Наших хлопців у полоні морили голодом, декого було неможливо впізнати, - керівниця патронатної служби "Азову"

Олена Толкачова — керівниця патронатної служби полку "Азов". Служби, яка опікується психологічним здоров’ям бійців, вивозить поранених і загиблих з фронту, допомагає з ідентифікацією загиблих в морзі, супроводжує родичів загиблих і робить багато щоденної неймовірної роботи. "Телеграф" поспілкувався з Оленою після презентації нової ініціативи "Support Azov", вона розповіла про останній обмін полоненими, катування наших бійців та реабілітацію воїнів.

— Україна нещодавно раділа останньому великому обміну, під час якого до країни повернулось і багато захисників "Азовсталі". В якому стані вони повернулись? Я знаю, що всі вони з важкими пораненнями, ампутованими кінцівками…

— Вони виснажені, у всіх є поранення. Їх незрозуміло як лікували на тій території. Якщо була ампутована кінцівка, то те місце вже зарубцювалось. Тому потрібна буде реампутація. Вони ходять, але хтось на милицях, хтось пересувається на візочку. Є хлопці з опіками, яким важко ходити. Є бійці з пораненнями спини і їм важко пересуватись через те, що в них порушені функції спинного мозку. Їх морили голодом. Вони знесилені. Повільно розмовляють, дихають, тільки днями вони почали трохи посміхатись. А до того були в шоковому стані, перелякані. Я думаю, що вони ще не усвідомлюють, що вони вже в безпеці.

В нас є хлопець, який досі відчуває провину, що він когось не врятував, недостатньо воював, що він з ногами і руками. Але він повністю в опіках, і при цьому каже, що може воювати далі. Він відмовляється від допомоги, не хоче перевдягатись, хоча він приїхав в тому, в чому був — обмін відбувся несподівано. Ми кілька разів збирали і розбирали речі, поки чекали їх з полону.

Майже всі вони кажуть, що мають повернутись, що не мають права розслабитись, не зважаючи на те, що вони вже віддали великий борг державі. І таких багато саме серед молодих — піхота, штурмовики, розвідка. Саме вони найчастіше втрачали кінцівки і отримували важкі поранення, а зараз вони не можуть цього прийняти. Поки вони лікуються, вчаться ходити на протезах, вони ще не усвідомлюють, що це на все життя, що кінцівок в них вже не буде. Коли вони вийдуть з лікарні, зрозуміють, що це все, але будуть думати: де ж моя рука чи нога? І от цей момент ніяк не можна пропустити.

В цьому плані нам пощастило з тим, що ми в "Азові" забираємо хлопців з будь-якою інвалідізацією. Навіть якщо хлопці не зможуть ходити, ми все одно будемо долучати їх до якоїсь роботи. Бо якщо лише давати гроші — це не призведе ні до чого хорошого. Людина або впаде в залежність або буде думати про суїцид.

В цьому в нас є досвід — в нашому підрозділі невелика кількість суїцидів. Один хлопець покінчив життя самогубством через те, що втратив на фронті побратимів. Вони в 2014 році потрапили в Іловайськ, серед трьох друзів вижив тільки він. А перед цим він ще втратив маму. Не витримав, прямо перед портретом мами застрелився.

— Така служба є лише при "Азові"?

— Збройні сили не мають патронатної служби. В них ще пострадянська система. Брати повністю американський досвід ми не можемо, бо в нас інша ментальність і конфліктів саме на їхній території в них давно не було. Вони захищають інтереси своєї країни на території інших держав.

В мене є мрія, щоб влада нарешті зробила реформи в ЗСУ, Нацгвардії і внесли патронатну службу в штатний розклад. Поки, на жаль, ми поза законом. Нас не існує по документам. Хоча в нас від початку була велика потреба. В кожному підрозділі має бути така служба. Як медична, тільки патронатна.

Ми навіть слідкуємо за станом бійців, які були поранені і вже не служать. Бо багато з них нічого не вміють, окрім як воювати, їм важко знайти себе у мирному житті. Вони стають інструкторами, працюють в штабі, навчають особовий склад. Багато хлопців з ампутованими кінцівками йдуть в аеророзвідку. Вони воюють тільки вже онлайн.

