Злощасний пагорб під Роботиним: рідні загиблого бійця не можуть домогтися офіційного підтвердження смерті

Наприкінці липня в одній з гарячих точок Запорізького напрямку — поблизу села Роботине — загинув 32-річний Олександр Товстенко ("Тихий"). Про це родина дізналась від його побратимів, але всі спроби отримати офіційне підтвердження і з’ясувати, коли буде можливість поховати рідну людину, розбиваються об стіну бюрократії та хамства.

Чому так відбувається, розбирався сайт "Телеграф".

Детонація боєкомплекту

У цивільному житті киянин Олександр Товстенко працював у юридичному відділі однієї з найбільших торговельно-промислових груп України, мав міцну родину, фанатів від футболу і регулярно відвідував ігри за участю столичного "Динамо". До військової справи чоловік не мав відношення, але серйозно поставився до пересторог про можливий напад росії, тож планував пройти вишкіл. Та почалася повномасштабна війна, і Олександр в перший же день пішов до Солом’янського ТЦК і СП, саме при ньому, як боєць роти охорони ніс службу деякий час. Згодом опинився на передовій.

— Останні місяці 2022-го року Саша зі своїм батальйоном брав участь у бойових діях під Бахмутом, — розповіла сестра бійця Ольга Товстенко. — Потім їх вивели на ротацію, підрозділ розформували й брат опинився у складі тільки-но створеної 118-ї окремої механізованої бригади (ОМБр). Потім було навчання у Франції та нетривала відпустка, під час якої Саша одружився з Анею — разом вони були вже давно, але офіційно зареєстрували стосунки тільки зараз. Згодом брат, а він був заступником командира відділення й оператором-навідником БМП, повернувся на фронт, їх перекинули на Запорізькій напрямок. Загалом він не дуже багато розповідав якісь подробиці, якось сказав, що навіть раціями там користуватися неможливо, бо навколо активно працюють безпілотники, тож відразу починає "крити" арта.

26 липня, за словами Ольги, брат попередив дружину, що відправляється на бойове завдання і буде не на зв’язку, пообіцяв при першій нагоді дати про себе знати. Та зробити цього Олександр вже не зміг. СМС від рідних залишались без відповіді, а потім взагалі перестали доходити до адресата. Коли рідні забили на сполох і вийшли на побратимів, дізнались від них про загибель Олександра.

— Зі слів хлопців, з якими ми поспілкувались, це сталося поблизу села Роботине Токмацького району, що на Запоріжжі, — зазначає Ольга. — Саша разом зі своїм напарником (у БМП в екіпажі дві людини, крім нього ще був механік-водій) мали завдання доставити до точки десант, забрати поранених і вбитих. Коли вони наблизились до противника, почався обстріл. Бійці, що були на броні, спішились, відкрили вогонь у відповідь, а брат на бронемашині їх прикривав і також відстрілювався. В момент, коли БМП розверталась, в неї влучила протитанкова керована ракета. Машина загорілась і через це здетонував весь боєкомплект… Не хотілось вірити, що брат загинув, мозок відмовлявся це сприймати, але ми отримали підтвердження і від командира взводу, з яким зв’язались.

Згорьована дружина та сестра бійця намагались отримати документальне підтвердження загибелі Олександра. Але всі звернення не дали результату, а спілкування з "уповноваженими особами" різних відомств стали неабияким випробуванням.

— Нас футболили з інстанції до інстанції, намагаючись зняти з себе відповідальність. Часом відверто грубили. Наприклад, на "гарячій лінії" в поліції дружині брата відрізали: "Раджу вам звернутися по психологічну допомогу". Зрозуміло, що вона була в пригніченому стані, плакала, але хіба так можна розмовляти з рідними бійців?! — дивується Ольга. — Хоч якесь притомне пояснення, як діяти, нам надали в Координаційному штабі з питань поводження військовополоненими, де взяли всі дані на випадок обміну тілами.

Телефони військової частини, що були у відкритому доступі, не відповідали, у 118-й ОМБр нам дали лише номер фінансового відділу в/ч, де знов таки нам лише нахамили. На повторні звернення на "гарячу лінію" бригади відповідь одна, що даних по 27-му липню в них нема, хоча за наступні дні є списки загиблих і поранених. Один раз навіть видали про Сашу: "Можливо, він на бойовому завданні", а вчора взагалі сказали, що брат серед зниклих безвісти. Та все це знову на словах, жодного офіційного документа — сповіщення, акту тощо — ми не маємо. На сьогодні подано заяви до поліції та Солом’янського ТЦК і СП. Як сестра я здала ДНК, але коли ми дізнаємось хоч якусь конкретику і зможемо поховати брата, невідомо, — каже Ольга.

"Бехами" на облаштовані позиції

Надати загибелі Олександра Товстенка розголос його дружина та сестра вирішили ще й тому, що у ЗМІ з’явилась інформація про серйозні втрати у бою під Роботиним, у якому і загинув боєць. Цей епізод, зокрема, розібрав австрійський військовий аналітик Том Купер. За його версією, українські війські непогано підготувались до прориву оборони ворога і здійснювати його, крім 118-ї ОМБр, мала і 47-а мехбригада.

