"Робити те, що комусь видається неможливим". Інтерв'ю з волонтером Михайлом Пуришевим, котрий вивіз з-під обстрілів сотні людей

Приєднатися до Михайла та його команди може кожен, роботи вистачить усім

Вивезти десятки людей з оточеного військами окупанта Маріуполя, відкрити в Києві хаб з прийому переселенців, особисто знаходити та орендувати для біженців квартири, відкрити три "пункти незламності" в Бахмуті, пробурити там свердловини та забезпечити Starlink. Все це – справа рук відомого волонтера Михайла Пуришева, якого його майже дев'яносто тисяч підписників в Instagram називають "Колумбом Маріуполя". А Михайло називає цих людей своєю великою командою.

"В моїй команді сто тисяч людей"

- Я завжди говорю, що в моїй команді не менше ста тисяч людей, — каже "Телеграфу" Михайло Пуришев. – Бо всі вони донатять, переживають, моляться. І це – безцінно. Вони наближають нашу перемогу. Все, що ми робимо, кожна наша поїздка в гарячі точки (до Бахмута, Авдіївки та інших фронтових та прифронтових міст Михайло їздить постійно. – Авт.) стає можливою лише завдяки небайдужим людям.

І нам справді вдається робити те, що комусь здається неможливим. Наприклад, коли ми вирішили відкрити в Бахмуті "пункти незламності", і зрозуміли, що щоб отримати воду, потрібно пробурити свердловину, я не мав уявлення, як це робиться. Але подивився відео на Youtube – і зробив. До повномасштабної війни я навіть не знав, що таке міна – а вже за кілька днів на шляху до Маріуполя об'їжджав ці міни на своєму мікроавтобусі. Вони на тій дорозі були всюди… Та й саму поїздку до Маріуполя всі тоді вважали неможливою.

Про те, що заїхати в оточене місто, що постійно обстрілюється військами окупанта, не вийде, Михайлу в березні минулого року говорили абсолютно всі. Проте Михайло поїхав – бо на нього там чекали співробітники.

- У Маріуполі я мав нічний клуб. Коли розпочалася повномасштабна війна, він став укриттям для багатьох місцевих жителів, – каже Михайло. – Я не вірив, що буде війна, і ще 23 лютого купував собі машину та будував плани на майбутнє. А 24-го вже поїхав у Волноваху, де знаходилися моя мама та брат із дітьми та вагітною дружиною. Попри те, що вони ще не усвідомлювали масштаб того, що відбувається, і не хотіли їхати, я їх вивіз. Потім з великими труднощами доїхав до дітей (у Михайла четверо дітей. – Авт.), які були в Києві. А коли вдалося вивезти їх на Івано-Франківщину (там у мене IT-компанія і було де зупинитися), я відразу ж вирішив їхати назад до Маріуполя. Коли зв'язався зі співробітником мого клубу Женею і спитав, що потрібно, він сказав, що потрібно все – вода, їжа, ліки. Клуб на той момент вже став укриттям для багатьох маріупольців. Я пообіцяв, що обов'язково приїду та привезу все необхідне. Після цього зв'язку з Женею вже не було. А я почав шукати їжу, ліки та машину, у якій все це можна було провезти.

Так у Михайла з'явився його вже легендарний червоний мікроавтобус.

"Окупанти довго не могли зрозуміти, хто я і що зі мною робити"

- Друзі, яким розповів про свої плани, приєдналися та почали надсилати гроші – хто скільки міг, – каже Михайло. – Старий мікроавтобус я знайшов за оголошенням, де було сказано, що він коштує 1500 доларів. Але коли я, домовившись із продавцем, приїхав, той захотів 2500, та ще й порахував за курсом 50 гривень за долар. Мені вдалося викупити бус тільки коштом кредитних грошей на моїй карті.

Зі мною поїхав друг Сергій Українець. До речі, смішні білі сердечка на мікроавтобусі – це наша з ним ідея. Коли фарбували бус, вирішили зробити його хоч трохи веселішим. Я запропонував намалювати смайлики, Сергій – сердечка. Враховуючи все, що відбувається, і те, в яку, вибачте, дупу ми їхали, хотілося привнести хоч якийсь позитив.

