"Котики" полюбляють млинчики: у Супрунівці під Полтавою волонтери безплатно годують захисників

"Наші відвідувачі дуже скромні й неговіркі"

— З назвою довго не заморочувались. Бо у нашій волонтерській групі лише я один козак, всі інші козачки, — з усмішкою пояснює 37-річний Дмитро Фісун. — А ті, хто за нас воює, звісно, "котики". Тому так і написано на вивісці: "Обід для". І намальований котик.

Адреса самого пункту безплатного харчування тримається у таємниці, бо війна.

— То як же в нього потрапити? Не всі ж розвідники, — цікавлюся у свого співрозмовника.

— Ми з самого відкриття, тобто з січня цього року, даємо інформацію у соцмережах про свою діяльність з "кодовими" номерами телефонів, — відповідає він. — Зазвичай номери повідомляють захисникам їхні родичі. Достатньо зателефонувати за годину-дві до під’їзду до села, і ми виконаємо замовлення, як кажуть, на будь-який смак. І в телефонному режимі проведемо до "Козачки". Заклад знаходиться прямо на трасі, обабіч дороги. Тому особливо шукати не доводиться. Просто кажемо, де саме треба зупинитись.

Хоча, за словами Дмитра, всі ці люди, які заїжджають до них перекусити, абсолютно невибагливі. Іноді просять "хоча б чайку". То волонтерки починають їх умовляти: "А давайте ми вас борщиком почастуємо чи картопелькою, тушкованою з м’ясом. Ще можна плов, млинчики з м’ясом та сиром або печені пиріжки. А ще є тертий яблучний пиріг…" А якщо телефонують пізно ввечері, то дуже просять вибачення й просять залишити їжу для них де-небудь на автозаправці.

— Для нас не має значення, їдуть ці люди вдень чи вночі, завжди запрошуємо до "Козачки" й подаємо гарячі страви, а також чай, каву, компот, — продовжує Дмитро Фісун. — Адже це не стільки про харчування, скільки про повагу до захисників. Головне, щоб вони розуміли й відчували, що вони потрібні нам, що їх шанують у тилу, що їм є за що й за кого воювати. Ми їм про це так і говоримо: "Ми вас любимо. Ви наші герої". На жаль, у тилових містах і селах забувають, що йде війна і що ми не маємо права перекладати турботу про тих, хто добуває для нас перемогу ціною власного життя, лише на державу.

Проблеми з продовольчим забезпеченням військових відчувались десь до грудня минулого року. Тепер все це налагоджено, й хлопці могли б обходитися без таких закладів, як наш. Але справа не в цьому, а саме в підтримці і у вдячності.

— Про що розповідають ваші відвідувачі?

— Ті, хто їде на схід, мовчазні, бо знають, які випробування на них там чекають. Ті, хто повертається, неговіркі — їм треба бодай кілька днів на те, щоб відійти від пережитого, збагнути те, що твориться на мирній території. І я їх добре розумію, бо й сам з початку широкомасштабної війни постійно їжджу в деокуповані населені пункти й на різні напрямки фронту.

У звільнений Тростянець першим привіз продукти. До будинку культури, де розвантажував машину, вишикувалась більш ніж кілометрова черга зголоднілих людей. В Ізюмі був з гуманітарним вантажем якраз тоді, коли там проводили ексгумацію тіл убитих рашистами мирних жителів, скинутих у братську могилу. Тож надивився всякого: і людські кістки під колесами відчував, і кров поранених доводилось відмивати, і під обстріли потрапляв… Після цього неможливо залишатись байдужим до того, що відбувається з Україною. Не можна не думати про війну. Це те, що змушує знов і знов їхати туди, де тривають бої.

На знак вдячності відвідувачі дарують шеврони й розписуються на національному прапорі.

"Частину продуктів відправляємо в Бахмут"

У обладнаному невеликому вагончику, який слугує придорожнім закладом харчування, немає ні постійних працівників, ні постійних відвідувачів, і сам він відкривається лише за потреби. Бувають дні, коли до нього заверне дві-три особи, а буває, що й сім десятків. Але у волонтерок Інни Пащенко й Наталії Бабак завжди напоготові необхідні продукти. Страви вони готують на власних кухнях, а в "Козачці" можуть лише їх підігріти — там стоять електрична плитка й мікрохвильовка, принесені ними з дому.

