Зняв турнікет, щоб стекти кров’ю і тихо заснути: ветеран закрив собою гранати і вижив в полоні заради сина

Боєць збирався застрелитись, та в останній момент відвів автомат

Ветеран російсько-української війни з Луганська Вячеслав Кут’їн, без перебільшення, пройшов крізь пекло на землі. Добровільно мобілізувавшись до ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення, чоловік отримав важкі поранення на фронті, накривши власним тілом три (!) гранати. Втім, швидкої евакуації у бійця не було: боєць потрапив у полон та більше тижня виживав між позиціями без їжі та води. Врешті росіяни забрали ледь живого чоловіка, а потім були етапи до Криму, Таганрога, Сибіру. Катування, тортури, побиття, подвійна ампутація, пересування по камері на колінах і, нарешті, свобода. Свою вражаючу історію чоловік розповів "Телеграфу".

Приїхав з Польщі на війну

До початку "великої" війни Вячеслав Кут’їн уже 8 років жив та працював у Польщі.

– Я не їхав туди на заробітки, я хотів там жити у своє задоволення, – розповідає ветеран.

І життя в ЄС у чоловіка дійсно було достатньо комфортним і цікавим: Вячеслав мав автівку, мотоцикл, сноуборд, у вільний час любив рибалити.

Втім, коли розпочалася повномасштабна війна, чоловік вирішив усе це кинути і повернутися в Україну.

– Я з Луганська і ще в 2014 році чув перші вибухи, бачив загибель людей. І коли почалася повномасштабна війна, я сам для себе вирішив, що не хочу, щоб вся країна відчувала те, з чим стикнувся я, тому повинен був докласти максимум зусиль, щоб цього не допустити, – пояснює боєць свою мотивацію.

Вже в березні 2022 року він прийняв присягу і вступив до 241-ї бригади територіальної оборони, а потім перевівся до ЗСУ. Вячеслав отримав фах стрільця-снайпера і боронив Україну в столиці, на Харківщині та в Запорізькій області.

– Завжди було страшно. Але це нормально. Головне – не допускати паніки і бути зосередженим на виконанні завдання, – підкреслює ветеран.

Характеризуючи ворога, чоловік зазначає, що в російській армії все перемішано, адже там є як потужні підрозділи, які вміють добре воювати, так і багато звичайних людей, які йдуть як "м’ясо" на штурми.

– Навіть були випадки, коли йде один солдат без бронежилета, його ліквідують, за ним біжить інший, уже в бронежилеті, підбирає зброю вбитого і продовжує вести бій. Тобто вони як пазл до купи збираються з декількох людей: у одного гранатомет, у іншого автомат, третій у броні біжить, і таким чином вони йшли на штурми, – розповідає захисник.

Закрив гранати ногами

Вячеслав активно воював майже до кінця 2023 року, аж поки не дістав важке поранення в Запорізькій області.

– Почався артилерійський обстріл. У бліндаж до нас залетіла граната, і щоб не вбило мене і побратимів, я буквально за секунди прийняв рішення, що треба накрити гранату ногами. Мені відірвало праву ногу. Втім, я цього не помітив, тому що адреналін зашкалював, тому я продовжив вести бій, щоб не здаватися в полон, – каже боєць.

Потім у бліндаж залетіла друга граната, яку Вячеслав також закрив ногами, а далі – ще одна.

– Я й досі не розумію, як мені вдалося вижити при цьому, – дивується співрозмовник.

Після четвертої гранати Вячеславу з побратимами все ж довелося вийти з бліндажа та здатися в полон.

– Росіяни здивувалися, що ми залишилися живими, а коли так, то вони сказали, що не будуть нас вбивати, – пояснює чоловік.

Три доби з понівеченими вибухами кінцівками Вячеслав з побратимами перебував у бліндажі поряд із ворогом.

