В 20 років я прокинувся без ніг, — ветеран про війну, поранення і мотивацію до життя

Хлопець пішов добровольцем в перший день повномасштабного вторгнення

Руслану Топчану з Київщини було лише 19, коли він став військовим і пішов на війну. А сьогодні він уже ветеран. Під час запеклих боїв на Донеччині, боєць отримав важке поранення і втратив ноги. Проте його шлях не про трагедію, а про надзвичайну силу духу, переосмислення інклюзивності та нову місію — допомагати іншим повертатися до життя. Свою історію захисник розповів "Телеграфу".

Зі студентської аудиторії до ЗСУ

Руслан народився у 2002 році у селищі Іванків, що на Київщині. Його батьки є простими працівниками і переселенцями, які були змушені залишити свої домівки внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Завдяки міжнародній гуманітарній програмі для дітей, які постраждали від наслідків цієї катастрофи, Руслан поїхав жити в Іспанію в гості до місцевої родини.

– Мені вдалося побувати в Іспанії, де я жив приблизно чотири роки поспіль. Завдяки цьому досвіду знаю англійську та іспанську мови. А вдома я захоплювався історією України, писав дослідницькі роботи до Малої академії наук, брав участь в олімпіадах, — розповідає Руслан Топчан.

Після школи хлопець вступив до університету на факультет землевпорядкування. Можливо Руслан мав би зовсім іншу кар’єру, але настало 24 лютого 2022 року.

– Того ж ранку я долучився до військкомату. Мені було 19 років. Я навчався на другому півріччі другого курсу, але без вагань добровільно вступив до лав ЗСУ. Мої батьки та друзі вже через кілька днів опинилися в окупації, де провели 36 днів. Та на щастя, ніхто з мого близького оточення не постраждав, — розповідає ветеран.

Спочатку він потрапив до 204 батальйону ТРО у Голосіївському районі столиці. Разом з побратимами Руслан виконував завдання під Києвом, а коли область була звільнена від окупантів, постало питання: залишатись чи йти далі?

– Я вирішив воювати з росіянами вже на інших напрямках. Тому перевівся до новоствореного 5-го окремого штурмового полку (згодом 5-ї окремої штурмової бригади). Це був окремий розвідувальний взвод, у якому я отримав посаду розвідника-навідника, — згадує захисник.

Оскільки Руслан навчався на факультеті землевпорядкування і постійно працював із картами, то став основним фахівцем з картографії у своєму підрозділі. Навіть навчав кадрових військових, як ними користуватися.

А влітку 2022 року Руслан пройшов конкурсний відбір на навчання у Великій Британії. Там він провів три тижні під керівництвом інструкторів SAS – елітного підрозділу британської корони.

Це було, як у Call of Duty, тільки не у грі

Наприкінці липня 2022 року підрозділ Руслана отримав бойове розпорядження виконувати завдання на Донеччині — у Торецьку, Майорську та Нью-Йорку. Саме в останньому населеному пункті він і отримав важке поранення.

– Це був кінець грудня, важкий зимовий штурмовий день. Ми зайняли позиції противника, але часу на їх дослідження не було. Почалися дуже активні штурмові бої, і саме там я натрапив на протипіхотну міну, — розповідає ветеран.

Евакуація чоловіка проходила під щільним вогнем. Згодом хлопець опинився у лікарні Мечникова у Дніпрі. На жаль, його травми були серйозними, тож на тканинах розпочався некроз. Лікарі прийняли непросте рішення ампутувати обидві нижні кінцівки: одну вище коліна, іншу нижче.

– Те, що я взагалі живий — це заслуга моїх побратимів. Як наймолодшого мене намагалися берегти. Після поранення вони витягали мене у великій інтенсивності боїв. Це була справжня історія, як у Call of Duty, тільки не у грі. Серед тих, хто рятував, був побратим Валера. Він згодом загинув, — ділиться чоловік.

Після лікування у Дніпрі Руслана направили евакуаційним потягом до Києва. Там він пережив ще одну операцію і чотири місяці лікування. Коли ж рани загоїлися він вирушив до реабілітаційного центру "Незламні" у Львові.

– Молодий вік дає свої переваги — адаптація проходить легше, ніж у старших хлопців. Але це все одно давалося через дуже тяжку роботу. Реабілітолог не щадив мене ні крапельки. Тільки завдяки сильним навантаженням я зміг повноцінно пересуватися самостійно, — впевнений ветеран.

Через півроку після поранення Руслан отримав запрошення до США на курс біонічного протезування, а за два з половиною місяці він вже мав повноцінні протези.

Чоловік визнає, що дискомфорт нікуди не зник. Інтенсивна ходьба понад 10 кілометрів стає випробуванням, однак життя змінилося, тож тепер це щоденна реальність.

Головне – не здаватися

Після того, як Руслан почав себе впевненіше почувати на протезах, то вирішив повернутися на службу до своєї бригади. Командир хлопця підтримав це рішення.

– Перейти з бойової посади на штабну — для мене не було виходом. Я хотів виконувати ті ж завдання, що і раніше. Однак, в процесі зрозумів, що це буде дуже фізично важко. Тому прийняв рішення займатися тим, де буду максимально корисним, — пояснює ветеран.

У рідному Іванкові захисник почав працювати фахівцем із супроводу ветеранів і демобілізованих: допомагав із документами, консультував щодо протезування, надавав неформальну психологічну підтримку.

Також у селищі хлопець запустив соціальні проєкти: інклюзивний спортивний майданчик та соціальний транспорт для людей з порушеннями опорно-рухового апарату. Ба більше, Руслан долучився до відбудови громади після тимчасової окупації.

А згодом, переїхавши до Києва вже у власну квартиру, Руслан продовжив працювати над підтримкою ветеранів і розвитком ветеранської політики вже на національному рівні.

Його запросили стати амбасадором безбар’єрності від Міністерства у справах ветеранів, і він з радістю погодився.

– Я працюю у Національній асамблеї людей з інвалідністю — громадській організації, яка поєднує роботу із законопроектами і гуманітарну допомогу в громадах. Веду ветеранський напрямок і нещодавно запустив Раду ветеранів організації. Це об’єднання людей із різними видами інвалідності, отриманої у бою. Паралельно закінчую дві магістратури: землевпорядкування і управління освітою, — каже Руслан.

– Прокинутися у 20 років у госпіталі й усвідомити, що в тебе немає ніг — це досвід, який складно передати словами. Було багато думок про майбутнє, про те, як жити далі. Але серед усього цього була головна — продовжувати жити, — говорить ветеран.

На щастя, під час лікування в медичних закладах, він щодня відчував підтримку рідних, друзів, побратимів і просто небайдужих людей.

На питання, що б він сказав ветеранам, які щойно отримали поранення і вважають, що життя скінчилося, Руслан відповідає: "Головне — не здаватися".

За його словами, потрібно вірити в себе і просто діяти. У такий спосіб можна вибратися з будь-якої важкої ситуації.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.