"Впізнала обгоріле тіло свого коханого", - відверта розповідь нареченої азовця, який загинув в Оленівці

Наречена Сергія Петренка розповіла "Телеграфу" про кохання з першого погляду та про те, чому боєць досі не похований

В ніч на 29 липня 2022 року в одному з бараків виправної колонії в окупованому рф селищі Оленівка на Донеччині пролунав вибух, внаслідок якого загинуло 54 українських військовослужбовці, яких перед тим привезли з "Азовсталі". Як згодом заявила українська влада, рф організувала масове вбивство полонених, аби звинуватити та дискредитувати українські сили. За попередньою інформацією Офісу генерального прокурора, причиною вибуху в будівлі могла бути термобарична зброя.

Одним з загиблих там був азовець Сергій Петренко. Він з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь, воював на "Азовсталі" до самого полону.

"Телеграф" зустрівся з його нареченою Ольгою, яка розповіла нам історію їхнього кохання та боротьби з рф. Оля — 31-річна власниця дитячих садочків у Києві, а зараз одна з активних учасниць "Асоціації родин захисників "Азовсталі". Каже, що наступна її ціль — влаштувати похорон коханому, після чого вона буде вчитись, як це — жити без нього.

"Після поранення Сергію заново складали ногу докупи прямо на "Азовсталі"

Ми зустрічаємось з Ольгою в одному з київських кафе. Вона намагається говорити дуже бадьоро, але, коли мова заходить про загибель і упізнання тіла коханого, голос зривається.

Вона розповідає, що вторгнення зустріла в Києві з подругою, а Сергій вже тоді був у Маріуполі.

"Ми почали волонтерити в Києві, якраз вже можна було відправляти медицину на "Азовсталь", туди почали літати гвинтокрили.

Ми хотіли поїхати рятувати своїх чоловіків, тоді ж придумали екстракцію і поїхали до Папи Римського. А після того, як повернулись, створили "Асоціацію родин захисників "Азовсталі". Зараз це займає більшу частину мого часу", — каже Оля.

Вона каже, що з "Азовом" — з самого початку, ще з 2014 року. І з Сергієм їх також познайомив "Азов":

"Я прийшла підтримати свого найкращого друга на змаганнях, там побачила Сергія і закохалась з першого погляду. Наш спільний знайомий тоді дав йому мій номер, він мені написав, і з того моменту ми вже не розлучались.

Перед повномасштабним вторгненням я ще встигла з’їздити до нього в Маріуполь, це було 6 лютого. Наша остання зустріч. Зараз я дуже радію, що це сталось. Бо ніхто тоді не розумів, що Маріуполь буде повністю оточений.

Сергій готувався. Він був у військовій школі Коновальця, це підрозділ "Азову", де готують рекрутів і сержантів.

Він чекав вторгнення, думав, що досить швидко вдасться викинути росію з нашої землі. Коли я дзвонила йому з Києва в паніці, він мені казав, що все буде добре. А потім у Маріуполі почались запеклі бої, і він перестав виходити на зв’язок. Я через побратимів дізнавалась про його стан.

Під кінець березня він дістав поранення стопи, йому заново складали її докупи прямо на "Азовсталі".

Тоді він трохи виходив на зв’язок, але не часто, тому що старлінки росіяни знищували. Бувало таке, що зв’язку з ним не було по 10-12 днів.

Коли виходив, то, як справжній військовий, розповідав небагато. Казав, що для них стало неочікуваним розмінування Чонгару. Потім вони потрапили в оточення. Але від побратимів його я знаю, що до свого поранення він воював дуже гідно".

"Спочатку вірила, що це буде почесний полон…"

Вже під час перебування бійців на "Азовсталі" Оля з іншими нареченими та дружинами азовців вирішили поїхати у Ватикан до Папи Римського просити про допомогу.

"Для нас він тоді був дуже могутньою постаттю, на якого ми покладали свої надії. Він нас вислухав, сказав, що говорив з кардиналом і що не є проблемою відправити кораблі, і вони готові забрати до себе людей. В той момент ми дуже в те повірили. Але слова так і залишились словами…

Ми тоді говорили з Сергієм, вже з "Азовсталі" він просив, щоб я йому розповідала про природу, описувала спів пташок, який місяць зараз на небі, бо він був в підземеллі та не мав вже можливості нічого бачити й чути, окрім вибухів. А для нас завжди були важливими прогулянки на природі.