– На третю добу майже в бліндаж залетів і вибухнув FPV-дрон. Я цим скористався і став казати росіянам, що зараз буде дуже багато дронів, які просто розберуть всю позицію. Вони злякалися і сказали, що йдуть геть. Я цього не зрозумів: "Куди пішли? А ми?" Та вони нам відповіли, мовляв, робіть що хочете, – каже ветеран.

Місія – вижити

У момент панічної втечі ворога чоловік допоміг підвестися на ноги своєму побратиму, і той успішно втік. Вячеслав залишився наодинці. Згодом на нього натрапила інша група росіян.

– Я думав, що мене тоді розстріляють. Але ж ні. Я пояснив їм ситуацію, що я вже полонений і не можу самостійно пересуватися. Вони сказали мені лежати, не робити дурниць, і мене заберуть, – розповідає співрозмовник.

Так минала четверта доба, п’ята… Боєць зізнається, що готувався вже до того, щоб застрелитися і вкоротити собі віку.

– Але я обіцяв сину повернутися, тому не зробив цього. В останній момент відвів автомат і зробив постріл у дерево, – пригадує ветеран.

На восьмий день ситуація стала максимально критичною.

– Я зняв турнікет з ноги, щоб стекти кров’ю і тихо заснути. Вісім діб я був без води, їжі, у мене відірвана кінцівка… я просто не знав, що мені робити. Я знімаю турнікет, засинаю, мені сниться, як я гуляю з дружиною, а далі мене хтось кличе, я хочу подивитися, а дружина мене тягне і каже: "Воно тобі не треба, ще рано". І в цей момент я прокидаюсь. Бачу, як у мене на нозі сидить миша і їсть мене… – розказує захисник.

Згодом росіяни все ж повернулися за полоненим та евакуювали Вячеслава. Однак полегшення це, звісно, не принесло: найгірше було попереду.

Полон

Українського військового передали до рук російського офіцера, і з цього моменту почалися перші допити, побиття, імітації розстрілу. Та чоловіка все ж залишили живим. Перебинтувавши ветерану поранені ноги, гелікоптером його доправили до окупованого Криму.

У лікарні Севастополя військовому ампутували кінцівки, але це, звісно, не завадило росіянам катувати полоненого.

– В Криму було чотири допити і всі пристрасні. У мене посада, незвичайна зброя була, татуювання герба України на шиї, тому питали з мене дуже багато, – пригадує ветеран.

Через 6 місяців, коли рани на ногах загоїлися, полоненого доправили до Таганрога.

– Пересувався я вже на колінах і руках. Звісно, били, знущалися, морально тиснули. А ще й камера моя знаходилася біля катівні. І коли ти постійно чуєш, як з хлопців знущаються, це максимально деморалізує. Починаєш закривати вуха, аби тільки цього не чути. Та я це пройшов, витримав і повернувся психологічно здоровою людиною, – запевняє захисник.

Близько 9 місяців Вячеслав вважався безвісти зниклим. Дружині і маленькому сину нічого не було відомо про долю батька. Коли ж з Таганрога полоненого вирішили етапувати до Сибіру, окупанти зняли відео, яке потрапило до Червоного Хреста. Так родина і дізналася, що Вячеслав живий.

"Росіянам подобається катувати"

Поїздка потягом до Сибіру тривала три доби.

– Привезли нас у місце утримання військовополонених. Дуже сильні побиття були. Ми були всі максимально сині. Потім почалися допити, де катували. Мене за кайданки підвішували на перекладині, заходило чотири людини: одна ставила питання, а інші троє били. Іноді до цих побиттів долучався і четвертий. Використовували електричні шокери. Дуже часто питали, чи вбивали ми цивільних. Для них це питання просто наче якийсь фетиш був. Та здебільшого побиття і катування були просто заради катування, бо їм це подобається, – пригадує військовий.

Полоненим росіяни давали дуже гарячу їжу, але не від великого піклування: цю їжу треба було максимально швидко з’їсти, через що в українських військових були постійні опіки губ та рота.

