Поява президента в Бучі не здивує українців, а от уявити бункерного щура путіна в Білгороді неможливо. Так не буває

Ми можемо любити Зеленського. Це право кожного громадянина.

Ми можемо не любити Зеленського. Це право кожного громадянина.

Але є дуже просте правило. В Україні вже багато років будь-який Президент може вийти до народу. У місті яке знаходиться за будь-якої відстані від лінії фронту. Без охорони майже. Може спілкуватися з людьми особисто. Жати руки. Обіймати людей. Шанувати воїнів. Втішати дітей. Просто в натовпі. Без акторів. Без підставної масовки. Поганий, хороший, подобається, не подобається, будуть в натовпі ті хто його не люблять(а таке бувало), не будуть, пофіг.

Це демократія, бічез.

Порівняйте це з бункерною крисою, яка навіть з найближчими поплічниками зустрічається за величезним столом. Традиційні наративи царату, що віддаляється від смердів. Уявити собі путіна у Бєлгороді не зможе жодний росіянин, навіть самий зазомбований, бо це смішно. Так не буває. Там.

Здивувати українця появою Президента у щойно деокупованому місті не дуже просто. Ну да. Був. І шо?

Це і є цивілізаційний вибір. Це не досягнення Зеленського. Не з нього почалося. І не досягнення Порошенка. Не він це створив. Це досягнення країни.

Це Україна. Вона будь-кого змусить грати за правилами.