"Зеленого коридору" не було. Понад 2,5 години ми провели в пеклі": як жінка з "сонячною" дитиною рятувалися від війни

Жителька тимчасово окупованого Херсону Ірина Ханікова – мати дитини з синдромом Дауна. Її 10-річний син Артем має особливі освітні потреби та живе за розкладом. Однак велика війна, яка прийшла в дім до кожного українця 24 лютого, безцеремонно зламала всі плани та звичний ритм життя. Ця історія про перебування в окупації з особливою дитиною на руках, моменти страху і розгубленості, що настають під дулами ворожих автоматів, незламність та пекельну евакуацію з міста.

Одна справа — виживати в окупації дорослій людині, і зовсім інша — пояснити все, що відбувається, особливій дитині

Як і для більшості українських родин, велика війна 24 лютого "постукалась" в дім Ірини та Артема гуркотом реактивної артилерії.

"Ми прокинулись від вибухів, але не зрозуміли, що це було. Потім зателефонувала подруга, і в слухавці я почула ці страшні слова: "почалася війна". А далі були розпач і розгубленість: що робити, куди бігти? Перші два дні ми були наче в замороженому стані: нікуди не бігали, нічого не закупляли, ми намагалися прийти до тями", — розказує Ірина.

Перші дні окупації жінка згадує з жахом.

"Зайшло дуже багато техніки, солдатів, і вони почали вважати себе якимись господарями: озброєні просто ганяли по вулицях міста. Коли місцеві намагалися вступати з ними в якісь суперечки, це майже завжди закінчувалось пострілами, — розповідає Ірина. – Було постійне залякування і психологічний тиск. Вони могли підійти до людей, які стоять у черзі за продуктами, направити автомати на чергу, і просто так стояти, нічого не робити, а потім сісти та поїхати. Їх вже немає, а люди ще хвилин 10 стоять в заціпенінні, не можуть здвинутись та піти кудись. А коли на тебе направлено дуло, ти не знаєш, що буде далі: закінчиться все тут і зараз або ж окупанти зараз поїдуть".

Проте одна справа — виживати в окупації дорослій людині, і зовсім інша — пояснити все, що відбувається, особливій дитині. Ірина зізнається, що до останнього намагалася не казати синові всієї правди, та максимально тримала себе в руках, адже Артем вкрай чутливо зчитував емоції дорослих.

"Він лякався, як і всі діти. Він розумів, що це голосно, страшно, але до кінця не усвідомлював, що відбувається. Більшою мірою він зчитував емоції від нас: якщо ми були налякані, то і він ставав наляканим. Наш стан передавався йому, — згадує Ірина Ханікова. – Але потім Артем почав проситись на вулицю, та ми забороняли йому. Тоді й вимушені були розповісти, що почалася така жахлива подія і на вулиці небезпечно, там все вибухає, там стріляють. Коли вибухи стали такі, що вже вікна дрижали, ми брали матраци, подушки, ковдри, виходили в коридор і казали, що зараз будемо гратися в казку, але в темряві".

Але справжня казка відбувалася онлайн. Ірина – голова ГО "Сонячні діти Херсонщини", яка об’єднує сотні дітей з синдромом Дауна та їхніх батьків. Тому, щоб якось розрадити особливих діток та відволікти їх від вибухів, батьками була організована інклюзивно-театральна студія в онлайні.

"Розумієте, ці діти надзвичайно театральні, артистичні. Їм так подобається ставити вистави, співати, танцювати, подобається, коли їм аплодують. Вони це дуже люблять. Як для нас дізнатись гарні новини, так і для них це було так само: зустрітись і побачити, хай навіть в моніторі, своїх друзів", — пояснює Ірина Ханікова.

Неймовірно, але розриваючись між створенням безпечного психологічного простору для дітей та реаліями війни, Ірина встигала ходити на проукраїнські мітинги в окупованому місті. Чи було страшно?

"А лише роботи не бояться, — каже Ірина. – Коли йдеш пустинною вулицею на мітинг, а по дорозі їдуть машини з "зетками", забиті людьми з автоматами, то це дійсно страшно. Коли стоїш на мітингу, скандуєш свої лозунги, а в тебе починають стріляти, то це страшно. Коли військова машина їде на тебе, а люди зупиняють її лише своїми тілами та руками, це також страшно. Але страх за те, що буде з моєю дитиною, коли прийдуть російські солдати в наше місто, напевно переважував. Тому я і виходила на мітинги разом зі старшими дітьми. Для нас було важливо, щоб весь світ знав, що Херсон — це Україна. Це наше місто, яке ми не хочемо нікому віддавати, і ми не хочемо жити під іншим прапором. Для нас Україна – наша батьківщина, а рідна мова — то є наша душа".

"Люди евакуювались на свій страх і ризик, а всі перевезення коштували дуже багато"

Та чим глибше Херсон занурювався в окупацію, тим небезпечніше ставало висловлювати свою позицію.

"Окупанти приїжджали до людей в домівки, щоб забирати в підвали, катувати та схиляти до співпраці. Вони шукали всіх, хто займався активною діяльністю: працівників державних органів, журналістів, активістів. Одного разу і в наш дім приїхали російські солдати: машина з "зеткою", купа військових, гуркіт у двері, вибивання дверей… Це була дійсно паніка. За секунду вилітаєш зі всіх чатів, чистиш всі гаджети, намагаєшся їх кудись заховати. Коли це трапилося другий раз, це було останньою краплею, і я зрозуміла, що перш за все треба думати про життя та безпеку дітей, тому треба евакуюватись", — згадує Ірина.

Але як евакуюватись?

"Зелених" коридорів не було! Жодного! Все це не вигадки. Люди евакуювались на свій страх і ризик, а всі перевезення коштували дуже багато", — пояснює жінка.

Та все ж Ірина з Артемом вирішили ризикнути. І на декілька годин опинились в справжнісінькому пеклі.

"Ми їхали однією великою колоною через блокпости та потрапили в бій. Понад 2,5 години ми стояли під "Градами", ракетами, поряд у полях щось постійно вибухало. Це було пекло. Лячно! Діти перелякані, кричать, плачуть. Ми намагалися їх заспокоювати як тільки могли: обіймали та співали гімн", — згадує Ірина.

Та коли на горизонті з’явилися українські блокпости, родина нарешті видихнула з полегшенням.

"Ніколи не думала, що у дітей стільки емоцій будуть викликати люди у військовій формі. Діти готові були віддати всі свої солодощі, всі свої улюблені іграшки солдатам", — розповідає жінка.

Зараз Ірина з Артемом перебувають у відносній безпеці в Вінниці. Проте жінка зізнається, що вірить в скоре повернення до Херсону.

"Всі вірять в деокупацію. Люди дуже чекають українських військових і роблять все, щоб вони скоріше прийшли. Знайте, більшість людей в Херсоні не чекали та не чекають росіян і не хочуть жити ні під яким іншим прапором. Тільки під українським", — резюмувала Ірина Ханікова.

Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали прихисток в Німеччині, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine. Проєкт реалізується за підтримки DSEE.