"Машина крадена, прав немає, з вами все буде добре" - як Руслан Горовий і його "табір" рятують людей на деокупованих територіях

"Купувати — не наш метод. Наш метод – нациганити те, що ще може працювати далі", — говорить очільник волонтерського "циганського табору" з Києва Руслан Горовий. У мирному житті Руслан — Заслужений журналіст України, автор проєкту "Служба розшуку дітей", письменник, режисер, музикант. З 2014 року — волонтер. З лютого 2022 — переважно волонтер.

"За пару тижнів я мав "чорний пояс" по бабусях"

— Як трапилось, що ви почали їздити на деокуповані території?

— Кожен з нас у лютому опинився у певній точці, з якої почав нове життя. Я прийшов до військкомату, але на той момент у Києві було багато бажаючих записатись у ТРО – молодших, міцніших і здоровіших. У мене немає ока, тож, не дивлячись на мій великий волонтерський досвід, брали більш потрібних для війська.

Але просто сидіти було неможливо. Я зрозумів, що у моєму районі залишилась на самоті велика кількість старших людей. Зачепившись за одного з них, я вже за пару тижнів мав "чорний пояс" по бабусях.

Мені довелося сісти за кермо, хоча я не водив авто фактично ніколи, просто колись здав на права. Але, коли я зрозумів, що треба вивозити людей з-під моста в Ірпені, взяв машину, яку мені дали знайомі, і поїхав. Мій кращий жарт тоді: "Не переживайте, машина крадена, прав у мене немає, тож нічого гіршого з вами не станеться".

Вивозили людей, катались. І почали глибше заходити на деокуповану територію. Ми заходили в Мощун чи не першими. Ми ходили по селу, кричали: "Люди! Люди!", бачили людей, які вилазили з підвалів, намагалися їх нагодувати — давали воду, їжу, одяг, потім проривалися далі до Кухарів через зірвані мости. Загальці, Бердянка, Кухарі — ми взагалі під'їжджали бусом і руками переносили через зірваний міст на іншу сторону людям їжу воду, все, що могли, тому що вони там були відрізані від світу.

— Це страшно.

— У війні мало нестрашних речей. Але коли є механічна робота, і ти нею дуже сильно завалений, то встигаєш реагувати на якісь речі емоційно.

Просто маєш багато чого зробити і робиш. Отак одні зрештою опиняються на війні, інші – у волонтерах. Поки що я в цьому волонтерстві ефективний, мені так здається. Принаймні можу дивитись у дзеркало, не відводячи очей. А як тільки мене заберуть — піду воювати, не проблема.

— Я слідкувала за вашою історією про бабусю Юхимівну, яка вдягала зелену хустку на собачку, щоб та не лякалась обстрілів.

— Собачка Боня. Сьогодні був у них в селі Горенка. У них все нормально, собачок уже дві. Онук привіз із Донбасу ще одну врятовану, назвали Бамбасом. Тепер там Боня і Бамбас. Ми допомогли хату поправити, як могли, я знімав про це відео.

— Вона там в тій же зеленій хусточці.

— Ви ж розумієте: літні люди тримаються за звичні речі. Це якась стабільність, навіть в таких стресових умовах.

— Це дуже складно — навіть просто вислуховувати страшні людські історії, як ви психологічно рятуєтесь?

— Мені допомагає те, що я можу це виписувати, це моя терапія. Я повертаюсь і в той же день намагаюсь щось написати та закинути у Facebook. Так голова звільняється. Ці всі історії часом сидять у тебе в голові, і ти не можеш нічим займатися, поки не "викинеш" їх у телефон. У мене всі книжки фактично написані в телефоні. Написав — звільнив голову. Так була написана й остання книга "Жили собі люди…". Історій назбиралось дуже багато, відібрали для неї найяскравіші. Наприклад, як ми воювали за світло в Мощуні.

— Битва за світло — після відходу росіян?

