Полонені казали, що у них кредити, тому вони пішли вбивати нас, – ветеран про бої на Донбасі, ампутацію та життя на протезі

Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Збройні сили України пішли тисячі звичайних українців. Люди, які ще донедавна працювали в цивільному секторі економіки, вдягли піксель, взяли до рук зброю та стали на захист країни. Один з них – ветеран з Харкова Дмитро Набоков, що до "великої" війни обіймав посаду завідувача м’ясного відділу в одному із супермаркетів. Коли російська техніка зухвало перейшла кордон, а ракети полетіли на мирні міста, чоловік вирішив, що не буде ховатися від повістки і піде на фронт, коли це стане потрібно. Так і сталося.

На Донбасі боєць отримав важке поранення, втратив кінцівку, і хоч морально було не просто, Дмитро не занепав духом і зараз допомагає соціалізуватися іншим ветеранам. Свою історію військовий розповів "Телеграфу".

"Тікати я не збирався"

Попри те, що батько Дмитра був кадровим військовим, сам він ніколи не носив форму. Строкову службу чоловік не проходив, працював у цивільній сфері та, як і мільйони українців, жив звичайним життям.

Новини про концентрацію російських військ біля кордонів України Дмитро, звісно, бачив, але до останнього не вірив, що Росія наважиться розпочати таку страшну війну.

– Чув що іноземні посольства та консульства виїжджають з України, але як і більшість людей, мабуть, не вірив, що це може статися, – каже ветеран.

24 лютого 2022 року Дмитро прокинувся від незвичних звуків за вікном. Та навіть тоді мозок відмовлявся приймати очевидне.

– Дружина сказала, що почалася війна, та я відповів, що то, мабуть, якісь дурні феєрверки запускають. Коли ж над домом пролетів військовий літак то я зрозумів, що щось погане відбувається, – зазначає чоловік.

Як і багато українців того ранку, Дмитро усе одно поїхав на роботу. Каже, в перші години після вторгнення було навіть не страшно, а незрозуміло. Здавалося, що життя ось-ось повернеться у звичне русло. Та дорогою Дмитро побачив зовсім іншу картину.

– Таке відчуття, що я єдиний з усього міста їхав тоді автівкою в сторону Салтівки (район Харкова, — ред.), в той час, як натовп людей навпаки звідти виїжджав, – пригадує військовий.

Незабаром біля будинку вже їздила військова техніка, однак навіть тоді подружжя не стало залишати Харків.

– Ми з дружиною прийняли рішення, що будемо залишатись, поки вже не стане зовсім погано, – каже співрозмовник.

До війська Дмитро потрапив не одразу. Чоловік чесно зізнається: страх був. Але ще більше він не хотів усе життя озиратися і шукати способи уникнути мобілізації.

– Одразу не мобілізувався, тому що, скажу чесно, було страшно. Наприкінці 2022 року, коли ТЦК вже почали масово перевіряти документи, я порадився з дружиною і вирішив, що нікуди тікати я не буду і платити кошти, щоб виїхати за кордон я також не збирався. Тому якщо буде повістка, значить я піду. Так і трапилось: зустріли в метро, виписали повістку і я з’явився у військкомат, – розповів захисник.

"Переді мною хлопці пройшли, а я — ні"

Після проходження базової військової підготовки Дмитро потрапив до 58 окремої мотопіхотної бригади. Згодом пройшов навчання у Франції, після чого разом із побратимами вирушив на Донбас.

Спочатку служив стрільцем-санітаром, а згодом став бойовим медиком роти. Робота вимагала не лише холодної голови, а й готовності щодня ризикувати життям.

– І страшно і адреналін і взагалі весь спектр емоцій, які може відчути людина, там все є. Страшніше за все було під час першого реального бою, коли не знаєш що робити, а далі вже по накатаній, – підкреслює ветеран.

За словами Дмитра, російські війська постійно змінювали тактику ведення бойових дій.

– Вони використовували різні схеми. Були й, так звані, "м’ясні" штурми, куди вони кидають людей, як групу прориву. А після цього виходять військові, які знають, як все вірно зробити, – пояснює боєць.

Доводилося брати окупантів в полон, і за словами чоловіка, їхня логіка не піддавалася здоровому глузду.

