"Якщо маєш право на якусь виплату, про це ніхто не скаже": розвідник розкритикував ставлення держави до поранених військових

Розповідь ветерана та поради його дружини-лікарки родинам поранених бійців

Алкоголізм і наркоманія в армії, розвідка і штурми, кома, одруження в лікарні, народження сина, бюрократична тяганина з соцвиплатами і любов до України – про це далі в інтерв'ю "Телеграфу" військового Артема Гекалюка. Ветеран війни із Запоріжжя, він був командиром розвідувального взводу та позаштатним медиком у групі спецпризначення "Мангуст", воював з часів АТО, має вищу медичну освіту.

Командування

— Ви пішли на службу, щоб "робити добро у сфері медицини". Як змінилося уявлення про бойові дії порівняно з тим, як ви це уявляли у "цивілі"?

— Коли потрапив до війська, думав, що буду витягувати хлопців з-під вогню, з-під мінних обстрілів, та реальність виявилася іншою. На першому контракті в АТО й ООС я побачив, що багато військових зловживають алкоголем і наркотиками. Доводилося рятувати не від куль і кровотеч, а від алкогольних отруєнь. Але навіть це був внесок у порятунок людей, і я не шкодую про той досвід. Проблема не в самих солдатах, а в тому, що командування це дозволяло. "Риба гниє з голови", я це розумів і не хотів бути частиною такої системи, тож через рік став головним сержантом взводу і міг впливати на цю ситуацію – боротися з алкоголізмом серед підлеглих.

— Ви згадували про роботу в розвідці та участь у штурмах. Що допомагало ефективно діяти під ворожим вогнем?

— У розвідці такого бардаку, як у попередній бригаді, не було — там була дисципліна. Я обіймав посаду командира відділення розвідвзводу і позаштатного медика взводу. Під час штурмів чи евакуації поранених усе зводилося до чітких дій: я підбігав до "трьохсотого", оцінював стан, надавав допомогу. Група прикриття закидала фланги димами, і ми евакуювали поранених.

Експерти скажуть, що в "червоній зоні" допомога не надається. Але в реальності, якщо не надати її на місці, боєць просто не доживе до стабпункту. Про емоції — їх просто не було. Був адреналін і ясна голова.

У 2019 році я проходив курси інструкторів під керівництвом військових з Канади та Британії. Там медицина була на першому місці. Ми тренувалися під навчальними гранатами, у диму, з манекенами, вкритими кров’ю і тельбухами тварин. Інструктори кричали в обличчя, щоб змусити працювати під стресом.

Ці тренування проводилися по кілька разів на день. Разом із шістьма роками медичного університету це заклало основу холодного розуму. Перші місяці повномасштабного вторгнення були важкі, але я швидко адаптувався і виходив на завдання без зайвих емоцій.

— На чому фокусувалися, коли самі стали "300-м"?

— Зазнавши поранення, продовжував виконувати свій обов’язок: надавав допомогу побратимам і передавав інформацію по рації. Думки з’явилися вже пізніше. Коли був на стабілізаційному пункті й мене везли в лікарню, першою була думка: "Нарешті висплюся".

Кома

— Друге поранення – кома. Чи пам’ятаєте момент удару, шлях евакуації?

— Друге поранення сталося через ворожий БпЛА. Перше і друге поранення отримав на Донецькому напрямку поблизу Пісків.

Під час бою ми відбивали ворожу атаку, ворог зазнавав великих втрат, але не зупинявся. Я був у засідці з NLAW, чекав техніку. Через гул не почув ворожі дрони. Раптом — спалах світла за п’ять метрів від мене. Це була міна, скинута дроном. Уламки пробили мою каску і череп. Для контрасту: це була абсолютно нова каска, одягнена буквально кілька разів.

До мене підбіг побратим Серго (він на жаль, загинув. – Ред.) і передав по рації, що я "важкий 300-й". Я спершу заперечував: "Це просто контузія, зараз пройде, тільки голова болить". Але коли зняв каску, кров потекла по обличчю. Евакуація була важкою: ворожий дрон коригував міномети. Хлопці несли мене 20 метрів — падали разом зі мною під вибухами. І так 1,5 км. Пам’ятаю, як по рації говорив, що думаю про комбата, який вважав цю позицію "ідеальною для оборони". І навіть просив хлопців залишити мене на місці, бо дуже боліла голова. На стабпункті я віддав автомат і пістолет, бо думав, що за день-два повернуся в підрозділ. Дуже наївний був.