— Так. Часто все погане, що з нами стається, — це наслідки та проблеми "совка", які свого часу нормально не вирішили. Біля Мощуна є величезна територія умовно садових товариств, які не є частиною села. Після розвалу "союзу" кожен почав шукати можливість отримати там землю, побудувати будинок. Отримали, щось приватизували, щось — ні. Фактично велика кількість будинків не була узаконена.

Коли ці п**араси прийшли, вони розбили і село, і дачі, які стали фактично нашим форпостом. Село відновили, а це "садове товариство" — ні, бо не зрозуміло було, чиї вони на папері, по закону. Ми сім місяців домагалися, щоб хтось взяв на себе відповідальність. Але чиновники живуть за принципом: якщо нічого не робити, ні за що не доведеться відповідати. Нещодавно приїхав Зеленський нагородити воїнів, які звільняли Мощун. От було б прикольно: приїжджає президент на річницю звільнення, а там навіть світла немає. Добре, що ми це побороли.

— Ви зараз опікуєтесь ближчими до Києва селами чи їздите далі?

— Буваємо на Харківщині. Буваємо на Донбасі. Але на постійній основі — це більше Київщина. Я рахував, що на постійній основі наша допомога потрібна приблизно 200 родинам. Хоча цифра постійно змінюється.

— Яка саме допомога?

— Я не можу все це змалювати широкими мазками. Є два села поруч, у них потреби будуть різні. У Горянці росіян не було, але вона вся постріляна. В Козаровичах частина спалена, частина пограбована. У Катюжанці пограбовано, є вбиті.

Відновлюється. Залежить від лідера, від голови ОТГ. Там, де лідер не номінальний, все швидше. Де номінальний — погано ще рухається. Є потреби мам з дітьми, які залишились без засобів для існування. У Вишгородському районі у когось чоловік воює, у когось — вбили чи забрали кацапи і досі не зрозуміло, де він, чи в полоні, чи загинув. Народ почав вертатися, а з роботою у нас погано. Ніхто не хоче брати на себе зобов'язання перед робітниками.

Зараз от нашим "циганським табором" відновлюємо вісім будинків. Що з цього вийде? Щось та вийде.

"Це був жах, тому що діти потрапляли на територію бойових дій"

— Ви були небайдужі до теми війни із 2014 року, у вас навіть виходила книга "Ген воїна". Що для вас особисто змінилось зараз?

— Для мене щодо війни нічого не змінилось, вона йде з 2014 року. Змінилось те, що моєї сім'ї немає поруч. До цього я їздив на Донбас, у дитбудинки, по іншим нашим волонтерським проєктам, а родина була поруч, у Києві. Після вторгнення дружина вивезла доньку в США, а я сконцентрувався повністю на допомозі. Спочатку — армії, потім — деокупованим територіям. Але ні у 2014 році, ні зараз я не кидав "Службу розшуку дітей", справу мого життя.

— Що зараз відбувається із розшуком дітей, які надходять запити?

— З історії. "Служба розшуку дітей" засновувалась як паралельна служба на допомогу правоохоронним органам і державі. Була такою з самого початку і є досі. Коли ми її запускали наприкінці 90-х — на початку нульових, батьки не довіряли пострадянській міліції, яка ще й заяву одразу не приймала. Ми могли дуже швидко відреагувати, показати зниклу дитину, дати про неї інформацію. Тоді найголовнішим було телебачення, тож все оформилось спочатку у телепроєкт. Всі ці роки ми активно співпрацювали з поліцією, громадським сектором і міняли ставлення середньостатистичного українця до проблеми пошуку дітей. На 2014 рік у нас фактично кількість зниклих дітей дорівнювала статистичній похибці.

Звісно, все змінилося у 2014 році, коли з'явилася лінія розмежування, і діти опинилися часом по різний бік з батьками, дідусями та бабусями. Я маю на увазі Донбас і Крим. І тоді з'явились випадки, коли діти тікали до рідних через лінію фронту. Це був жах, тому що вони потрапляли на територію бойових дій.

