Вижити за будь-яку ціну: як доводиться викручуватися бізнесу у Харкові під обстрілами

Після кількох місяців життя в евакуації Діана Кушнірук – власниця бренду дитячого одягу – повернулася до Харкова. Їй знову довелося шукати постачальників матеріалів і фурнітури, швачок, а ще будувати робочий графік з огляду на щоденні обстріли.

Виробництво здалося чужим та дивних розмірів

Вже сім років Діана Кушнірук шиє у Харкові дитячий одяг під брендом LAPA, мешкає – у парі десятків кілометрів, у селі Циркуни. Російські війська там були вже 24 лютого і Діані з чоловіком довелося негайно бігти до міста. Зупинилися у друзів у Салтівському районі, там же, де знаходиться виробництво.

— Ми жили у підвалі. Коли було більш-менш тихо, бігали додому скупатися, перекусити, – розповіла Діана "Телеграфу". – Якщо чесно, перші тижні для мене, як у тумані пройшли. Пам’ятаю, що були літаки, вибухи, обстріл – було гучно і страшно. Але їхати не хотілося. А потім так склалося, що треба було вивезти дитину знайомих, а в нас була машина, то я потрапила до Рівного.

Там Діані довелося кілька разів переїжджати, але думки про повернення до Харкова, де залишився чоловік, улюблена справа, поставлена на паузу, не залишала. Хоча й у евакуації вона без діла не сиділа – допомагала друзям, які вивезли своє швейне обладнання. У результаті, як тільки настало відносне затишшя, харків’янка вирушила в дорогу і насамперед навідалася до свого цеху.

— Все вистояло якимось дивом, — каже Діана. – Щоправда, всі три місяці поки що нас не було, виявилися включеними електробатареї. Всі роз’їхалися і не було кому натиснути рубильник. Тож мені прийшла платіжка на 16 тис. гривень. Щоправда, суму розбили на кілька частин і оренду з нас господарі приміщення не взяли за цей період. А коли я потрапила всередину, то, як потім сказала дівчаткам: все здалося якимось чужим і дивним розміром – надто великим. Але це було все моє, фактично, єдине, що в мене залишилося. Адже що там із будинком у Циркунах я не знаю, село вже звільнили, але його постійно дуже сильно обстрілюють.

Кушніруки ризикнули туди поїхати лише двічі – наприкінці червня, щоби взяти хоч якісь особисті речі. А потім через пару тижнів, коли знайшовся їхній собака Сілі, який втік у перший день війни, злякавшись гучних звуків.

— У нас у будинку не жили, але окупанти там побували, — каже Діана. – Все цінне винесли – інструменти чоловіка, телевізор та прямо по класиці – пральну машину. Одяг був розкиданий. Ми дещо встигли взяти і знову були змушені поїхати, бо у Циркунах було небезпечно. А зараз туди не сильно й пускають. І що тоді вразило, вулиці були абсолютно порожніми.

На момент повернення Діани до Харкова в місті залишилася лише одна з п’яти швачок, які з нею співпрацювали. Вона привела на роботу ще одну знайому, але у цеху працювати вийшло недовго.

— Виробництво наше розташоване між торговим центром "Французький бульвар" та ринком Барабашово. Одного дня ми опинилися прямо в епіцентрі обстрілу, били по колу, — каже Діана. – Дівчата просто не витримали, вирішили вдома шити. Отже зараз я їм розводжу крій і забираю готові вироби, а сама працюю в цеху. Але починаєш щось робити і не знаєш, чи закінчиш. Все змінюється за секунду. Мінімум кілька разів на день тривога, крім того, добре чути прильоти на Салтівку. І в останньому випадку я теж зупиняюся, хоча б у коридор виходжу, бо будівля досить міцна, а до укриття 50 метрів.

По сусідству з місцем роботи Діани і той будинок, яким ввечері 17 серпня росіяни вдарили ракетою, вбивши 7 людей і поранивши ще більше 10.

— Від будівлі залишилася купа цегли, — каже харків’янка. – І ти бачиш поруч таку саму двоповерхівку, де на балконі сушиться білизна, біля під’їзду стоїть дитячий візочок. І тут розумієш: у зруйнованому будинку також жили люди – раптово вони втратили все, а когось не стало. І це жахливо! Просто ненависть через це до всіх росіян.

Обстріли ворога позбавили Діану всіх постачальників – закупівля матеріалів здійснювалась у межах Салтівки, переважно на Барабашово. А від нього після низки обстрілів та пожеж практично нічого не залишилося.

— Я там бувала через день, знала багатьох продавців в обличчя. Зараз там залишився невеликий куточок "живий", буквально 5-6 кіосків, а люди торгують навіть там, де повністю все згоріло, бо старі клієнти все одно приїжджають. На ринку, наприклад, вигоріли якраз тканинні ряди, — наводить приклад Діана. – З фурнітурою та сама історія – не залишилося нікого, з ким ми працювали. Так, якось цей процес поставок налагодили. Але нюанси все одно є. Наприклад, тиждень тому не могла знайти нитки певного кольору. Раніше брала їх на Барабашово, там був великий вибір, все є. Ще не можу знайти, хто робитиме принти на куртках. Той, із ким співпрацювали, виїхав, потім перестав виходити на зв’язок. А люди чекають на свої замовлення, і ти не будеш кожному розповідати свою історію від початку до кінця.

Діана додає: хоч Харків продовжує залишатися на лінії вогню, є ті, хто, як і раніше, не хоче залишати свої будинки, або повертається, поживши в іншому місці.

— Ми перед війною так усі любили мандрувати. Але багато хто, хто поїхав, зараз хоче опинитися вдома. У мене така можливість, слава Богу є, і я звідси їхати не хочу, хоча на цьому наполягає чоловік. Так, тут страшно. Буває, їдеш вранці, багато людей навколо, всі кудись поспішають, і раптом ти чуєш вдалині "бабах" або машину підкидає вибуховою хвилею. Тобто начебто звичайне життя в місті, але будь-якої миті може прилетіти. І якщо ти живеш тут, або повертаєшся, то мусиш розуміти, що можливо все! Але я не можу без Харкова, у мене до цього міста ненормальна любов. Плюс я вважаю, що люди, які можуть працювати, повинні працювати.

Раніше про проблеми бізнесу у Харкові "Телеграфу" розповідав відомий бізнесмен Юрій Сапронов.