"Найстрашніше – це коли бомба падає на бункер і гинуть побратими": парамедик "Азову" про війну, полон і повернення на фронт

Навіть перебування в російському полоні тривалістю 223 дні не змінило бажання запоріжанки Олесі Мельниченко боронити рідну країну від російської навали. На передову парамедик полку "Азов" планує повернутися відразу після того, як відновить власне здоров’я, а поки допомагає чоловіку-військовому зібрати гроші на автівку та розповідає у соцмережах про загиблих побратимів.

"Бійці "Азову" вразили здатністю на самопожертву"

"Особиста" війна для Олесі Мельниченко – юриста і психолога за родом діяльності – почалася у 2014-му, як тільки росія перетнула державні кордони на Донбасі, а українське військо почало давати відсіч. В цей час уродженка Запоріжжя почала волонтерити. Згодом взяла шефство над пораненими та хворими бійцями на той момент батальйону "Азов".

- Займатися азовцями мене попросила моя знайома, потрібно було допомагати їм з придбанням ліків, розв'язанням побутових питань, а також передавати інформацію до підрозділу про перебіг лікування та стан здоров’я, – розповідає Олеся Мельниченко. – Моїм першим підопічним – це було 28 січня 2015 року – став хлопчик з позивним "Мамонт", такий "зелений", що не передати. В нього була травма руки, але коли я почала з ним спілкуватися, він жодного разу не пожалівся, що йому боляче, нічого не просив. Казав: "У мене все є. Просто приїжджай, бо мені в лікарні сумно". І це було так не типово, бо я на той момент бачила вже багато різних військових. До того ж, як тільки йому "склали" руку, запевнив: лише вона загоїться, повернеться на фронт. І от цією мотивацією, а ще ідейністю та здатністю на самопожертву мене вразили бійці "Азову". Зараз, в принципі, таких людей вже багато і за межами полку, бо війна триває вже не перший рік і ставлення до неї змінилось.

Олеся додає, що саме оті перші враження визначили її вибір – йти служити до війська у складі полку "Азов". Рішення вона ухвалила навесні 2016-го.

- На той момент я вже була парамедиком, пройшла відповідні курси, але в "Азові" не було заведено брати жінок на бойові виходи, – зазначає Олеся, яка обрала собі позивний "Хільд" — так звали валькірію в германо-скандинавській міфології. – З цього правила були лише поодинокі виключення, тож мене взяли діловодом у медичну службу полку. Потім на мені був склад медикаментів, я відповідала за їх закупівлю та розподіл, а згодом стала кадровиком в одному з батальйонів.

На початку 2022 року запоріжанка перебувала разом зі своїм підрозділом на базі "Азову". До речі, в цьому підрозділі з 2015 року служив і її чоловік Максим, в Урзуфі на Донеччині. Згадує, що напруга відчувалась у повітрі, тож, як і завжди у військових, був напоготові рюкзак з найнеобхіднішими речами.

- Особисто я не думала, що масштаб бойових дій буде настільки великий, але все ж ми розуміли, що якась "двіжуха" точно буде, – зізнається Олеся. – 24 лютого прокинулась від звуків вибухів, бо на той момент вже бомбили Бердянськ, нам через море це було дуже чутно. Зателефонувала командиру і той сказав: "Так, з’їжджаємось та висуваємось у Маріуполь". Того ж дня ми вже були на "Азовсталі" і знаходилась там весь час, за винятком моментів, коли були потрібно доправити поранених до 555-го військового шпиталю. Та 10 березня він вже також перемістився до бункерів заводу.

В цей час Олеся виконувала обов’язки ротного медика і каже, що через неї проходило не так багато поранених, але їх загальна кількість стрімко зростала.

- У шпиталі в одному бункері могло бути 100 людей. Потрапляєш туди за тиждень, а їх вже 150, – наводить приклад Олеся. – Це при тому, що легких поранених там не тримали взагалі. Бійцям надавали допомогу і вони повертались до підрозділів, де ними опікувались такі як я, ротні медики: робили перев’язки, уколи, давали ліки. І ти мав бути напоготові постійно, бо замінити тебе було ніким. Найважчим моїм "трьохсотим" на "Азовсталі" був Вадим Габурич ("Вахім"), з нами служила і його дружина. Одного дня снаряд влучив у склад, Вадим рятував зброю, але обстріл тривав і він отримав осколкове поранення, почалась внутрішня кровотеча. Коли його занесли до медпункту, молила Бога, щоб не зайшла його дружина і не побачила синюшні губи, бо втрата крові була колосальною. Я дуже сподівалась на диво, але, на жаль, шансів у Вадима було дуже мало.

