Хроніки вторгнення: як два тижні в Бучі ховатися у підвалі без тепла та світла і народити здорову дитину

Підтримка майже незнайомих людей зворушувала до сліз

Перші вибухи в Києві в ніч проти 24 лютого 2022 року застали її в пологовому будинку. Вона була на дев'ятому місяці вагітності, і до дати пологів залишалося три дні. Ганна Тимченко з Бучі Київської області цей страшний день пам'ятає практично похвилинно. Як і наступний тиждень, який вона провела у підвалі багатоповерхівки у Бучі, все ще сподіваючись, що воєнні дії швидко скінчаться і вона зможе народити у пологовому будинку.

Однак народжувати довелося у квартирі, де вже не було ні тепла, ні електрики, і кожні кілька хвилин було чутно звуки вибухів. Своїми спогадами про початок війни напередодні другої річниці повномасштабного російського вторгнення Ганна Тимченко поділилася з "Телеграфом".

"Здавалося, що цей жах не може тривати довго"

— У розмови та статті у пресі про те, що може початися "велика" війна, я не вірила. Люди, які заздалегідь збирали тривожні валізки, здавались мені панікерами, — каже Ганна. — Всі мої думки в ті дні були про майбутні пологи. 23 лютого мені стало зле: різко підвищився тиск, і ми з чоловіком, злякавшись, що на такому строку це може бути небезпечно, поїхали в київський пологовий будинок № 2. Обстеження показало, що зі мною та дитиною все гаразд, але лікарі порекомендували залишитися у пологовому — хотіли про всяк випадок за мною поспостерігати. Саме там, у палаті, мене й застала війна.

Почувши перші звуки вибухів, спочатку я не зрозуміла, що це. У вікні побачила заграву. І тут заходять лікарі та кажуть: "Почалася війна. Збирайтеся, спускаємося в підвал". У палаті почалася паніка — жінки почали дзвонити рідним, бігати по палаті, збирати якісь речі. Я теж зателефонувала чоловіку. Він був удома в Бучі, де на той момент ще не було вибухів. Він і не знав, що почалася війна — почув про це від мене.

Він одразу приїхав забрати мене з пологового. Потім ми зрозуміли, що це було не найкраще рішення, і безпечніше було б залишатися під наглядом лікарів. Але в той момент здавалося, що весь цей жах не може тривати довго. Оскільки пологової діяльності у мене ще не було, ми подумали, що краще поїхати додому. Ще одним аргументом була поширена на той момент думка, що за містом буде безпечніше, аніж у Києві. Тому, підписавши документ про те, що я з власної ініціативи залишаю пологовий будинок, поїхала.

Поїздка з Виноградаря (ми ще заїжджали туди до моїх батьків) до Бучі, котра зазвичай займала у нас 20 хвилин, цього разу розтяглася на три години. Люди масово залишали Київ, у місті були неймовірні затори. Ми все це бачили, але все одно не думали, що нам потрібно кудись їхати. Була якась розгубленість, нерозуміння і водночас — майже впевненість у тому, що за кілька днів точно все закінчиться.

Була думка поїхати в село до бабусі у Чернігівську область. Дякувати Богу, ми цього не зробили — бо село незабаром було окуповане росіянами. Дорогою додому ми заїхали до супермаркету: там ще можна було купити якісь продукти, і люди скуповували все, що бачили.

"Після трьох днів у підвалі стало важко дихати"

— У Бучі ми живемо у багатоповерхівці, наша квартира — на першому поверсі, — продовжує Ганна. — У ці страшні дні з нами були наш друг (тепер вже кум) і мій брат. Коли ми приїхали, багато наших сусідів уже сиділи у підвалі будинку. Буквально за кілька годин ми до них приєдналися, бо зовсім поряд (з Гостомеля) почули звуки вибухів.

У нашому будинку нема бомбосховища, а підвал був геть непристосований для використання під укриття: там було вогко, холодно і дуже багато пилу. Але все ж краще, аніж у квартирі, де від вибухів тремтіли вікна. Ми принесли у підвал два крісла-мішки та три табурети. Сидіти в такому кріслі мені було досить зручно, але спати не виходило ніяк. Ми просиділи там усю ніч, а близько п'ятої ранку наступного дня я все ж наполягла на тому, щоб ми повернулися до квартири, і я змогла трохи полежати. Вдома навіть кілька годин поспала, але вдень вибухи почастішали — і ми знову спустились у підвал.