— Якими ви зустріли тих, хто повернувся з полону? Враховуючи катування, голод…

— Вони повернулись звідти змучені, як кажуть — шкіра та кістки. По чоловікам це дуже видно, в них повністю немає жирової маси, вони втратили м’язову тканину, виглядають як анорексичні. Це стається тоді, коли організм не отримує всі необхідні елементи і починає їсти сам себе. Деякі хлопці настільки схудли від голоду, що в них змінились риси обличчя. Я не могла впізнати одного хлопця, хоча знаю його з 2014 року.

Коли вони бачать їжу, то просто не можуть зупинитись, беруть по декілька порцій, а медсестри їх зупиняють, бо після голоду не можна так накидуватись на їжу.

Їм навіть ще не можуть робити необхідні операції, бо організм не витримає. Лікарі хочуть спочатку їх відновити.

— А вони самі щось казали про умови, в яких знаходились?

— Дуже коротко. Ми поки спілкуємось на нейтральні теми, вони ще не готові розповідати про полон. Так правильно. Єдине що вони розповідали, що на них здійснювали психологічний тиск: казали, що Київ розбомбили, що він вже не під Україною, і ще розповідали, що недоїдали. Запитували, чи люблять вони росію, як вони ставляться до російської нації.

— Ви згадували, що деякі бійці, які втрачають кінцівки, все одно хочуть і навіть повертаються на фронт…

— В нас вже повернулись на фронт хлопці, які були в Маріуполі й втратили кінцівку. Їх прооперували, відправили на реабілітацію, вони повернулись до Києва, отримали протез, навчились на ньому ходити і декілька з них знаходяться в гарнізоні під Запоріжжям. Вони не бачать себе в іншій професії. І саме такі воїни найбільш ефективні.

— Скільки бійців, за вашими оцінками, на фронті в буквальному сенсі сходять з розуму? Я особисто чула про такі випадки.

— Війна може стати тригером для хвороби, бо це велика травматична подія. Наприклад, може виникнути шизофренія. Перший бойовий вихід може стати тригером, який запустить шизофренію. Так само як і у цивільному житті якийсь стрес може спровокувати це психічне захворювання. Просто військові знаходяться у більш стресових обставинах, щоб проявились психічні розлади. Як тільки це виявляється, то людина переводиться з бойового підрозділу на лікування, а потім списується. Ми потім таким пропонуємо цивільні професії у нас.

— Щодо тих хто ще знаходиться в полоні, ви підтримуєте зв’язок з владою, Червоним хрестом, який один з небагатьох може там працювати?

— Так, з Червоним хрестом підтримуємо. Але вони малоспроможні. Та хоча б їхня присутність може на щось повпливати. Росіяни враховують їх. І це важливо, якщо росіяни будуть фізично катувати наших хлопців. Бо наявність на тілах ознак катування, це не плюс нашому ворогу, вони ж себе позиціонують як борці за справедливість.

Від Червоного хреста ми отримуємо обмежену інформацію.

— Розкажіть про функціонал патронатної служби — судячи з розмови, він достатньо широкий…

— Все, що стосується загиблих, поранених, психічного здоров’я бійців, їхнього фізичного здоров’я, особливо — хвороби хребта (носіння бронежилета виснажує організм). Поки ми жили в гарнізоні в Маріуполі, то постійно спілкувались з продовольчою службою, щоб у бійців було збалансована їжа. Найбільш важка робота — з сім’ями загиблих. Ми на себе беремо евакуацію загиблих, оформлення в морзі, церемонію поховання, почесну варту, документальний супровід. Багато мам загиблих працюють в "Азові". Одна з таких мам загинула на Азовсталі. В неї спочатку загинув син, потім чоловік її доньки, а потім вона. Доньку (до того ж вагітну) ми вивезли з двома дітьми. Вже потім вона дізналась про загибель мами. І така важка історія в нас не одна.