Взагалі найстрашніше – це коли авіабомба падає на бункер, ти розумієш, що гинуть твої побратими та посестри, але нічим не можеш зарадити. Та треба брати себе в руки й продовжувати виконувати свою роботу – так тривало до того моменту, коли ми отримали наказ від військового командування покинути "Азовсталь". От тоді накрив відчай.

"Повторювали, що ми терористи й за це нас мають розстріляти"

Разом з побратимами з "Азову" та бійцями інших підрозділів, що боронили Маріуполь, Олеся Мельниченко потрапила до рук росіян. На одному з відео, де був зафіксований момент виходу українських військових з території заводу, запоріжанку побачили рідні.

- Нам сказали, що буде можливість переправити пакунки з документами на підконтрольну Україні територію, – згадує Олеся. – І я потрапила у кадр саме у такий момент, коли я передаю його росіянину. До речі, більшість з них сміялась нам у вічі, вони кричали, що нам не пощастило. Згодом нас посадили в автобуси та повезли у селище Оленівка. Там у виправній колонії хлопців розмістили у бараках, а дівчат – у дисциплінарному ізоляторі – окремій будівлі з огородженою територією. В шестимісній камері нас було від 19 до 28 у різний час. Спали на столі, на підлозі. Годували геть погано, на прогулянки виводили іноді лише раз на чотири дні, помитися давали раз на 2-3 тижні, й не завжди вода при цьому була теплою.

Олеся додає, що обов’язковим елементом буднів у полоні було "спілкування" з тюремниками – до насилля щодо жінок вони не вдавались, але тиснули морально.

- Це були, знаєте, такі ліниві допити. Питали в нас, ким ми були, де перебували від початку вторгнення, що робили, в якому бункері знаходились вже на "Азовсталі" тощо. Тобто ці днрівці не знали, що саме їм треба від нас, – зазначає Олеся. – Але весь час повторювали, що ми терористи й за це нас мають розстріляти, називали нацистами, бо у нас нібито ненависть до тих, хто мешкає на Донбасі, через російську мову. А ти на них дивишся і кажеш: "Я ж з вами спілкуюсь російською мовою. Яка може бути ненависть?" Вони відповідали, що то я спеціально роблю, щоб їх ввести в оману.

Але всі побутові незручності та необхідність відбиватися від таких словесних нападів наглядачів, за словами Олесі, переважила найгірша подія за часів полону. Йдеться про теракт, який стався 28 липня в Оленівці.

- Напередодні ми бачили у вікно, що хлопців кудись переводять, – згадує Олеся. – Куди саме, не розуміли, бо це могло бути етапування, коли одних бійців переміщують в інші колонії, а звідти привозять інших до нас. Таке вже траплялось раніше. Але, як з’ясувалось, мета була інше. Вночі нас розбудив вибух, потім чули — б’ється скло, лопається від високої температури шифер, крики людей, які благали про допомогу. Згодом ще лунали постріли. Днрівці, які були в той час на посту, шалено раділи, саме тому ми почали думати, що то були голоси наших хлопців. І наші припущення пізніше підтвердились… В тому бараці загинув мій командир – капітан Сергій Павлюченко ("Броня"), хлопці з мого підрозділу, бійці з батальйону, в якому я була кадровиком…

У Оленівці Олесю тримали до 27 вересня, а цього дня разом з іншими полоненими її перевели до росії, де розмістили в одному зі слідчих ізоляторів Таганрогу.

- Нас перевозили у вантажівці з зав’язаними очима та зв’язаними руками, звісно, не повідомляючи, куди саме ми прямуємо, – зазначає Олеся. – Те, що ми за межами України, стало зрозуміло вже на місці, бо нам видали робу, а в Оленівці ми знаходились у власному одязі, по-іншому оформлювали документи. Відповідно і ставлення стало більш жорстким, і допити – справжніми. Фактично росіяни просто уточнювали інформацію про певні факти чи події, тобто вони були про них обізнані й лише вимагали підтвердження. Спростувати щось було нереально. Так, ти міг спробувати заперечити, але вони казали: "Ок" і не фіксували твої покази, якщо вони йшли врозріз з їхніми очікуваннями.

Олеся додає, що за весь час полону у неї була лише єдина можливість зв’язатися з родиною – ще в Оленівці українцям запропонували дати інтерв’ю, під час якого і можна було зателефонувати додому. Більше жодних контактів протягом довгих майже восьми місяців.