Звісно, росіяни забирали і вивозили дуже велику кількість дітей, особливо – з окупованих територій – під приводом порятунку від війни. Були випадки, коли забирали їх ніби тимчасово у табори відпочинку, а потім не віддавали. Я знаю історію з Харківщини, коли мама віддала дитину, коли прийшли зі зброєю і "благими намірами" типу "ну ви ж розумієте, що ваша дитина може загинути". І спробуй не віддати! А коли росіяни відступали, жінка змушена була виїхати за дитиною в росію. Там їй вчинили допит: а хто у вас чоловік? А де він зараз? Може, ви фашизм проповідуєте? І цих історій багато. Саме тому проти *уйла завели справу й ордер на його арешт видали: те, що відбувається з українськими дітьми, — це страшно.

— А побутові втечі?

— Діти є діти. Війна чи не війна, вони ростуть, є проблеми у школі, з однолітками, в сім'ях, з адаптацією там, де вони після вторгнення опинились. Дуже велика проблема, що одразу після 24 лютого дітей намагалися відправити до Європи будь-якими способами, часом — з чужими людьми. Ми це дуже довго розрулювали. Річ у тому, що "Служба розшуку дітей" має єдиний європейський номер 116 000. Колцентр — це психологи, які намагаються допомагати розв'язувати кожну проблему.

У 2022 році ми сприяли розшуку 2442 дітей: 1083 хлопчиків, 1359 дівчинок. На гарячу лінію 116 000 за 2022 рік надійшло 2908 звернень.

— Зробили єдиний номер після вторгнення?

— Ні, вже років п'ять як, тому що була така потреба. Тому що ми розуміли, що Україна є частиною європейської сім'ї. Велика кількість наших людей, наших студентів виїздили до Європи, де могло статись, що завгодно. У будь — якій країні Європи з будь — якого мобільного можна було подзвонити 116 000.

— Зараз, коли минув рік, у Європі багато випадків зникнення дітей?

— Ні, дуже багато на прифронтових територіях. Дуже багато випадків вивезення в росію, коли ми не можемо зрозуміти, де дитина, що з нею. Вона перебуває в розшуку, і ми весь час тримаємо це на контролі.

— Як батькам правильно звертатись до "Служби розшуку дітей"?

— По-перше, потрібно набрати поліцію. Якими б не були журналісти та психологи, у них немає тих прав, які має поліція. Тому, якщо у вас зникла дитина, потрібно набрати спочатку 102, чи інший номер поліції по місцю перебування. А вже потім безкоштовно з будь-якого мобільного 116 000.

За цим номером люди покроково вам підкажуть, що робити, щоб не сходити з розуму, доки поліція буде працювати. Знову ж таки, включаються механізми контролю за роботою поліції з нашого боку.

Нам дуже важливо було зберегти цю службу під час повномасштабної війни. І як допомогу батькам, які розшукують дітей, і щоб утримати колектив. У нас працюють молоді люди, які не мають свого житла в Києві. У мене воно є, я можу не платити комунальні пару місяців, мене ніхто не вб'є. А їм потрібно платити за оренду і якось жити. Тому в перші місяці після вторгнення ми займались деокупованими територіями і шукали гроші, щоб ці люди змогли залишатись і працювати.

Шукали їм дешеве житло, підселяли один до одного, намагались шукати фінансову підтримку. Спочатку мені донатили друзі з Америки. Потім в Каліфорнії ми знайшли благодійну організацію, яка почала нас потроху підтримувати. Вони не покривають усі наші бажання, лише необхідний мінімум для виживання і роботи, за що ми дуже вдячні.

— А держава якось підтримує?

— Держава — інертна штука. Крім того, якби держава могла сама справлятись з тим же питанням розшуку дітей, у наших послугах не було б потреби. Люди у керма країни змінювались, вектори розвитку змінювались, програми розроблялись, а ми весь час просто працювали. Я дуже сподіваюсь, що потрошку ми вийдемо на рівень, коли наша робота не буде потрібна.

