Наших хлопців у полоні морили голодом, декого було неможливо впізнати, - керівниця патронатної служби "Азову"

Читать на русском
Автор
21242
Деякі "Азовці" у полоні настільки схудли від голоду, що в них змінились риси обличчя
Деякі "Азовці" у полоні настільки схудли від голоду, що в них змінились риси обличчя

Навіть втративши кінцівки, дехто з бійців повертається на фронт

Олена Толкачова — керівниця патронатної служби полку "Азов". Служби, яка опікується психологічним здоров’ям бійців, вивозить поранених і загиблих з фронту, допомагає з ідентифікацією загиблих в морзі, супроводжує родичів загиблих і робить багато щоденної неймовірної роботи. "Телеграф" поспілкувався з Оленою після презентації нової ініціативи "Support Azov", вона розповіла про останній обмін полоненими, катування наших бійців та реабілітацію воїнів.

— Україна нещодавно раділа останньому великому обміну, під час якого до країни повернулось і багато захисників "Азовсталі". В якому стані вони повернулись? Я знаю, що всі вони з важкими пораненнями, ампутованими кінцівками…

— Вони виснажені, у всіх є поранення. Їх незрозуміло як лікували на тій території. Якщо була ампутована кінцівка, то те місце вже зарубцювалось. Тому потрібна буде реампутація. Вони ходять, але хтось на милицях, хтось пересувається на візочку. Є хлопці з опіками, яким важко ходити. Є бійці з пораненнями спини і їм важко пересуватись через те, що в них порушені функції спинного мозку. Їх морили голодом. Вони знесилені. Повільно розмовляють, дихають, тільки днями вони почали трохи посміхатись. А до того були в шоковому стані, перелякані. Я думаю, що вони ще не усвідомлюють, що вони вже в безпеці.

В нас є хлопець, який досі відчуває провину, що він когось не врятував, недостатньо воював, що він з ногами і руками. Але він повністю в опіках, і при цьому каже, що може воювати далі. Він відмовляється від допомоги, не хоче перевдягатись, хоча він приїхав в тому, в чому був — обмін відбувся несподівано. Ми кілька разів збирали і розбирали речі, поки чекали їх з полону.

Майже всі вони кажуть, що мають повернутись, що не мають права розслабитись, не зважаючи на те, що вони вже віддали великий борг державі. І таких багато саме серед молодих — піхота, штурмовики, розвідка. Саме вони найчастіше втрачали кінцівки і отримували важкі поранення, а зараз вони не можуть цього прийняти. Поки вони лікуються, вчаться ходити на протезах, вони ще не усвідомлюють, що це на все життя, що кінцівок в них вже не буде. Коли вони вийдуть з лікарні, зрозуміють, що це все, але будуть думати: де ж моя рука чи нога? І от цей момент ніяк не можна пропустити.

В цьому плані нам пощастило з тим, що ми в "Азові" забираємо хлопців з будь-якою інвалідізацією. Навіть якщо хлопці не зможуть ходити, ми все одно будемо долучати їх до якоїсь роботи. Бо якщо лише давати гроші — це не призведе ні до чого хорошого. Людина або впаде в залежність або буде думати про суїцид.

Українські військові після визволення з полону
Усі захисники повернулися з пораненнями

В цьому в нас є досвід — в нашому підрозділі невелика кількість суїцидів. Один хлопець покінчив життя самогубством через те, що втратив на фронті побратимів. Вони в 2014 році потрапили в Іловайськ, серед трьох друзів вижив тільки він. А перед цим він ще втратив маму. Не витримав, прямо перед портретом мами застрелився.

— Така служба є лише при "Азові"?

— Збройні сили не мають патронатної служби. В них ще пострадянська система. Брати повністю американський досвід ми не можемо, бо в нас інша ментальність і конфліктів саме на їхній території в них давно не було. Вони захищають інтереси своєї країни на території інших держав.

В мене є мрія, щоб влада нарешті зробила реформи в ЗСУ, Нацгвардії і внесли патронатну службу в штатний розклад. Поки, на жаль, ми поза законом. Нас не існує по документам. Хоча в нас від початку була велика потреба. В кожному підрозділі має бути така служба. Як медична, тільки патронатна.