Після його повернення ми планували придбати будинок в горах і там жити. Сергій не дуже любив життя у соціумі, на відміну від мене. А ще я вела щоденник для нього з самого початку повномасштабки. Щоб потім він повернувся і все прочитав.

Його, як могли, лікували на "Азовсталі". Я намагалась жартувати й казала, що, можливо, тобі сьогодні роблять перев’язку бинтом, який складала я.

Ми вірили, що все не закінчиться на "Азовсталі". Хоча ситуація була важка: їх постійно обстрілювали, по 60 разів на день закидували ФАБами. І з води, і з повітря, і з землі. І я в Києві постійно чекала якогось зв’язку, щоб дізнатись, чи він живий.

Наша остання переписка з ним була перед виходом з "Азовсталі". Тоді ніхто не розумів, яким буде полон. І Сергій не хотів у полон, він не вважав, що це врятує. Я спочатку вірила, що це буде почесний полон, вони казали, що буде третя сторона, яка буде за всім слідкувати, що їх потім обміняють. Але, на жаль, наша історія закінчилась не так позитивно.

З полону в Оленівці він декілька разів виходив на зв’язок. Тоді він сказав, що вже ходить на двох ногах. Ще до вторгнення ми разом почали вчити шведську мову. І він мені з Оленівки пару повідомлень написав шведською мовою. Для мене це було показником, що в нього більш-менш нормальний стан з пам’яттю.

Комусь вдалось пронести один телефон на всіх, і хлопці по черзі коротко писали чи дзвонили рідним.

Сергій писав мені, що кохає і сумує. Для нього тема почуттів дуже інтимна, і він при комусь не любив про це говорити. Він казав, що я роблю щось надзвичайне і він мною пишається, але навіть якби я цього не робила, він би все одно мене кохав.

Якось я передала через його побратима слово "кохаю" — він тоді телефоном говорив зі своєю дівчиною. Він потім каже: Сергій теж передав тобі, що кохає. І коли його побратим повернувся з полону, я спитала про цю ситуацію. Він сказав, що Сергій так почервонів, коли це почув…

Тому це насправді був обмін почуттями. Я казала, що роблю все можливе, хоча зараз здається, що можна було більше…"

"Сергія досі не поховали. Я ходжу до нього в морг"

Потім наша розмова торкається дня, коли в російських пабліках з’явилась інформація про вибух, і стримувати сльози стає дедалі важче.

"29 липня ми в "Азові" побачили в пабліках окупантів, що стався вибух, вони тоді подали це так, що Україна обстріляла Himars'ами колонію, — продовжує Ольга. — Трохи пізніше ми побачили список загиблих і поранених. Ми не розуміли, що це за список, адже звідки їм знати, як ми думали, хто точно був поранений і загиблий. В списку загиблих було ім‘я мого Сергія, і, коли я це побачила, це був найважчий день мого життя. В той момент земля пішла з-під ніг, серце захололо, та так і залишилось… Але тоді не було чіткого розуміння, чи це правда, ми шукали підтвердження. Хлопці, які були в інших бараках, не могли точно підтвердити загибель, хтось просто мовчав.

Виставляли відео і фото загиблих, які я передивлялась, збільшувала і не знаходила там його. А потім у жовтні був обмін тілами, передали саме з Оленівки. Але через те, що більшість з них були згорілими, не було зрозуміло до кінця, хто є хто. Почали брати ДНК, але це теж було важко, тому що більшість тіл було у непридатному для цього стані. Родичі 54 загиблих об’єднались в чат. Ми всі чекали, що ДНК не співпаде. Адже поки немає збігу, ти намагаєшся собі придумати якісь причини, чому це не він. Хоча я бачила тіло і розуміла, що це саме він. Воно було дуже обгоріле, але я впізнала. В нього зріст 1,96 м, а там було не так багато високих. Я вірила до останнього, аж поки не прийшло перше підтвердження ДНК…

Місяць тому в нас співпав другий ДНК-тест. Але ми досі Сергія не поховали. Батькам важче повірити. Вони хочуть здати ДНК ще раз. З одного боку, я їх розумію, з другого, мені важко думати про те, що він там лежить у морзі в мішку, і ми досі з ним не попрощались. Я ходжу до нього в морг.