– На початку навіть не можна було сидіти в камері, тільки стояти на колінах. Дозволялося сісти лише під час прийому їжі і перед сном. Між собою розмовляти заборонено. Якщо по відеокамерах побачать, що хтось розмовляє, то виводять всіх у коридор і починають бити. Гімн Росії ми співали сім разів на день. В туалет, попити води – це все лише по команді, – розповідає Вячеслав про умови утримання в Сибіру.

Крім того, на полонених чинився постійний психологічний тиск.

– В камері стояв динамік і з нього лунали постійно агресивні лекції про Бабин Яр, Куликове Поле в Одесі, Другу світову війну, Голодомор, мовляв, Україна штучно створила Голодомор. Вони думали, що це має нас "виправити", щоб ми стали на їхній бік, але це навпаки гартувало ще більшу ненависть, бо ми ж розуміли що це неправда і дуже багато в цих лекціях знаходили нестиковок у фактах, – каже ветеран.

Та незважаючи на всі ці страждання, чоловік запевняє, що завжди був впевнений, що повернеться додому.

– І я прикладав максимум зусиль, щоб повернутися психологічно здоровим. Намагався підтримати і хлопців, які були зі мною в камері. Не давав їм опускати руки. Наприклад, було дуже багато хлопців з "Азову", які вважали, що за "Азов" вже ніхто і не згадує. Я їм розказав, як люди в Україні на площі виходять і вимагають, щоб повернули азовців. І це було для хлопців, як ковток свіжого повітря, вони оживали, – зазначає Вячеслав.

Обмін

Одного дня ветерана все ж обміняли. Напередодні обміну окупанти сформували камеру, куди зігнали важко травмованих полонених.

– А ввечері відчиняється камера і нам кажуть: "З речами на вихід", – пояснює захисник.

Вячеслав виповз на руках і колінах, його завели в окрему кімнату, дали переодягнутися і сфотографували.

– Вперше за довгий час ми стояли рівно з відкритими очима, адже в таких закладах треба було завжди стояти обличчям до низу з одним відкритим оком. Один з охоронців мене пошепки питає: "Про що думаєш?" Я кажу: "Про дім". Тоді нам повідомили, що ми їдемо на обмін і сказали, мовляв, вибачте нас, не тримайте зла, це наша робота. У мене це викликало лише сміх, – каже військовий.

На вулиці на полонених чекав літак. Після приземлення автозак, ще один переліт, та швидка, яка доправила Вячеслава до кордону. Ветеран до останнього не вірив, що це обмін, а не ще один етап, адже охоронці часто практикували подібну брехню, щоб у полонених не було думок про втечу.

– Потім мене перевантажили вже в нашу швидку. Пізніше відкривають двері, стоїть людина, вся в чорному, певно, співробітник СБУ і каже: "Ну що, зробимо тобі залізні ноги?" І все… Тут до мене прийшло розуміння, що обмін відбувся, – пригадує ветеран.

Коли на українській землі чоловікові дали прапор, військовий дозволив собі емоції і розплакався.

"Втратив ноги, але живий"

Вячеслав зізнається, що повертатися до життя після полону було не просто. Перший місяць після звільнення чоловік міг заснути лише зі снодійним. Крім того, подвійна ампутація диктувала нову реальність.

– Та я завжди знав, що у мене будуть гарні, сучасні протези. Навіть в полоні я розмірковував так: втратив ноги. Ну що ж зробиш це війна. Живий то й добре, – пояснює військовий.

Та важка травма не є перепоною Зараз Вячеслав веде активне і насичення життя: займається боксом, пише і публікує пісні, приймає участь в модних показах і планує влаштуватися на роботу.

Чоловік запевняє, що повернутися з пекла і зберегти розум, волю та жагу до життя він зміг тільки завдяки близьким.

– Все завдяки родині. Син у першому класі, я хочу бути для нього прикладом. Дякувати йому я залишився при розумі, – резюмував Вячеслав Кут’їн.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.