"Зробити так, щоб тих побратимів, яких вже немає, побачили людьми, а не прізвищами в списку"

Сподівання на повернення додому і довгоочікувану зустріч з маленьким сином, чоловіком та мамою, а також взаємопідтримка посестер – це те, що підтримало запоріжанку довгі місяці в неволі.

- З дівчатами ми розмовляли про цілком мирні речі – смачну їжу, книжки, подорожі, а в Оленівці ще співали разом гімн України, сподівались це зробити, коли будемо їхати додому, – згадує Олеся. – Але дівчата, які були зі мною в камері, досі у полоні. А ще наші пісні співала, наприклад, для сусідньої камери, де перебували старші жінки, якось затягнула "Пісню про матір": "Посіяла людям літа свої, літечка житом, прибрала планету, послала стежкам споришу…" Співала так, що всі плакали.

Хоч весь час полонені й були в очікуванні обміну, росіяни нічого не повідомляли про те, хто саме буде в черговій партії, і коли саме буде можливість повернутись до України. Тож черговий наказ "На вихід з речами", який пролунав для Олесі та кількох її співкамерниць в останній день 2022 року, міг означати що завгодно.

- Дуже хотілось вірити, що ми їдемо додому, але в нас традиційно були зав’язані очі. Зрозуміли, що нас обміняють, тільки коли вже дісталися кордону між росією та Україною, – зазначає Олеся. – Коли побачила за пунктом пропуску білборд з нашим прапором, заплакала. А потім обнімала хлопців, яких я не бачила дуже давно, була шалено рада, що вони живі, більш-менш цілі та що для них це пекло вже скінчилось. Вже коли ми їхали нашою територією, водій автобуса сказав, що можна телефонувати рідним на "Київстар" — номер цього оператора був у мами, тож першу на волі я набрала її. Вона відразу все зрозуміла, спитала: "Ти вже в Україні?" Я підтвердила. А вже з Сум, де нам видали телефони, картки, одяг, інші речі першої потреби, поговорила з чоловіком. До речі, там ми відчули, що нас в Україні чекали – абсолютно незнайомі люди так раділи твоєму поверненню, наче ви знаєте один одного мільйон років.

Зараз Олеся, як і решта звільнених з полону азовців, проходить лікування та реабілітацію, бо через постійний стрес, відсутність вітамінів та малорухливий спосіб життя в ув’язненні загострились старі хвороби та додались нові – зокрема, внаслідок контузії погіршився зір. Однак парамедик вже планує своє повернення на фронт.

- З одного боку, у мене мала дитина, якій потрібна мати, – каже Олеся. – З другого, я отримала на війні такий досвід, який має не так багато людей, і це може комусь врятувати життя і дати шанс повернутися до своїх рідних. Я не можу собі дозволити сісти дома і сказати: "Все, досить!" Думаю, що колись син мене зрозуміє. Як казала моя посестра і сусідка по камері: "Не кожна дитина може на уроці історії сказати, що його мама цю історію творила".

Поки передова для Олесі лишається в перспективі, вона допомагає чоловіку, що воює наразі у лавах ЗСУ, придбати зручну автівку для виконання важливих для перемоги завдань. Коштом небайдужих людей вже вдалось зібрати половину необхідної суми.

І ще одну важливу місію взяла на себе запоріжанка на період відновлення: розповісти про бійців "Азову". На її сторінці у соціальних мережах вже з’явились фото та історії колеги по медслужбі Данила Молдавського ("Бурбона"), водія швидкої допомоги Дмитра Кочеткова ("Дейджа"), начальника штабу 2-го батальйону Романа Рудницького ("Лося"), психолога Наталії Луговської ("Ромашки")…

- Знаєте, кожна людина, коли довго перебуває сам на сам з собою, вона про щось з собою домовляється, – зізнається Олеся. – І для мене це було прагнення, коли я вийду, зробити так, щоб тих побратимів, яких вже немає, побачили людьми, а не прізвищами в списку чи загальними поняттями "азовець", чи "військовий". Бо всіх тих, про кого я вже написала чи буду писати (зараз поки не можу розказати про загиблих під час теракту в Оленівці, бо не всі тіла ще повернули), я знала особисто. І вони всі такі різні. Знаєте, як сніжинки, на вид всі однакові, а коли придивляєшся, кожна з них індивідуальна, неповторна. Ось для мене вони такі. Спогади про них я тримаю у своєму серці та намагаюсь не забути, бо люди помирають тоді, коли про них зникає пам'ять.