Наступні кілька днів я фактично там жила. Іноді ми підіймалися у квартиру — наприклад, щоб сходити в туалет (хоча потім для цього вже використовували відра, що стояли в підвалі) або взяти якусь ковдру. Коли вдома зникла електрика, ми відварили всі запаси вареників та пельменів із морозилки й принесли в підвал. Туди всі приносили їжу, тож перші кілька днів нам було що їсти. Але людей було багато, і запаси швидко скінчилися.

Одного разу сусідка, яка працювала адміністратором в АТБ, що закрився 24 лютого, домовилася, щоб для нас відкрили магазин — і ми за готівку скуповували все, що могло стояти без холодильника. Ще ми з сусідами робили коржики з води та борошна. Смажили їх у нашій квартирі — здавалося, що у нас було трохи безпечніше, аніж на верхніх поверхах.

Фізично я почувалася нормально. Щоправда, після трьох днів у підвалі почалася алергія. Через пил і вогкість стало важко дихати, тому наступні два дні я сиділа там у масці. 27 лютого перейми не почалися — я вже розуміла, що це станеться пізніше. Вибухи поблизу не припинялися, але я продовжувала себе заспокоювати, що скоро все обов'язково закінчиться.

Я знала, що носити дитину до 42 тижнів — це в принципі нормально, і сподівалася, що донька дочекається потрібного моменту. Напевно, цей наївний спокій був моєю захисною реакцією. У чоловіка все було інакше — він дуже хвилювався і не знав, що робити.

Намагалася знайти варіанти й моя мама, з якою нам іноді (нормального зв'язку вже не було) вдавалося зідзвонитися. Мама народила дев'ятьох дітей, і в той момент сама була з семимісячними близнюками на руках. А для мене це перші пологи — я гадки не мала, що на мене чекає. Мама почала писати кому тільки можна — і волонтерам, і місцевій владі. І так місцевими телеграм-чатами пішла інформація, що в Бучі жінка от-от народить. Люди, які хотіли мені допомогти (серед них був, як я потім дізналася, і лікар), намагалися мене знайти, але через відсутність зв'язку не вдалося.

"Лікарка залишилася в Бучі, щоби прийняти в мене пологи"

— Через маму ми знайшли жінку, яка мала досвід домашніх пологів — вона жила за п'ять хвилин від нас, — згадує Ганна Тимченко. — Коли ми до неї приїхали, вона збиралася виїжджати з Бучі. Але дала мені кілька рекомендацій, головною з яких було те, що пологи — це природний процес, і я сама зрозумію, як діяти. Побачивши, що вона із сім'єю виїжджає, ми з чоловіком тоді теж подумали про від'їзд. За десять хвилин зібрали речі, сіли у машину — але тут з'явилася інформація, що з боку Немішаєвого йде колона російських танків. А ми якраз планували їхати тією дорогою. Зрозумівши, що це надто небезпечно, повернулися додому.

Це було 28 лютого. Я намагалася не занепадати духом, але була розгублена — розуміла: якщо дійсно почнуться пологи, допомогти мені буде нікому. І тут зустріла сусідку — терапевта Іру Язову. Вона жила в нашому будинку, але ми не були знайомі. Виявилось, вона вже від когось про мене чула. Іра зізналася, що ніколи раніше не приймала пологи.

"Але нічого, щось придумаємо, — сказала Іра. — Не хвилюйся. Я пам'ятаю, що у мене є ти, і нікуди не поїду". Хоча в Іри самої — троє дітей, і чоловік умовляв її евакуюватися, вона сказала, що не поїде, доки я не народжу. Така підтримка від людини, з якою я щойно познайомилася, зворушувала до сліз…

Пізніше саме Ірина прийняла у Ганни Тимченко пологи. Це сталося у квартирі Ганни: у темряві, при свічках, під звуки вибухів за вікном.

Історію лікарки Ірини Язової з Бучі, якій довелося згадувати інструкції з університетських підручників, "Телеграф" розповідав раніше. Ганна Тимченко народила здорову дівчинку 8 березня, після чого і вона, й Ірина Язова разом із сім'ями успішно евакуювалися. Ірина поїхала до Польщі, де зараз працює лікарем, а Ганна з чоловіком та новонародженою донькою Алісою — до Бердичева Житомирської області.

Після деокупації Київщини сім'я Тимченків повернулися до рідної Бучі, де мешкає і зараз.