У комі снилися якісь дурниці. Коли прийшов до тями, зрозумів, що права рука і нога прив’язані, а ліву просто не відчуваю. Найперше, що хотів — солодкого чаю, але ніхто так і не приніс. Пізніше збагнув, що ліва сторона тіла не працює, а мова порушена. Виникло головне питання: коли це відновиться? Лікарі приходили, щось говорили, але ніхто нічого не пояснював.

Моя як пацієнта оцінка лікарні: води не давали, прив’язували занадто туго, не перевертали, через що з’явилися пролежні. І найголовніше — не принесли солодкого чаю.

Медичні помилки

— Найскладніше з лікування?

— Прийняти себе таким, як є. Так, лікарі робили грубі помилки. Так, щось можна було змінити. Але є, як є. Найважче усвідомити, що більше не зможеш бігати, як раніше. І що, можливо, більше ніколи не зможеш нормально користуватися виделкою і ножем одночасно.

— Прокинутися зі знерухомленими лівими рукою і ногою. Як реагували на слова лікарів про ризик більше не ходити?

— Мій мозок стер більшість цієї інформації. Я постійно питав, чи зможу ходити, чи запрацює рука, але не пам’ятаю відповідей. Думаю, якщо щось і казали, то мозок просто відсікав це, як негатив.

— Що тримало у моменти відчаю?

— Не раз казав дружині, що краще б залишився в тій посадці… Коли ти поранений – не бачиш всього, що роблять для тебе рідні. Ти просто сприймаєш їхню турботу, як належне. Але якщо подивитися з боку: дружина покинула роботу й була поруч, сестра прийняла її в себе, щодня приїжджала до лікарні, працювала онлайн. І головне – вона приносила мені тортики! Я страшенно люблю солодке. Тримала ця підтримка. Побратими, рідні… Я бачив, як дивилася на мене дружина, сестра – вони чекали, що я вистою. Я не мав права здатися.

Сім'я

— Ваша дружина Тетяна – лікарка-анестезіолог нейрореанімації — була поруч з вами на всіх етапах лікування. Яка допомога була ключовою?

— У Києві вона зрозуміла, що тут мене не поставлять на ноги, а можливо, зроблять ще гірше. Вона сама вирішила перевезти мене в іншу лікарню. У Хмельницькому знову сварилася з медиками, добиваючись кращих умов. Як можна не триматися, коли за тебе борються? Я пишаюся Тетяною.

— Ви стали батьком, маючи обмеження руху й епілепсію. Найбільші виклики у повсякденні, коли на руках мала дитина?

— 24 жовтня 2023 року я став батьком сина Леоніда. Це величезне щастя і нова реальність. Перший час більшість догляду за дитиною взяла на себе дружина, а я більше спостерігав.

Раніше банальні речі — одягнутися, зашнурувати взуття, швидко вибігти у справах — були автоматичними. Тепер це все займає в рази більше часу. Моє найбільше досягнення — те, що я можу самостійно одягнутися, застебнути куртку, зав’язати шнурки. Найголовніше, що я навчився міняти дитині памперс навіть у "критичних" ситуаціях. Так, я не можу віднести сина у ванну й помити, але впоратися із цим за допомогою вологих серветок — уже перемога.

Дружина зробила мені адаптивну дошку для кухні, і тепер я можу сам щось нарізати, приготувати. Здавалося б, дрібниці. Але для мене — це свобода.

Бюрократія

— Ви пройшли складний шлях оформлення документів: ВЛК, МСЕК, пенсія, виплати. З чим були складнощі?

— Кожен етап — це окремий квест, який повинен пройти військовий, і, здається, це десь навіть закладено на державному рівні. Але ти дізнаєшся про це тільки тоді, коли потрапляєш у ці дев’ять кіл пекла, як у Данте. І що важче поранення, то складніший шлях.

Отримати пенсію, на яку я ніби як заслуговую, — це окрема історія. Я відвідав Пенсійний фонд разів десять. У них під час тривоги ліфт не працює, а відділення — на п’ятому поверсі. У мене перша група інвалідності. Мені потрібно оформити якісь документи, щоб отримати ці нещасні 300-400 гривень доплати, бо країна ніби як обіцяла соціальні гарантії військовим. Але замість цього я маю їхати через усе місто в маршрутці, де кожен пасажир незадоволений, що треба розминутися з кріслом колісним. Водії маршруток, коли бачать мене — просто не зупиняються, газують далі. Якщо беруть — роблять це так, ніби вони мені роблять величезну послугу.

