Україна змінює риторику у відносинах із США, і це добре

Рівень підтримки України – фінансової, військово-технічної – з боку Заходу останніми місяцями різко знизився. Парламент США близько двох місяців не може ухвалити законопроект про допомогу нашій країні.

У західних медіа дедалі частіше мусується тема необхідності переговорів Києва з Москвою. Те, що рано чи пізно частина наших партнерів порушить це питання, було очевидним. Про те, що до весни-2024 цей процес стане більш, аніж можливим, я писав раніше. Але можливий – не значить гарантований.

Якщо ми хочемо вистояти, потрібно змінювати комунікаційну стратегію.

Півтора року, навіть більше, ми працювали переважно в емоційній, ціннісній рамці. Було два ключові посили. Перший – сильний напав на слабкого, ми захищаємось, але нам потрібна допомога. Другий – слабкий любить демократію та країни Західного світу.

То була ключова тезова конструкція офіційного Києва.

Але емоції працюють лише обмежений час. Така властивість людської психіки. Ми втомлюємося від емоцій. І рівень сприйняття зменшується.

Тим більше, що з’являються нові подразники, та ж ескалація між Ізраїлем і ХАМАС на Близькому Сході.

Близько тижня як Україна почала змінювати риторику. Принаймні у відносинах із США. Наголошуючи на тому, що військова допомога нашій країні вигідна економіці самих Штатів.

Це вже нове. Питання раціональності. І це добре. Що ж робить Росія? Вона намагається перевести питання сприйняття війни в категорію довготривалої.

Відповідно, коли це не тактична проблема, а стратегічна, на роки, то фокус сприйняття зміщується з емоційного – у бік раціонального. Виникають питання довгострокового планування, того, як краще вчинити зараз, заощаджуючи сили на майбутнє.

Російська пропаганда і ресурси впливу змінили свій підхід приблизно з літа цього року. А вплив на західне поле – це не лише підгодовані РФ чиновники, політики, медіа, а й безліч громадських організацій, ініціатив. І всі вони змінили тактику. Близько півроку триває активна дискредитація українців як нації. Ми трохи проспали початок цієї кампанії. Це елемент гри вдовгу. Адже дискредитація відбувається в умах громадян. Не серед переважної маси політиків. А громадяни – це виборці. І рано чи пізно вони поставлять своєму депутату, конгресмену, сенатору запитання – навіщо він виступає на підтримку тих, кого його виборець не сприймає як партнерів? І після цього придходить управлінське рішення.

Тому Україні так важливо якнайшвидше та ефективніше почати робити акценти на раціональності. Якщо не в стратегіях, то хоч би в тактиках.

Нам слід згадати про величезну діаспору і вести з нею системну роботу. Адже діаспора у будь-якій країні – це виборець. Думки якого дослухається той, хто хоче бути обраним. Одна річ, коли до сенатора чи конгресмена звертається хай навіть найрейтинговіший український політик, інша – група його виборців. Ефект різний. Тому що політик іншої країни – далеко, а виборець голосуватиме на найближчих виборах. А ми цей інструмент практично не використовуємо, хоч маємо колосальний ресурс.

І таких інструментів можна назвати десятки.

Нам слід вибудовувати комунікаційну стратегію. Ми зіткнулись з проблемою. Потрібно робити висновки. Якщо хочемо встояти. Якщо хочемо вижити.