Зараз зупиняє тільки відсутність ноги: тяжко поранений воїн ЗСУ Мирослав Пилипчук планує повернутися до служби (фото)

Читать на русском
Автор
6428
Мирослав Пилипчук і після тяжкого поранення планує повернутись до служби
Мирослав Пилипчук і після тяжкого поранення планує повернутись до служби. Фото Колаж "Телеграфу"

23-річний військовий Мирослав Пилипчук отримав тяжке поранення на фронті проте після протезування і реабілітації планує повернутися до служби

Закінчується шостий місяць широкомасштабного вторгнення росії в Украину. На фронті загинули близько дев'яти тисяч наших героїв, ще більше зазнали поранень. Проте наші захисники навіть після поранень не падають духом, а багато хто знову встає у стрій. Так і тяжко поранений на Харківщини командир взводу Окремої президентської бригади Мирослав Пилипчук планує повернутися до служби. Єдина перешкода – довга процедура з протезуванням та реабілітацією, які його чекають в Америці. Та 23-річний військовий впевнений, що здолає ці труднощі і далі захищатиме рідну землю.

Комвзводу Окремої президентської бригади Мирослав Пилипчук

В цей день, як завжди, "валила" російська арта, міномети

До спеціальної військової частини Мирослав – уродженець містечка Ізяслав Хмельницької області потрапив у 2020-му році. Цьому сприяла і гарні фізичні дані (хлопець під два метри росту), і успіхи в навчанні, що зафіксував "червоний" диплом Нацакадемії Сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного.

Мирослав на військовому параді в Києві

Хлопець вирішив, що буде піхотинцем. Каже, цей рід військ припав до душі, бо завжди у гущі подій і попереду всіх. Як це на практиці, зміг перевірити у зоні ООС в Краматорську, де минулого років чотири місяці виконував бойові завдання.

Мирослав з побратимами на військовому параді в Києві

- Напередодні повномасштабного вторгнення була інформація, що росія може вдатися до провокацій, — згадує Мирослав – він командир взводу, з березня має звання старшого лейтенанта. – Ми до того готувались, але до останнього не вірили. Та сталося, як сталося. 24 лютого зранку по тривозі я прибув до частини. Нас направили до села Горенки на підступах до Києва. Туди ворог стягнув танки, ствольну артилерію, РСЗВ, міномети, бронетехніку – все, що було можливо.

Коли на цьому напрямку напруга спала, підрозділ Мирослава повернувся до місця дислокації, а через деякий час отримав нову задачу на Харківщині. Там було ще гарячіше, ніж в перші дні війни.

- Там кожного дня, як і до сих пір, постійні масовані обстріли, діють диверсійні групи, — пояснює співрозмовник. – Крім того, на момент нашого прибуття ворог встиг окопатися дуже серйозно – вони навіть на одному перехресті влаштували проходи під асфальтом. Але тривалий час все складалось на нашу користь, хіба що одного разу нас ледве не взяли "в кільце" при контрнаступі.

На початку вторгнення підрозділ Мирослава направили до села Горенки на підступах до Києва

Вдавалося взводу під керівництвом Мирослава і триматися без втрат, хоча без контузій і поранень бійців не обійшлось. А у середині травня він сам став "трьохсотим".

- Як завжди в цей день "валила" рашистська арта, міномети, — згадує чоловік. – Нам треба було розвідати місцевість, бо у ворога там була вишка з камерою, дрони літали. Взяв з собою групу, зробили все, що потрібно. Назад повертались трошки іншим маршрутом, я був попереду і не помітив розтяжку. Вона по землі лежала, тож я зачепив її, міна вибухнула. Постраждав тільки я – отримав осколкові поранення всіх частин тіла. Був при свідомості, все контролював: навіть на ногу, яка найбільше постраждала, самотужки наклав турнікет. Потім ще й групу евакуації викликав.

Мирослава з лінії вогню винесли бойові побратими, на шляху їм трапилась ще одна розтяжка, та її вчасно "засекли". Після надання першої допомоги військовим медиком пораненого комвзводу доправили до шпиталю у Харкові. Шість годин тривала операція, військовий втратив багато крові, бо була перебита артерія в тазу.

Мирослав під час несення служби

Знайшлися люди, що намагалися нажитися на ситуації

Стан Мирослава за пару тижнів не покращився, в нього почали відмовляти нирки –знадобилось проведення гемодіалізу, виникли проблеми з печінкою, трималась температура. Далі було переведення до столиці і вердикт лікарів про необхідність ампутації кінцівки. Зараз чоловік вже перебуває вдома, разом з рідними готує документи на виїзд за кордон, де йому мають допомогти стати на ноги.

- Сина записали на протезування ще у шпиталі, але його черга мала підійти лише в 2024-му році, — говорить мати бійця Наталія. – Це зрозуміло, бо дуже багато хлопців втрачає кінцівки, бачили їх у Харкові і у Києві. Тож ми почали шукати інші варіанти, знайшли в Америці, подали заявку. До речі, коли він був на лікуванні, до нього постійно хтось приходив – хлопці, знайомі по почесній варті, чи по службі. Одного дня відразу 15 людей завітало, в мене навіть спитали, чи не написала я десь, що він тут, у шпиталі.

Загалом, за словами Наталії, потрібно 80 тис. доларів – це і протез, і реабілітація, не враховуючи витрат на переліт. Частину коштів вже зібрано, але за курсом важко встигнути. Та родина має надію, що поїздка таки відбудеться.

Мирослав отримав важке поранення, йому високо ампутували ногу

- У мене дуже високо ампутували ногу, тож мені потрібен біопротез, щоб почуватися комфортно, — говорить військовий. – На його виготовлення в середньому йде 3-4 тижні, а потім ще потрібен час, щоб звикнути і навчитися нормально ходити. До речі, знайшлись люди, які надумали скористатися ситуацією, оголосили збір від мого імені і забрали кошти собі. Але наше СБУ не спить, працює, і цим планам завадили. Хлопці десь у зведенні це побачили, присилали мені скрін.

Чоловік додає, що і його керівництво, і побратими підтримують, а він у свою чергу через волонтерів намагається також допомогти підрозділу. Бо є постійна потреба у тепловізорах, "нічниках", автівках, які часто виходять з ладу.

- Ми з хлопцями, які продовжують виконувати завдання "на нулі", на постійному зв’язку, — говорить Мирослав. – Мені вже й варіант продовження служби запропонували, тож маю надію з часом повернутися до своєї частини. Хоча у мене і є право комісуватися, але не бачу причин це робити. По-перше, не можу лишитися без роботи, бо зовсім скоро стану батьком, та й державі треба допомогти. По-друге, раз вже я почав цей шлях військовий, маю його до кінця пройти. Зараз мене обмежує тільки відсутність ноги, але після встановлення протеза, зможу виконувати всі свої функції у повному обсязі.