Колись ми займались усиновленням дітей (проєкт "Цій дитині потрібна родина" — бізнесмени-меценати давали кошти, ми знімали ролики про дітей, готували бази на всиновлення тощо). І вийшли на рівень, коли держава забрала всі наші функції і працює нормально. Міністерство сім'ї, молоді та спорту виросло із коротких штанів, і ми стали не потрібні. Особисто я в той момент перехрестився на радощах.

"Не потрібно накопичувати барахло"

— Ви сказали про підтримку Америки. У соцмережах бачила, що у вас із дружиною, поетесою Людмилою Горовою, був тур містами США.

— Тур? Добре, назвемо це умовно туром (сміється). Я до війни 2-3 рази на рік літав у Америку із виступами. До лютого 2022 року однією з моїх місій було поєднання відірваної діаспори з нами. Туди приїжджають найчастіше артисти, яких люди послухали, підписали фото і пішли додому. Все. А у мене була абсолютно інша історія. Я приїжджав із читаннями, говорив про важливі теми, розповідав, що у нас відбувається, набирався від них якихось ідей. Потім, коли їздив по Україні, розповідав, що таке наша діаспора. Там у них дуже слабке розуміння насправді, що у нас відбувається. І наші люди не розуміють, наскільки важко там. Важко жити своє життя, розв'язувати свої проблеми, піднімати на ноги дітей і вболівати за Україну, донатити, допомагати. Я намагався будувати між нами мости. Я, наприклад, був на Донбасі у понеділок, а у п'ятницю виступаю в Нью-Йорку.

Цього разу ми зробили кілька благодійних виступів. Окрім деокупованих територій, наш "циганський табір" ще допомагає моїм друзям, які зараз воюють, певним підрозділам.

Ми зробили три виступи, хотіли зібрати на два авто — "Циган" та "Відьма". Зібрали і ще лишилися гроші, тому буде ще третя машина, яка називатиметься "Зося". Це наша кішка. І після цього ще трошки грошей залишиться, ми полагодимо кілька машин, які були побиті.

— Про що запитують українці в Америці, що хвилює людей?

— Всі хочуть якихось гарних заспокійливих прогнозів. Я намагаюся не заспокоювати. Коли нам розповідали про те, що війна закінчиться за два-три тижні, я вже казав, що цей дощ надовго. Треба економити, збирати гроші. Люди, не забувайте, що війна йде з 2014 року. Є ті, хто вже втратив усе по кілька разів. Є люди, які знаходяться за кордоном, бо їм нема куди повертатись — будинок зрівняли з землею. Вдруге. Тому не варто мірятись патріотизмом.

— Чому "циганський табір"?

— Насправді все дуже просто. Коли я починав їздити по деокупованим селам, то перетинався з людьми, які стояли на блокпостах. Дуже часто я зустрічав тих, з ким раніше зустрічався на Донбасі. Один друг якось сказав: "Ти тут під цигана косиш, ховаєшся?" І дуже скоро мене якось почали ідентифікувати як "Цигана". Я ще на волонтерському нашому пункті капелюха знайшов, який завалявся, і мені його стало шкода. Бо хтось його в Німеччині виробив, потім передав італійцю. А італієць подумав, що ми без цієї шапки не переможемо. А вона валяється. І я вирішив "усиновити" той капелюх. І був у ньому та з бородою схожим на цигана.

Потім до мене приєднались друзі, і ми стали "циганським табором". Мова не про ромів, ми нікого не хочемо образити, називаючи себе "циганським табором". Більше того, можливо, негативна конотація якось зійде з цього вислова.

— Скільки людей у вашому "циганському таборі" і яка ваша головна мета?

— Костяк — троє, але фактично нас плюс-мінус п'ятеро. Є у нас людина, що ремонтує техніку. Ще один, Сашко, втратив бізнес, коли підірвали дамбу, там все село залило. Намагається відновлюватись, але, коли треба, теж сідає в бус, який у нього залишився, і допомагає нам возити холодильники, машинки.