Говорила з його побратимами, які були в тому бараці, з тими, хто намагався Сергія відкачати. Мені сказали, що він одразу загинув, що від вибуху вдарився головою о ліжко, і смерть настала миттєво. Але навіть тоді я думала: може той, хто мені розповідав, побіг рятувати інших, а Сергій в цей час прийшов до тями…

Бо виявилось потім, що не все в списках було правильно. Є ті, хто значився у списках поранених, а насправді вони померли, коли їх везли до лікарні в Донецьк. Багато хто стік кров’ю, або в них були такі поранення та опіки, що вони не дожили до лікарні, а родичі цього не знали".

Ольга каже, що тепер важливо влаштувати коханому достойне прощання. Вони планують це зробити влітку, коли повернеться з військових навчань найкращий друг Сергія.

"Єдине, що рятує, — коли Сергій мені сниться. Єдиний момент, коли ми можемо ніби побути разом. Днями мені наснилось, що ми лежимо поруч, і я торкаюсь його волосся, а воно в нього було таке красиве… І тут в мене дзвонить будильник…

Останнє повідомлення, яке я йому написала: навіки твоя. Він мені написав: звісно, я теж. Важливо розуміти зараз, що є хлопці з того бараку, які вижили, поранені, й про них немає взагалі ніяких звісток. Їх ніхто не бачив в колоніях, де перебували колишні полонені.

Є поранені хлопці з "Азовсталі", які перебувають в полоні вже понад рік. Ми зіштовхнулись з тим, що міжнародні організації, той самий Червоний Хрест, який мав їхати розслідувати в Оленівку, закрили свою місію. Червоний Хрест не має доступу туди, вони постійно удають, що їм погрожують і вони переживають за життя своїх людей.

Коли сталось те, для чого їх і створювали, вони виявились неспроможними робити свою роботу. Наразі вони дзвонять родичам і питають, що їм відомо. Багато родичів передають свої листи через Червоний Хрест, але нічого не отримують у відповідь. Деякі ще з травня минулого року не отримали жодної звістки від своїх рідних, які в полоні".

"Шкодую, що не встигли народити дитину"

Оля розповідає, що вони з Сергієм перед вторгненням говорили про те, щоб одружитись, але вирішили відкласти це на після війни.

"Шкодую, що не встигли народити дитину, бо це було б частинкою його тут, сенсом життя. Адже у нас були дійсно казкові відносини, мені неймовірно пощастило зустріти таку людину. Він був унікальним. Він багато чому мене навчив, надихнув, для мене це ідеал чоловіка. Я з ним була щаслива кожен день і кожну хвилину. Я інколи не вірила, що така людина кохала (хоча мені хочеться казати — кохає) мене. Інколи думаю про те, щоб взяти дитину з притулку або створити притулок для дітей.

Діти мене дуже підтримували цей час. Коли ми повернулись від Папи Римського, то одна чотирирічна дівчинка підбігла до мене і каже: я знаю, що на нас напали росіяни, а твій принц в руках дракона, але ми його обов’язкового врятуємо… Це було дуже зворушливо.

Батьки дітей в моєму садочку дуже мене підтримували. До мене ходить дитина, чий батько також загинув в бараці в Оленівці. Щоразу, коли я її бачу, я плачу і думаю: "Чому вона буде рости без батька?"

Розумієте, одна справа — якби Сергій загинув на полі бою, це було б за честь для нього. І я хоча б розуміла, чому так сталось. А тут беззбройних військових переводять в барак і підступно їх вбивають, коли вони сплять. Перед тим здавалося, що полон — це якась гарантія збереження життя, навіть якби вони повернулись через 5-10 років.

На жаль, так не сталось. Але принаймні в нас були ці два щасливих роки разом".