Ми навіть слідкуємо за станом бійців, які були поранені і вже не служать. Бо багато з них нічого не вміють, окрім як воювати, їм важко знайти себе у мирному житті. Вони стають інструкторами, працюють в штабі, навчають особовий склад. Багато хлопців з ампутованими кінцівками йдуть в аеророзвідку. Вони воюють тільки вже онлайн.

— Якими ви зустріли тих, хто повернувся з полону? Враховуючи катування, голод…

— Вони повернулись звідти змучені, як кажуть — шкіра та кістки. По чоловікам це дуже видно, в них повністю немає жирової маси, вони втратили м’язову тканину, виглядають як анорексичні. Це стається тоді, коли організм не отримує всі необхідні елементи і починає їсти сам себе. Деякі хлопці настільки схудли від голоду, що в них змінились риси обличчя. Я не могла впізнати одного хлопця, хоча знаю його з 2014 року.

Українські військові після визволення з полону
"Азовці" поки що не можуть відверто говорити, через що пройшли

Коли вони бачать їжу, то просто не можуть зупинитись, беруть по декілька порцій, а медсестри їх зупиняють, бо після голоду не можна так накидуватись на їжу.

Їм навіть ще не можуть робити необхідні операції, бо організм не витримає. Лікарі хочуть спочатку їх відновити.

Українські військові після визволення з полону
В Україні військових одразу зустрічали лікарі

— А вони самі щось казали про умови, в яких знаходились?

— Дуже коротко. Ми поки спілкуємось на нейтральні теми, вони ще не готові розповідати про полон. Так правильно. Єдине що вони розповідали, що на них здійснювали психологічний тиск: казали, що Київ розбомбили, що він вже не під Україною, і ще розповідали, що недоїдали. Запитували, чи люблять вони росію, як вони ставляться до російської нації.

— Ви згадували, що деякі бійці, які втрачають кінцівки, все одно хочуть і навіть повертаються на фронт…

— В нас вже повернулись на фронт хлопці, які були в Маріуполі й втратили кінцівку. Їх прооперували, відправили на реабілітацію, вони повернулись до Києва, отримали протез, навчились на ньому ходити і декілька з них знаходяться в гарнізоні під Запоріжжям. Вони не бачать себе в іншій професії. І саме такі воїни найбільш ефективні.

Українські військові після визволення з полону
Багато звільнених військових хочуть повернутися на фронт

— Скільки бійців, за вашими оцінками, на фронті в буквальному сенсі сходять з розуму? Я особисто чула про такі випадки.

— Війна може стати тригером для хвороби, бо це велика травматична подія. Наприклад, може виникнути шизофренія. Перший бойовий вихід може стати тригером, який запустить шизофренію. Так само як і у цивільному житті якийсь стрес може спровокувати це психічне захворювання. Просто військові знаходяться у більш стресових обставинах, щоб проявились психічні розлади. Як тільки це виявляється, то людина переводиться з бойового підрозділу на лікування, а потім списується. Ми потім таким пропонуємо цивільні професії у нас.

— Щодо тих хто ще знаходиться в полоні, ви підтримуєте зв’язок з владою, Червоним хрестом, який один з небагатьох може там працювати?

— Так, з Червоним хрестом підтримуємо. Але вони малоспроможні. Та хоча б їхня присутність може на щось повпливати. Росіяни враховують їх. І це важливо, якщо росіяни будуть фізично катувати наших хлопців. Бо наявність на тілах ознак катування, це не плюс нашому ворогу, вони ж себе позиціонують як борці за справедливість.

Від Червоного хреста ми отримуємо обмежену інформацію.

— Розкажіть про функціонал патронатної служби — судячи з розмови, він достатньо широкий…

— Все, що стосується загиблих, поранених, психічного здоров’я бійців, їхнього фізичного здоров’я, особливо — хвороби хребта (носіння бронежилета виснажує організм). Поки ми жили в гарнізоні в Маріуполі, то постійно спілкувались з продовольчою службою, щоб у бійців було збалансована їжа. Найбільш важка робота — з сім’ями загиблих. Ми на себе беремо евакуацію загиблих, оформлення в морзі, церемонію поховання, почесну варту, документальний супровід. Багато мам загиблих працюють в "Азові". Одна з таких мам загинула на Азовсталі. В неї спочатку загинув син, потім чоловік її доньки, а потім вона. Доньку (до того ж вагітну) ми вивезли з двома дітьми. Вже потім вона дізналась про загибель мами. І така важка історія в нас не одна.