– На початку це були мотивовані бійці, які прийшли "захищати російськомовних", а після цього пішли дуже багато за гроші. Кожен третій полонений казав, що у нього кредит і йому немає чим йому платити, тому вони прийшли вбивати нас. Неймовірно, – дивується ветеран.

Під час одного із бойових виходів Дмитро отримав наказ евакуювати групу з позицій, забрати боєкомплект та провізію і завести на передову інших військових. Перша частина завдання пройшла без проблем. Та дорогою назад сталося те, що змінило його життя.

– Ми вийшли на точку евакуації, вивели групу і все було добре. Поверталися назад тією ж самою тропою і я на щось наступив. Переді мною хлопці пройшли, а я ні. Яскравий спалах і я вже на землі. Встигаю тільки вигукнути що я "трьохсотий". Побачив, що щось не так з берцем, чогось не вистачає. Все відбулося дуже швидко, – пригадує захисник.

На щастя, евакуаційна техніка знаходилася неподалік, тому військового вдалося швидко доправити до медиків.

"Я тоді зрозумів, що так можна жити"

Після стабілізаційного пункту Дмитро потрапив до лікарні Мечникова у Дніпрі. Там лікарі йому провели реампутацію ноги, та налаштували оптимістично: втрачена лише стопа.

– Лікарі мені казали, що у мене все добре, немає лише стопи, тож мені зроблять протез і я буду бігати на ньому, як на своїх. А потім з Дніпра мене перевели в Черкаси і там до мене прийшло два лікаря і один з них сказав, що ногу треба ампутувати вище коліна. В сенсі? – каже чоловік.

Втім, лікуючий лікар Дмитра вирішив боротися за колінний суглоб. Після двох реампутацій це вдалося. Для майбутнього протезування таке рішення мало величезне значення.

– Спочатку у мене був незрозумілий психологічний стан. Потім почала накривати якась депресія, адже почалися фантоми, які дуже дошкуляли. А одного дня завідуючий відділення привів в лікарню ветеранів, мовляв, знайомтесь. Я спочатку подумав: ну і навіщо їх привели? А потім хлопці підняли штани і як виявилося, всі вони були на протезах. А зайшли наче на своїх двох. І я тоді зрозумів, що так можна повноцінно жити, – запевняє військовий.

Не дозволила опустити руки й дружина, яка підтримувала чоловіка протягом усього лікування.

Після виписки Дмитро розпочав протезування у Харкові. Каже, тоді найбільше хотілося якнайшвидше повернутися до нормального життя. Але реальність виявилася складнішою.

– Хотілося, щоб мені швидше вже дали той протез і я побіг на ньому. Але ні. Протез дали, а вчитися ходити довелося наново. Три місяці навантаження на ногу не було, то ж коліно мене не тримало, м’язи працювали погано. Крім того, до протезу я ж пересувався або на кріслі колісному, або на милицях, коли ти на одній нозі стрибаєш і так ходиш. А тут тобі дають ногу і кажуть: "Йди". І одна нога вже звикла, що вона стрибає, а іншої просто немає. Тому ходив я незрозуміло як. Це можна порівняти з першими дитячими кроками, – зазначив співрозмовник.

Згодом крок за кроком протез став для Дмитра звичною частиною життя. Сьогодні, зізнається ветеран, він майже сприймає його як власну ногу.

"Ми хочемо жити вільно на своїй землі"

Після реабілітації Дмитро відкрив для себе адаптивний спорт: ампфутбол, біг, тренажерна зала. Спочатку це була ще одна можливість перевірити власні сили, але згодом тренування стали невід’ємною частиною життя.

Сьогодні Дмитро працює у благодійному фонді "Громадянин", який допомагає важкопораненим ветеранам повернутися до цивільного життя. Він реалізовує проєкти з навчання та працевлаштування ветеранів і членів їхніх родин, а також займається розвитком адаптивного спорту. Каже, добре знає, наскільки важливо, щоб людина після поранення побачила тих, хто вже пройшов цей шлях і довів власним прикладом: життя після ампутації не закінчується.

Сам чоловік пояснює свій вибір — піти захищати країну — дуже просто.

– Ми не любимо, коли нас заганяють у кут. Якщо згадати часи козацтва, ми люди, які хочуть жити вільно на своїй землі і не хочемо, щоб хтось нами керував, кого ми самі не обрали, – резюмував Дмитро Набоков.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.