку мацкальський режим може самознищитись та розпастися будь-якого дня. Слідом за ним, тим же шляхом піде й режим білоруського диктатора.

Прогнозування в цьому випадку, дуже невдячна справа, тому на цей час і відсутні реальні прогнози розвитку подій в україно-російській війні. Вирішальну роль буде відігравати лише стійкість нашої армії та дієва допомога наших союзників та всього людства, включно з керівництвом країн НАТО, а не тільки їхніх громадян.

Тому, сміливіше люди! Усе може скінчитися непередбачено швидко та абсолютно неочікуваним шляхом.

Так постулює наука про поведінку надскладних стохастичних систем – кібернетика, "продажна дівка імперіалізму", як її називали у похмурі сталінські часи.

Наслідки

⇒ Чекати дива не треба, феодальних орків потрібно вбивати й надалі, а їхню техніку нищити.

⇒ Злам системи, тобто крах феодальної мацкальскьої орди може наступити несподівано й мати неочікувану форму.

А що відбуватиметься потім

Спробуємо передбачити це, розглянувши процес розпаду СРСР. Хоча й досі відсутня єдина думка, щодо головної причин розпаду СРСР, проте серед можливих причин вказують на наступні:

● зниження світових цін на нафту,

● зростаюче економічне, технологічне та наукове відставання від Заходу та залежність від імпорту

● "номенклатурна" модель російського політичного класу, застій та кадрова деградація

● колоніальна імперська внутрішня політика "центру" та повернення більшовицько-комуністичного Кремля до "миколаївської системи" правління

● панування однієї ідеології, ізоляціонізм, цензура.

● збагачення "еліти"

● нерівномірність промислово-господарського розвитку всередині країни,

● етнічна, культурна та цивілізаційна різнорідність складових частин СРСР

Єгор Гайдар свого часу зазначив: "Дата краху СРСР добре відома. Це, звичайно, ніякі не Біловезькі угоди, це не серпневі події. Крах відбувся 13 вересня 1985.

Це день, коли міністр нафти Саудівської Аравії Ямані сказав, що Саудівська Аравія припиняє політику стримування видобутку нафти, і починає відновлювати свою частку на ринку нафти. Після чого, протягом наступних 6 місяців, видобуток нафти Саудівською Аравією збільшився в 3,5 рази. І ціни на нафту впали. Там можна дивитися по місяцях – в 6,1 рази."

А вирішального ідеологічного удару по феодально-радянському домінуванню у Східній Європі завдала Польща. Робітничими страйками у Познані (1956), Гданську (1970), Радомі (1976) і у Гданську (1980), і зародженням багатомільйонного руху "Солідарність", польські робітники підірвали найголовніший міф радянського комунізму — міф начебто створеної ним "нової прогресивної пролетарської держави".

У 1985 році Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов і його соратники по партії були вимушені оголосили про нову програму ідеології і старт реалізації пакету реформ під загальною назвою "перебудова". До цього "ідеологічного" кроку їх примусив крах "нафтово-газової" моделі радянської економіки, оскільки глобальне та багаторазове падіння цін на нафту призвело до повного краху дохідної частини державного бюджету і фактично банкрутству країна рад.

За інерцією ще деякий час економіка СРСР не вмирала. Але вже у період 1989—1991 років головна проблема радянської економіки – хронічний товарний дефіцит досягає свого максимуму, і в країні вводиться нормоване постачання в формі талонів.

Відразу після подій Серпневого путчу 19 серпня 1991, незалежність проголосили майже всі союзні республіки, які залишились, а також кілька автономних поза Росією, частина з яких пізніше стали невизнаними державами. Саме тоді й відбувся формальний розпад СРСР.

Таким чином, передумови розпаду СРСР виникли саме у 1985 році, через падіння цін на енергоносії, а каталізатором стала неспроможність старої номенклатури налагодити, починаючи з 1989 року нормальне економічне життя в країні.

Фактичний розпад "країни рад" зайняв лише ДВА роки. І це при тому, що інтеграція СРСР у світову економіку була мінімальною, в той час як необільшовистська московія неспроможна виробляти навіть військову продукцію без імпортних комплектуючих.

На мій погляд, серед факторів, стримуючих швидкий розпад РФ треба назвати:

Ідеологічну єдність. Завдяки адаптованій до вихованої десятиріччями ідеологічній зверхності російського народу по відношенню до людей інших національностей, сучасна роспропаганда успішно продовжує підтримувати ідеологічну єдність народу з президентом та елітою. Середній росіянин повністю довіряє як власному телебаченню, так і власній владі, сакралізація яких є неодмінною та природною для Росії.

Приватну власність. В Росії продовжує існувати приватна власність, володіти якою можуть усі росяні. Хоча для середнього мешканця не столичних регіонів, приватна власність чи приватний бізнес не є привабливим. У містинах, які займають основну площу земель РФ, люди не зацікавлені у покращення власного життя, там домінують патерналістські настрої та ідеологія "пляшки горілки", знайома усім колишнім громадянам СРСР ще за "совєтських" часів. Різниця у статках між російськими управлінською елітою та олігархами, з одного боку, і пересічними громадянами РФ, з іншого, не є дратуючою для переважної більшості населення країни. Незважаючи на те, що ця різниця є значно більш разючою, ніж розрив між радянською "номенклатурою" та громадянами СРСР.

Рівень життя. До останнього часу громадяни РФ не могли жалітися на свої статки. Зрозуміло, що різні шари суспільства жили у різних економічних реаліях, але в цілому люди були задоволені рівнем свого споживання. Фактично вони були задоволені рівнем своєї заробітної платні на державних підприємствах або ж на підприємствах, що належать олігархату. Рівень цієї зарплатні напряму зв’язаний як з цінами на енергоресурси, що імпортуються, так і з наявністю, до останнього часу, щільної інтеграції Росії з економікою Заходу: спільні підприємства, прямі капітальні інвестиції в РФ, тотальне використання імпортних комплектуючих при виробництві "російської" продукції ( АвтоВаз, КАМАЗ, літакобудування, планшети чи мобільні термінали, навіть військова техніка).

Усе це було справедливим до початку війни між Україною та Росією. Зараз, завдяки відмові більшості цивілізованих і краще озброєних країн, виробництво в Росії на багатьох напрямках зупиняється, так само припиняються й інвестиції в рашистську економіку. Починається товарний дефіцит, що передує товарному голоду. За яким може початися й фінансова криза, фактичний дефолт Росії вже почався 6 квітня 2022 року, коли вона відмовилась сплачувати боргові зобов’язання у твердій валюті.

Симптоматичною виглядає наполеглива робота Росії над залученням до війни не стільки власних регулярних сил, скільки випадкових найманців. Це є ознакою неспроможності оголити власні тили вздовж кордонів найбільших у світі територій. Територій, де місцеві еліти, пригноблені вороги або зовнішні сили зможуть скористатись ослабленням Москви.