Нам дуже бракує добрих новин. Але часто ми їх не помічаємо

Осінь прийшла в Україну. І хоча за астрономічним календарем, в нашій Північній півкулі осіння пора настає аж 22 вересня, ми вже відчуваємо, що літо скінчилося.

Це було літо наших надій і великих сподівань. Ми чекали на контрнаступ, на звільнення всієї території України, на поразку Кремля, на міжнародний трибунал над Путіним, на репарації, на Перемогу. Начальник ГРУ Міноборони України Кирило Буданов обіцяв, що влітку, в крайньому випадку — на початок осені, всі ми поїдемо до Коктебелю і Ялти. До нашого Коктебелю, і нашої Ялти. Київські йога-студії навесні анонсували свої серпневі семінари в кримському Кацівелі…

На жаль, не завжди так все складається, як нам би хотілося, як ми очікували.

І резолюція G-20 українців розчарувала, і F-16 до нас ніяк не долетять. Ще тільки десь їдуть американські "Абрамси" в донецькі степи. І китайська співачка виконує "Катюшу" на руїнах маріупольського драматичного театру.

Та ще на цілий рік постарів пес Патрон. Для собаки рік – це багато. Кажуть, собакам рахується один рік за сім… Та так само, як, мабуть, і нам усім в цю непевну епоху… Ми вже дуже дорослі, навіть наші діти. Бо вже більше, як півтора року триває велика війна. Та війна, що триває вже три століття…

Одна справа читати в книгах сивочолих класиків про те, що демократія неодмінно здолає тиранію і тоталітаризм, що сили Світла неодмінно переможуть, а зло буде покаране. І зовсім інша – самим переживати ці процеси. Ми нині не читаємо історію, ми – її частина. Вона не проходить повз нас, бо ми й є та історія.

Але з іншого боку, ми живемо сьогодні в глобальному інформаційному світі. Що це нам дає? Ми самі можемо конструювати нашу реальність, підбирати новини й події на свій смак і розсуд. Це в жодному випадку не означає втечу від реальності. Ні! Йдеться лише про збереження власного психічного здоров’я. Як казали на початку вторгнення: "Не з’їхав з глузду – це вже внесок у Перемогу".

Те, що нам здається об’єктивною реальністю – то всього лише сума хімічних процесів в нашому головному мозку. Наш настрій це – хімія! Ендорфіни, серотонін, дофамін… І якщо ми безкінечно будемо концентруватися на негативі, на чутках, на ворожих ІПСО, то кортизол та адреналін просто випалять нас зсередини.

Ми не маємо право на розпач, на сумнів, на байдужість. Ми будемо донатити, везти воїнам автомобілі, збирати на мавіки, плести маскувальні сітки. Вірити, сподіватися, чекати. Чекати ми навчилися.

Нам дуже бракує добрих новин. Але часто ми їх просто не помічаємо. А якщо озирнутися, то вони є. Більш як достатньо…

І тоді ми побачимо, що президент США майже остаточно вирішив надати Україні ATACMS, і Німеччина таки найімовірніше надасть нам TAURUS, і наші льотчики вже вчаться на F-16. І українські АЕС вперше завантажили ядерне паливо спільного виробництва американської компанії Westinghouse, унезалежнившись від російського імпорту. І ЗСУ невпинно наступають по всьому фронту, на сході та півдні. І в Києві – аншлаг на KyivBookFest, і Ярослава Магучіх – вперше виграли чемпіонат Європи. І пес Патрон на рівних вітається з держсекретарем США Ентоні Блінкеном.

А ще ж є "фактор Пригожина". Бо не може бути, щоб такий хитрий чоловік дав себе вбити просто так, по-дурному, без мсти. І, хто знає, може десь в ближньому Підмосков’ї вже бродять ті 47 вагнерівських ронінів-рецидивістів, аби виконати "заповіт" покійного гангстера.

Ми маємо право й на диво!

Зрештою, не варто забувати й про такі приземлені радощі, як просто зміна сезонів в природі. То теж справжнє диво, яким ми нехтуємо й не помічаємо… Бо "Коли копають картоплю, стелиться дим над землею" — як помітив ще Максим Тадейович Рильський…

Треба жити життя, щоб там не сталося. І на вихідних, можна задонатити на ЗСУ, сісти в потяг "Укрзалізниці", та поїхати, наприклад до Львова. Бо загальновизнано, що не має кращого міста восени, ніж місто Лева. Навіть Борис Джонсон приїхав. Або – лишатися в нашому рідному, найкращому у світі, нескореному Києві. Можна вийти з дому, та й стріти випадково Стівена Фрая. А ще ж є і Одеса, і Харків, і вся Україна.

Насправді ми живемо в дивовижні часи. Тяжкі, але – великі!

Поговоримо про це потім. Після нашої Перемоги, яка неодмінно буде!