Ми з Сергієм разом дісталися Дніпра. Після чого з'явилася чергова інформація, що можливо з Маріуполя буде "зелений коридор" для цивільних. Сергій на це дуже сподівався і просив мене не їхати до Маріуполя. Але я вже розумів, що жодних коридорів не буде. А в мене серед ліків був, наприклад, інсулін, який треба було доставити негайно. Тому я поїхав, записавши Сергієві відео з проханням за мене молитися. Мені було страшно, але я розумів, що на мене чекають люди, а отже, я маю знайти спосіб до них прорватися.

На кожному нашому блокпості мені казали, що заїхати до Маріуполя неможливо. Дивилися на мене, як на божевільного. Але я їхав далі. На під'їзді до першого ворожого блокпосту на власні очі побачив, що таке війна – обгорілі танки, машини, міни прямо на дорозі… Окупанти довго не могли зрозуміти, хто я і що зі мною робити. Під дулом автоматів я вийшов із машини, відчинив задні двері, показав, що везу. Вони забрали цигарки. Ліки та їжу залишили. Поки їхнє командування вирішувало, що робити, зі мною заговорив один їхній зовсім молодий солдат. Він запитав мене: "Слухай, коли все це закінчиться?" "Думаю, тобі видніше" — відповів я. На що він сказав, що їхав на навчання… Окупанти, як не дивно, мене пропустили, сказавши знімати на камеру все, що роздаватиму людям, а потім, на виїзді, показати їм ці записи.

Ворожих блокпостів було дуже багато. Кого там тільки не було – і чеченці, і буряти, і люди, які називають себе "ДНРівці". Чим ближче до Маріуполя, тим більше обгорілої техніки, на узбіччях – тіла людей… У Маріуполь я спочатку намагався заїхати Володарською трасою. Окупанти не пустили, відправивши назад. Я дійсно поїхав назад, але повернув на Мангуш. Це друга дорога до Маріуполя, і там нікого не було. Я побачив наш, розбитий вщент блокпост, після якого в ряд стояли міни. Намагаючись їх об'їхати, виїжджав на "зеленку", а одна з мін була просто під моєю машиною… Думаю, що за все життя не молився стільки, скільки того дня. Якимось дивом проїхавши цю дорогу, побачив наш український блокпост. Наші хлопці не розуміли, як я сюди потрапив і спочатку теж хотіли відправити мене назад. Але в результаті поїхали зі мною до мого нічного клубу.

Коли під'їхав до нашої будівлі, поряд стояли люди, яких я не знав. Побачивши напис на мікроавтобусі, вони закричали, що приїхав волонтер. І тут вибіг Женя: "Михайло Андрійовичу, ви!" Коли він, поговоривши зі мною телефоном, оголосив усім, що я приїду, люди не повірили. Але я приїхав.

Наступні шість днів Михайло провів у Маріуполі – допомагаючи своїм, розвозячи їжу та ліки по інших підвалах, забираючи звідти людей.

- Я забирав їх у наш клуб, який ми жартома називали п'ятизірковим бомбосховищем, — каже Михайло. – У нас там усе було налагоджено: ми знали, де добути воду, готували їжу, у нас не було вогкості та плісняви, як у більшості підвалів. Пам'ятаю, як забрав з одного підвалу маму, яка тільки-но народила, і її новонароджена дитина вже почала задихатися через плісняву…

Назад виїжджав, взявши у свій мікроавтобус всіх, хто тільки помістився. Пообіцяв, що обов'язково повернуся і вивезу решту. І потім повертався ще шість разів. Щоразу це була окрема історія. Ми потрапляли під мінометні обстріли, витягували людей з-під завалів, мене затримували та забирали на допити окупанти. Червоний бус після чергового обстрілу залишився без дверей та лобового скла. Пам'ятаю, як у ньому тоді було холодно…

"Нікого з евакуйованих не кидаю"

Михайло вивіз із Маріуполя не менше тисячі людей. Всі ці події повторилися, коли пізніше Михайло так само евакуював людей уже з Бахмута, Авдіївки та інших фронтових та прифронтових міст.