— План починався добре: за 2-3 дні артилерійської та БПЛА-підготовки ЗСУ знищили понад 20 російських артилерійських установок на південь від зони наступу (в тому числі численні гаубиці "Мста-С" та "Акація". Отже, коли почалася атака, жодної реакції з боку російської артилерії не було, — зазначає експерт. — Головна рота 118-ї бригади натрапила на два російські укріплення і зупинилася майже на їхній вершині, не вилазячи з машин. Це було поганою ідеєю, як тільки бійці почали спішуватися, їх накрили ПТРК 1430-го мотострілецького полку, 45-ї бригади спецпризначення та 810-ї бригади морської піхоти – всі вони все ще були "на тому пагорбі над Роботиним", плюс РПГ-29 російської піхоти, що окопалася перед ними, а потім і "Ланцети".

Цей бій російські пропагандисти подали як провал наступу, хоча, за даними Купера, наша 47-ма бригада таки зачистила злощасний пагорб, витиснувши вцілілих російських вояків до Новопрокопівки. А вже туди завдали удару 15-та Карадазька бригада та бригада Нацгвардії "Азов", що змусило окупантів тікати далі. Та ціна з українського боку була "4-5 підбитих Т-72, близько 13-15 БМП і БТРів, і майже вся рота або вбита, або поранена, або взята в полон".

В офіційних повідомленнях української сторони село Роботине періодично згадується, але без жодних подробиць. Наприклад, 31 липня заступниця міністра оборони Ганна Маляр у добовому зведенні повідомила: на цьому напрямку Сили оборони України "мали успіх, закріплюються на досягнутих рубежах".

Своєю чергою представник 47-ї бригади Микола Мельник у своєму пості на Facebook описав складність ситуації на згаданому напрямку і назвав "мішком" ділянку між Роботине і Вербове, що знаходяться на височині. Він також зазначив, що 9-й корпус раніше атакував "бехами" облаштовані позиції, посилені танками".

— Складається враження, що досвід попередників виявився нині штурмуючим не потрібний і вони повторюють ті самі помилки, але втрати серед особового складу на багато більші, адже БМП-2 це не "Бредлі", — наголошує військовий. — Штурмувати зараз цей "мішок" немає сенсу. Єдині не переміновані території це якраз села Роботине і Вербове. Я не генерал, мій рівень комроти і я не знаю всього тактичного задуму Генштабу, але посилати мехроти вдень без підтримки танків і, не маючи переваги в повітрі і арті, — це гарантовані шалені втрати без хоч примарних перспектив на успіх.

За словами Тома Купера, в онлайн-дискусіях щодо причин втрат 118-ї мехбригади на схід від Роботиного, лунають різні версії. Він сам вбачає у ситуації і більш глобальну проблему, а саме при значному збільшенні чисельності особового складу, відчувається нестача офіцерів "з необхідною кваліфікацією, навичками та перевіреними можливостями".

— Одні звинувачують генералітет ЗСУ та відсутність організації на рівні дивізії; інші – недосвідчених командирів бригад і батальйонів ЗСУ; треті – відсутність розвідки. Є й такі, що звинувачують у поспіху, нестачі димових шашок або їхньому не розгортанні; а є ті, що скаржаться на те, що насправді є "дрібними тактичними помилками" (наприклад, на необхідність зачищати окопи з виведеною піхотою), — резюмує Купер і зазначає, що один з перелічених варіантів, дійсно, міг призвести до трагічних наслідків.

Зниклий безвісти?

За словами рідних Олександра, вони, як цивільні, звісно не розуміються на тонкощах військової справи й не в праві критикувати командування будь-якого рівня. Але наполягають, що хочуть адекватного ставлення з боку держави та дотримання процедури й термінів, передбачених законом, щодо інформування родин бійців про їх загибель на полі бою та сприяння в поверненні їх тіл і похованні.

— Наскільки нам відомо, евакуація з поля бою була, бо механіка-водія з екіпажу брата (він зміг вибратися з БМП, але був убитий) у морзі впізнав старший сержант роти. Так само як і командира відділення, до якого був відряджений Саша, — говорить Ольга. — Ми розуміємо, що він перебував всередині машини, яка вибухнула, що, можливо, не буде тіла, чи будуть тільки рештки, хоч як би це не звучало. Але є свідчення побратимів, подані у бригаду рапорти, принаймні нас у цьому запевнили, чому тоді у військкоматі відсутні дані? Коли їх надасть частина? Чому брату намагаються надати статус "зниклого безвісти"? Є думки, що за цим стоять фінансові моменти. Але не про це думають рідні, я б віддала все, що в мене є, аби брат був живим.

— Від друзів Сашка хочу сказати, що більш праведної й чесної людини аніж він, я ніколи не зустрічала, і кожен його друг підтвердить, — каже подруга родини Любов Новікова. — Він був дуже справедливий, у скрутну хвилину завжди приходив близьким на допомогу, тож ми тепер маємо домогтися для нього справедливості, щоб його смерть не була марною.

— Виходить так, що вмотивовані хлопці, такий як Саша, йдуть на війну, щоб захищати країну, весь народ, а коли вони гинуть, рідні змушені проходити всі кола пекла, — додає сестра бійця. — Чому ми маємо щось доводити, не спати, шукати інформацію, обривати телефони? Мій брат — герой, він прикрив своїх побратимів ціною життя, і це дає йому право на достойне ставлення після смерті.

Як повідомляв "Телеграф", через інтенсивні бойові дії не завжди вдається відразу евакуювати всіх загиблих українських воїнів. Через це бійців часто оголошують "зниклими безвісти", як сталося, наприклад, ще восени минулого року з Михайлом Ліпітенком та Олексієм Нежлукченком з 56-ї окремої мотопіхотної бригади. І досі їх рідні не мають змоги їх поховати.