Час від часу, за необхідності, підключаються ще сім дівчат-волонтерок. Зазвичай вони готують продукти з запасом, тож лишки їдуть з попутниками на передову.

— Особливо наші відвідувачі уподобали млинчики з м’ясом і сиром, — хвалиться Дмитро. — Буває, хтось із них телефонує і просить скласти передачку для побратимів. Тоді козачки готують млинчики сотнями…

У Супрунівці з початку широкомасштабного вторгнення створилося кілька волонтерських організацій. Кожна має свій напрямок. Одні в’яжуть маскувальні сітки, інші — килимки-підпопники. Хтось виготовляє буржуйки, хтось — окопні свічки. Самі все це розвозять по гарячих точках. Ще хтось ремонтує військову й волонтерську техніку, хтось забезпечує її соляркою. Дехто збирає і розвозить гуманітарку на гарячі напрямки. Ну а дехто безплатно годує захисників. Серед селян немало таких, хто встигає волонтерити і там, і сям.

Дмитро пригадує, як на початку широкомасштабної війни у військових, котрі рухалися по трасі на схід, часто ламалася техніка, в них не було запасів їжі, тому місцеві питали, чим їм допомогти, брали під свою опіку. Кожен намагався бути якомога кориснішим для них.

— Переважна більшість наших волонтерів, як і я, мають основне місце роботи, але для добрих справ є післяробочий час, вихідні та відпустки, — продовжує Дмитро. — Адже війна не на паузі, і маємо спільно перти плуга, підставляючи одне одному плече. Ми з Супрунівки відправляємо на фронт усе, що нас просять, не тільки смаколики. Тут недавно артилерія просила шкіряні рукавички — закупили півсотні й передали. Я особисто не одну машину й не один бус, придбані на благодійні кошти, відігнав на Донецький напрямок. Допомагаємо харчами й предметами першої необхідності пораненим у полтавських лікарнях. Не говорячи вже про те, що закриваємо потреби військових у таких речах.

До речі, сам Дмитро, якщо комусь із бійців потрібно заночувати в дорозі, запрошує їх до себе додому. А минулої зими безплатно надавав житло для біженців з Харкова.

— Кожен має робити максимум на своєму місці для перемоги, — резюмує чоловік. — Не обов'язково сидіти в окопах, щоб її наближати. Не вмієш, не можеш воювати або елементарно боїшся — є безліч шляхів робити це в тилу. Способів — мільйон. Вся справа у бажанні…

На жаль, говорить, немало ще й таких, кого називають "консервами". Іноді видають себе за патріотів, а насправді підігрують рашистам.

— Тут одна жіночка поважного віку, як тільки ми оголосили про відкриття цього пункту харчування, підняла на ноги ледь не всі контролюючі органи, в тому числі СБУ, — пригадує інцидент Дмитро. — Телефонувала й розказувала, що ми виступаємо навідниками для ворога, бо збираємо військових в одній точці, що можемо їх потруїти, бо не миємо руки, і всякі інші капості. Й органи мали реагувати на її скарги: виїжджали, перевіряли. Словом, влаштувала нам нерви.

На запитання, хто забезпечує нестаціонарний заклад харчування, мій співрозмовник відповідає:

— Небайдужі мешканці села. Як тільки побачать, що тут двері відчинені, під’їжджають і пропонують, що в кого є. Ось лише недавно завезли два мішки картоплі, п’ятдесят банок тушківки, цибулю, моркву, борошно, олію… Всього вистачає з лишком, то частину відправляємо у Бахмут. До речі, дуже багато продуктів передає місцева релігійна громада.

На щастя, волонтерський рух підтримує обласна військова адміністрація. До літнього сезону, пообіцяли там, допоможуть оновити вивіски, обладнати літній майданчик, установити намети, що рятуватимуть від спеки.

Вказуємо контактні номери, за якими можна заздалегідь домовитися про безплатне харчування для "котиків": (095)190-88-84, (067)321-77-81.

Фото надані Дмитром Фісуном