- Багато хто боявся їхати, але я їх переконав. Нікого з евакуйованих я не кидаю, – каже Михайло. – Ми з моєю командою (зараз у ній близько двадцяти осіб, які задіяні безпосередньо і, як я вже казав, майже сто тисяч тих, хто допомагає віртуально) не просто вивозимо людей у більш-менш безпечне місце і там залишаємо. Ми знаходимо їм житло у місті, де вони хочуть жити. Я орендую для них квартири. Багато хто наляканий, що їм доведеться жити в спортзалах або поневірятися на вулицях. Але це не так.

Наприклад, сім'я – жінка, дві її дочки, мати та батько. Я вивіз їх під Київ та допоміг їм купити один заклад. Нині вони тримають цей бізнес і з нього живуть. Розпочали нове життя на новому місці. Або забрали ми маму з двома доньками з Авдіївки. Привезли її до нашого "пункту незламності". Я спитав її, де вона хоче жити. Вона спочатку упиралася, що тільки в Авдіївці. Я пояснював, що це неможливо, тут стріляють. Умовив, знайшов їм житло. І зараз ця жінка дуже вдячна та рада, що виїхала.

Мені не подобається, коли чую, що людей, які залишаються у фронтових містах, називають "ждунами", які нібито чекають на "русскій мір". Люди можуть мати багато інших причин, з яких вони залишаються. Наприклад, літні батьки, які готові садити картоплю під бомбами аби не кидати свій будинок. Відсутність інформації та страх, що десь в іншому місці буде ще гірше. Багато людей, які місяцями без зв'язку сидять у підвалах, впевнені, що така сама ситуація у всій країні – і тому не бачить сенсу їхати. У перші місяці війни у тому ж Києві, і в Ірпені залишалося багато людей, але ніхто не називав їх "ждунами". І замість того, щоб когось ображати, краще спробуйте допомогти.

Коли ми відкривали наші "пункти незламності" в Бахмуті, я казав, що таким чином ми боремося за уми та серця людей. У цих пунктах ми організували доступ до води, електрики, дали людям можливість прийняти душ, випрати речі, зв'язатися з рідними. Там було українське телебачення. Медична допомога. І ми. Я сам там жив, розмовляв із людьми, котрі туди приходили. І саме після відкриття цих пунктів кількість людей, які вирішили евакуюватись, різко збільшилася. Багато хто вже й забув, що таке елементарні блага цивілізації. А тут побачили. І дізналися, що в інших регіонах України можна жити не під постійними обстрілами, що там можуть допомогти з житлом і не покинуть. Багато хто завдяки інтернету нарешті зв'язався з рідними. Я бачив дівчину, яка спілкувалася жестами по відеозв'язку… Наш інтернет і військовим допомагає зв'язуватися зі своїми рідними. Тільки уявіть, наскільки важливо для їхніх рідних почути рідний голос та заповітне "Я живий".

У такому режимі наші пункти у Бахмуті пропрацювали пів року. Нині ситуація ускладнилася. Старлінки довелося вимкнути, щоб ними не скористався ворог. Але я радий, що ми змогли допомогти сотням людей. Я і зараз часто отримую повідомлення зі щирим і таким зворушливим "дякую". Люди пишуть, що наші пункти допомогли вижити їхнім рідним, допомогли переконати їх виїхати. Такі повідомлення дають сили рухатися далі.

Приєднатися до Михайла та його команди може кожен. Усі, хто хоче взяти участь матеріально чи допомогти особисто, можуть зв'язатися з ним через Instagram. Роботи вистачить усім охочим.

– Ми ось тільки повернулися з Авдіївки, – каже Михайло. – Далі їдемо до Гуляйполя, яке теж знаходиться на лінії вогню. У Костянтинівці та Покровському наша мета зараз – встановити пральні машини, якими насамперед користуватимуться наші військові. Київський хаб, у якому ми влітку приймали біженців, тепер більше працює як склад, де ми збираємо допомогу, яку потім повеземо на фронт…

Відпочивати нам ніколи. Але ми знаємо, навіщо і для кого ми це робимо. Я абсолютно впевнений, що і Маріуполь, і Крим, і всі інші окуповані землі ми повернемо. Ця віра дає сили працювати, жити, посміхатися. І наше завдання – робити все для того, щоб цей момент настав якнайшвидше.