Росіяни питали, де НАТО и американці, – військовий про полон, війну і ампутацію

У свої 23 роки ветеран з Житомирщини Данило Мельник вже пережив стільки, що було б з лишком на долю багатьох людей. Хлопець вирушив на війну на самому початку повномасштабного вторгнення і був когорті перших, хто став на оборону країни. Отримавши поранення в боях за Київщину, боєць потрапив в полон і втратив дві стопи і руку. Росіяни пропонували юнаку покінчити з життям, та Данило вижив, повернувся в Україну і тепер мріє сам допомагати ветеранам. Свою карколомну історію захисник розповів "Телеграфу".

З випускного на війну

Ще до початку "великої" війни Данило свідомо обрав фах військовго і вчився у Львівській військовій академії.

– Я в будь-якому разі планував йти в зону бойових дій. На останньому курсі обрав собі бойову бригаду і планував виконувати завдання в ООС, тому готувався. Крім того, викладачі розповідали, що Росія накопичує війська на кордоні. Втім, сказати, що буде так, як воно сталося, ніхто не міг, – пригадує ветеран.

Відтак, 24 лютого 2022 стало для молодих курсантів справжнім потрясінням.

– Морально важко було це зрозуміти і прийняти. 26 лютого у нас повинен був бути випуск з академії, ми відпочивали, раділи життю і тому, що закінчили навчання. А 24 лютого ми прокинулись з такими новинами. Всі були шоковані, – розповідає Данило.

Одразу ж після випуску хлопець поїхав у бойову бригаду і став на захист Київщини. Йому було лише 19 років…

– Розстріляні колони цивільних, російські літаки, які били по будинкам, гинуло багато людей… Та я був замкомандиром взводу, спілкувався з мобілізованими хлопцями, тому мав їх мотивувати, а не сам боятися. Але дивлячись на все, що відбувається навкруги я вважав, що навряд чи ми виживемо. Росія велика, такий страшний наступ, а ми перші, хто його стримує. Та вже було не важливо, що буде після нас, – каже захисник.

В березні 2022-го в районі Бородянки група хлопця вступила в ближній бій з окупантами.

– Ввечері ми їхали колоною і натрапили на ворожий блокпост. Чесно кажучи, не знаю, як так сталося. Росіяни оточили нашу колону і почався запеклий бій. Так я отримав декілька уламкових поранень, – пригадує ветеран.

Данило став втрачати багато крові, бронежилет здавався непідйомним, тож хлопець зрозумів, що треба терміново відходити.

– Але була дезорієнтація, навкруги вибухи, постріли, і ти просто не розумієш куди йти, – пояснює військовий.

Перелізши через паркан, хлопець сховався в комірчині одного з будинків місцевих мешканців. Там він перебував близько доби, а потім… його знайшли росіяни.

– Перше, про що мене запитали – де американці, де НАТО? Я був шокований. А для них це було як істина. Вони сказали, що якщо я виживу, то поїду в Білорусь, – каже боєць.

В полоні

Данило вижив. Гвинтокрилом, разом з пораненими росіянами, його перевезли в Білорусь. Там два тижні хлопця утримували в підвалі. Звичайно, лікуванням пораненого українця ніхто особливо не опікувався. Далі хлопця вивезли на Курщину, де лікарі ампутували йому руку.

– Я був постійно в дорозі, в якихось брудних місцях, два тижні на підвалі… Там вже не було, що лікувати і рятувати, – пояснює боєць.

На Курщині разом з іншими українськими полоненими Данило жив в російському таборі.

– Це умовно був як концтабір, де всі головою в землю, за руки ходять в туалет, хвилина на прийом їжі, постійно вчиш гімн Росії і сидиш в темноті, – розповідає ветеран.

Психологічний тиск, погрози розстрілом, допити – обов'язкова программа.

– Та я дуже молодий, спирався на це, тому і казав, що нічого не знаю. Та коли ця відповідь їх не влаштовувала, я вже вигадував абищо: там купа людей, там стоїть техніка… І вони починали лякатися, метушитися, кудись переміщуватись, – каже військовий. – Постійно розповідали, що в Україні вже ходять рублі, росіяни туди возять продукти в магазини, мовляв, піклуються за людей. І лишилося їм взяти тільки Київ і все. Та я розумів, що не варто це все слухати.

Фізичний стан хлопця в полоні погіршувався, то ж особливо "співчуваючі" росіяни навіть пропонували українцю в один момент припинити всі його страждання.

– Деякі військові дійсно розуміли, що робить їхня армія і усвідомлювали, що вони злочинці. Вони казали, мовляв, самі не знають, що буде з ними і їх можуть вбити власні командири, а зі мною взагалі можуть відбутися страшні речі, тому й пропонували мені закінчити життя, – розповідає боєць.

Та Данило тримався і не дозволяв собі зневіритись і втратити надію на обмін.

– Я більше думав, як зберегти своє здоров'я, психіку. Сподівався на Бога: як буде, так і буде. Якщо вижив, значить маю жити далі, – каже хлопець.

На щастя, дні ветерана, проведені в полоні, були не довгими. Наприкінці квітня Данила відправили в Крим, а звідти в Запоріжжя і на обмін.

– Хоча я до останнього не вірив. Казав хлопцям, що будемо радіти, коли опинимося вдома, – зазначає співрозмовник.

"Можу робити все на протезах"

Втім, по поверненню в Україну ветерана чекав невтішний вирок лікарів – в поранених ногах розвинувся некроз, тому стопи необхідно ампутувати.

– Та знаєте, я був замотивований жити, тому Депресивного стану у мене не було, адже там, де я був, все могло скластися набагато гірше, – каже захисник.

Тому ще на лікарняному ліжку ветеран почав вже відновлюватись.

– Знесилений, худий, у важкому стані, але вже тоді розминався. Коли ж відновився, то почав реабілітацію. Перші протези були поганої якості, на них неможливо було ходити, але навіть на них я вчився, наприклад, ходити сходами, викарбовуючи правильну ходу, – пояснює боєць.

Коли ж хлопець отримав вже гарні протези, то майже одразу почав бігати і навіть ходити в гори.

– Я можу робити майже все. У звичайний день я не знімаю протези до вечора. Та на жаль, в побуті доводиться витрачати багато часу на якісь дуже банальні речі. Навіть сходити в душ це одягти протези, дійти до душу, зняти протези, потім помитися і знову одягти. Купа додаткових дій. Втім, з моїм рівнем ампутації, а вона невисока, я почуваюсь цілком нормально, – запевняє Данило.

В майбутньому ветеран планує написати заявку на грант та розпочати власну справу. А ще, він навчається на психолога.

– Для спілкування з хлопцями та розуміння себе. І ця освіта мені дуже допоможе. Особливо зараз ця професія дуже потрібна і важлива, – резюмував Данило Мельник.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.