Якщо ти маєш право на якусь виплату, то про це ніхто не скаже. Дізнаєшся тільки від побратима, який уже сам пройшов через це пекло. Дуже важко.

— Що потрібно змінити, на ваш погляд, першочергово у державній системі підтримки поранених військових?

— Країна повинна підтримувати військових зараз, а не після того, як війна закінчиться. Бо я, як військовий, хочу жити зараз, а не чекати подачок "потім", якщо доживу.

Треба не просто одноразово щось виділяти, а допомагати на постійній основі. Наприклад, мені потрібен ортез на ногу. Я звернувся в міську раду, вони виділили кошти. Але хто контролює, якої якості ці ортези? Чи немає тут корупції? Те саме з уколами ботоксу. Один курс — 50 тисяч гривень. Це реальні гроші, які мені потрібно збирати кожного разу, бо на мою пенсію це не покрити. Ліки від епілепсії? Тут мені допомагає сестра. Реабілітація? Якщо безкоштовна — то дорога туди й назад все одно коштує грошей. Держава повинна думати про ветеранів уже сьогодні. Але поки що — тільки балачки.

— Які сфери діяльності для себе бачите, враховуючи травму? Які у вас цілі на найближче майбутнє?

— Думаю, моя робота буде або пов’язана з комп’ютером, або з викладанням. Недарма ж я навчаюся на біолога. Щоправда, навчаюся за контрактом, бо безкоштовне навчання ветеранам? Ну, ви зрозуміли… Тут нас теж на*бали.

Любов до України

— Яка підтримка потрібна ветеранам та їхнім родинам у першу чергу?

— Якщо ви не знаєте, що робити після поранення, йдіть до юристів. Є безкоштовні. Шукайте суддів, які можуть допомогти. Слухайте рекомендації побратимів. Не відштовхуйте рідних. Вони — єдині, хто реально може допомогти.

І, як колись сказав один хороший солдат, якого вже немає з нами, Грінка: "Любіть маму, їжте кашу і любіть Україну".

"Опинитися по інший бік як родич пацієнта дуже страшно"

— Я анестезіолог у відділенні нейрореанімації і звикла до важких діагнозів, — каже дружина Артема Гекалюка Тетяна. — Але опинитися по інший бік як родич пацієнта було дуже страшно. Сім'я радила не стримувати емоцій, але одного разу, коли я заплакала, чоловік запитав: "Чому ти плачеш, якщо все буде добре?" З того моменту я вирішила при ньому не плакати.

Чоловік важив близько 100 кг, і ми з сестрою самостійно пересаджували його в крісло колісне, возили на прогулянки, підіймали в ліжку та перевертали з боку на бік. Це було фізично важко. А нас було двоє дівчат, і в мене хвора спина. Молодший медичний персонал допомагав рідко, було пару санітарочок, що приходили, аби допомогти, та більшість ні, одного разу одна з них мені сказала "А ви тут для чого?"

Поради родинам поранених військових

— Пораненим раджу знайти джерело інформації з покроковими діями, — говорить дружина Артема Тетяна. — Не знаючи процедур, можна пропустити отримання певних довідок чи виписок, що вплине на виплати і пільги. Важливо знати, на що ви маєте право, і боротися за це! Документи, які має надати частина, пільги, які має надати держава. Щодо компенсації за поранення, все було нормально, але чекали довго. Оформили в травні, отримали в листопаді.

На оформлення документів пішло багато часу, нервів і грошей, під час тривоги нічого не працює. Тому доводилося або на таксі мчати на інший берег міста, або годинами чекати, коли закінчиться тривога. Пенсійний фонд – спочатку дали мінімальну пенсію. Ми проконсультувалися з юристами й пішли знову. Пенсію нарахували втричі меншу, ніж мала бути. Чому? Бо не було посвідчення інваліда війни. У Соцзахисті нам просто про це ніхто не сказав. Ми поїхали в Соцзахист робити це посвідчення. Через це за попередні місяці виплата пенсії була втричі меншою.

Загалом, раджу рідним поранених не нехтувати гарячими лініями психологічної допомоги, знаходити безкоштовних психологів або спілкуватися з рідними, які можуть коректно підтримати. В Україні існують лінії підтримки для близьких ветеранів і військових, доступні щодня з 8:00 до 22:00 за телефоном: 067 348 28 68. Не можна забувати про власне здоров’я. Паралельно з доглядом за пораненим, важливо приділяти час собі і дітям, щоб зберегти емоційну рівновагу та сили для підтримки близької людини.