Навіть через рік великої війни. У Дніпровській трагедії мене вразили дві речі

Навіть через рік війни.

У Дніпровській трагедії мене вразили дві речі.

Ми все ще можемо так відчувати. Навіть через рік повномасштабної війни, коли трагічні новини — це щоденна рутина, коли у кожного є друг в соцмережах, який вже ніколи не оновить сторінку, коли повітряна тривога це не катастрофа, а "та ну скільки можна?!". Навіть за таких умов ми все ще відчуваємо трагедії й чужий біль.

Ми плачемо за незнайомими загиблими людьми, проживаємо весь цей морок із глухою жінкою, яка добу лежала під завалами без можливості покликати на допомогу, і переживаємо навіть за кішку, яка застрягла в зруйнованій квартирі. Ми все ще все це відчуваємо — і співчуваємо.

І це — друге, що мене вразило. Навіть через рік війни ми не захлинулися болем чи ненавистю, натомість ми переповнені бажанням підтримати й допомогти. Прості місцеві жителі на холоді годинами розбирали завали, а якась жінка, якій не вистачило лопати, навіть використала для цього дорожній знак, що зірвало вибухом. Дніпряни написали сотні пропозицій прийняти людей у себе вдома, а збори, які відкривають для постраждалих, просто за кілька годин набирають сотні тисяч гривень. Це важко навіть уявити: проживши найстрашніші місяці свого життя, українці все одно жертвують своїм і моментально збирають величезні суми, аби підтримати один одного.

Навіть в умовах перманентних трагедій ми не тільки за себе, а й за всіх, ми разом.

Навіть через рік війни.

Джерело: Facebook-сторінка Юрий Кошмарченко