На твоїх очах в Маріуполі 25-й день зброєю та голодом знищують рідних людей, а ти нічого не можеш зробити

Я є у чаті мікрорайону Маріуполю, де живе моя родина.

320 людей (кожної години додаються нові) шукають рідних та друзів.

Надсилають адреси, ПІБ, фото, рід занять. У відповідь отримують дані про "прильоти" від тих, хто ще живий.

На питання, як там будинок такий-то, відповідь: "Дом очень пострадал, но если окна были во двор, то с квартирой должно быть все хорошо. Прилёты были сзади в дом" — вважається обнадійливою.

Спілкування по суті без емоцій. У чатах будинків у мирні часи дискусія про паркування у дворі, наприклад, була більш запальною.

Люди змирилися з горем. Горе стало частиною нашого життя. Усвідомлення, що можеш ніколи більше не побачити, не почути та навіть не мати можливість поховати та ніколи не знати, де могила стає частиною життя.

Емоцій нема. Пробачення нема.

Це тортури. Безсилля. На твоїх очах 25-й день зброєю та голодом знищують рідних людей, а ти нічого не можеш зробити. НІЧОГО!

Мікрорайон як решето. Місто як решето. Життя знищено. Під руїнами ще більше 300 000 людей. Чи живих чи мертвих.

Десятки тисяч шукають рідних і часто не знаходять. Будуть ще 10-ми років шукати в братських могилах.

Цинічний план — вбити людей, а тих кому пощастило вижити — залишити без засобів до існування шляхом знищення інфраструктури.

Створити гуманітарну катастрофу.

Послабити Європу мільйонами біженців.

Навіщо?

70-річний фашист за підтримки 140 мільйонів зомбі так захотів.

Вже майже нема емоцій. Є лише чітке усвідомлення, що далі. Все російське має бути знищено та заборонено. Поки 140 мільйонів не пройдуть процедуру денацифікації.