Щодо мети, то ми гроші майже не збираємо на допомогу. Ми вирішили, що потрібно привчити кожного середньостатистичного українця ділитися. У нас часто є набагато більше, ніж нам треба. Наприклад, у когось дві пральні машинки. Одна своя, іншу збирався мамі віддати, але так і не віддав. У когось ще один холодильник. Ми знаємо потреби людей з деокупованих територій. Я пишу у Facebook, що конкретно потрібно. Люди приносять, або ми забираємо самі, якщо це габаритна техніка, а далі розвозимо по селах. І це дає можливість не купувати нове, а перерозподілити вже придбане. Я дуже сподіваюсь, що десь уже з'явилися такі самі люди, волонтери, які б, як ми, розуміли: можна у одних взяти непотрібне і іншим віддати. Достатньо звернутись до людей, попросити. У когось пралка стоїть, а ти збираєш у людей по копійці і купуєш нову. Війна ж ще не скінчилась. Може і прилетіти, все може бути втрачено у мить. Не потрібно накопичувати барахло.

— Ви не збираєте кошти на потреби людей, але ж хейтери все одно щось пишуть з приводу вашої волонтерської роботи? У нас, на жаль, бувають хвилі нападок саме на тих, хто везе.

— У кожного з нас своя бульбашка, в якій ми живемо. У мене немає часу навіть на друзів, не те, щоб ще слідкувати, хто там що написав. У мене вчора вже просто істерика була: я зрозумів, що за день отримав близько 300 дзвінків. А я ж паралельно ще чимось займався. Я намагаюсь зрозуміти в першу чергу тих, хто щось втратив, а не тих, хто щось пише на Facebook. Зрозуміти тих, хто щось пережив. Я на їх стороні, вони травмовані, їм тяжко.

"Якщо людина може дивитись на себе в дзеркало, не відводячи очі, вона все робить правильно"

— Ваша дружина переживає за вас, адже не всюди, де ви буваєте, безпечно?

— Дружина прекрасно розуміє, що відбувається. Вона сама колись волонтерила в "Азові", була в Маріуполі. Вона лікар за освітою, тому намагалася допомагати. Зараз з малою дитиною вимушено виїхала, але вона все розуміє. Ми переживаємо один за одного, це нормально. Але зараз головне зберегти наше майбутнє — дитину, і зробити все, щоб рашистська гидота була відкинута якомога далі й не могла сюди повернутися. Ми всі на це працюємо. А свої переживання вона сублімує і трансформує у вірші, і це прекрасно (Людмила Горова — відома поетеса, авторка збірки віршів "Сію тобі в очі" та тексту улюбленої українцями пісні "Буде тобі враже так, як відьма скаже", — Авт.)

— Вас, як письменника, людину, яка мислить змістами, не дратує забагато лозунгів на кожному кроці – навіть на морозиві, на якихось упаковках? Інколи здається, що їх час минув, зараз потрібно вже щось інше.

— Спочатку ти відчуваєш шок. Потім — шукаєш те, що може вас з іншими об'єднати. Ці заклики до Перемоги хороших людей єднають. А погані люди можуть зіграти на нашому патріотизмі, щось заробити, десь зманіпулювати. Єдиної відповіді бути не може. У нас вже був період, коли вся країна була в прапорах, потім вони зникли, стало не модно. У 2014 році виникла купа волонтерських організацій, які потім зійшли з дистанції, бо теж не модно. А якісь залишились і роками допомагали. Ми маємо через це пройти. Ці всі гасла хоч трохи розкачують тих, хто не розуміє, що відбувається.

— Ви приїжджаєте туди, де все розбомблене. Повертаєтесь до Києва, де все цвіте, і люди гуляють, танцюють, співають. Не відчуваєте дисонансу, того, що це неправильно?

— Колись мій кум Володя Регеша (позивний "Санта") казав: "А нащо тоді в принципі воювати на Донбасі, якщо в Києві не буде вирувати життя?" У нас одне життя, ми його не відкладемо на потім, кожен день унікальний. У мене мірило одне: якщо людина може дивитися в дзеркало на себе, не відводячи очі, вона все робить правильно.