Мотивація воювати у достроково звільнених на високому рівні, — командир спецпідрозділу ГУР "Артан-Х" Фаворит

Військовий розповів, як воюють колишні ув’язнені

Андрій "Фаворит" – командир спецпідрозділу ГУР "Артан-Х". З перших днів повномасштабного вторгнення він на передовій, виконує складні бойові завдання, керує операціями та мотивує своїх побратимів.

Під його командуванням "Артан-Х" бере участь у спецопераціях, знищує ворога в тилу, воює там, де найскладніше. Головна особливість спецпідрозділу в тому, що в ньому воюють ув’язнені, які виявили бажання мобілізуватись.

"Фаворит" позитивно відгукується про роботу бійців: вони дуже вмотивовані і серед них є багато героїв. До того ж серед ув’язнених, які ще перебувають в місцях позбавлення волі, росте бажання долучитися до оборони.

В інтерв’ю "Телеграфу" командир "Артан-Х" розповів, як його спецпідрозділ провів контрнаступ на Запорізькому напрямку, чи застосовують росіяни м’ясні штурми та чому цивільні побоюються військових.

"Для себе я не бачу проблеми адаптуватись в цивільному житті"

— Ви воюєте з перших днів 2022 року. Наразі не зрозуміло, скільки ще буде тривати ця війна. Сподіваємося, не довго. Тому в мене таке питання: з якими думками ви щоразу йдете в новий бій?

— З думками, що скільки б це не тривало, ми маємо витримати, Україна має це витримати, бо другого шансу Росія нам не дасть. Для себе я точно знаю, що зараз знаходжусь в правильному місці й роблю те, що мушу.

— Думки про життя, смерть присутні?

— Я починав службу в підрозділі як рядовий, в групі активних дій. З одного боку, це завжди великий ризик, але в контактних боях адреналін зашкалює. Все відбувається занадто швидко, щоб думати про щось інше в моменті. Доля, вдача і Господь Бог – все в їх руках.

— У 2022 році, коли ви мобілізувалися, ви думали, що війна триватиме так довго?

— Заздалегідь були очевидні передумови, які вказували, що війна розпочнеться. Але я до останнього, якщо чесно, не міг в це повірити. Принаймні в те, що в сучасному світі, в центрі Європи може бути війна в такому форматі: як це можуть допустити?

Сьогодні таких питань я собі більше не ставлю. І навіть актуальні процеси, заяви навколо України – не дивують. Виживання української нації на наших плечах, не варто сподіватись на випадок. Треба стояти на своєму і дуже багато працювати.

Я ж ніколи не розглядав себе в статусі військового, не уявляв, що буду воювати. І, звісно, не думав, що бойові дії затягнуться так надовго. Зараз розуміння чітке: маючи такого сусіда як РФ, напоготові треба бути постійно. Навіть якщо цього року відбудеться припинення вогню.

— Тобто ви були з тих українців, хто не вірив, що Росія нападе?

— Вдруге я цю помилку не повторю.

— Як ви мотивуєте себе та своїх побратимів? Щоразу йти в бій, враховуючи всю ситуацію.

— Якщо ми говоримо про особовий склад, який в боях понад 2 роки, важливо давати можливість людям змінювати сферу діяльності. Це висновок зроблений на власному досвіді.

Наприклад, перебувати в групі активних дій протягом 3 років – нереальне навантаження на психіку і тіло. Тому часто пропонуємо після певного періоду напрямок БпЛА, працювати у вогневому забезпеченні, і, звісно, ротації між задачами. Коли не воюємо, ми тренуємось, відновлюємось. Це позитивно впливає на загальний морально-психологічний стан.

— У 2022 році ви стали добровольцем, пішовши захищати Київщину. Що тоді стало для вас основним мотивом?

— Війна застала досить близько. Тут ти вже або приймаєш рішення, або тікаєш. Ігнорувати, що це "не твоя справа", коли бої під Києвом (я тут народився і виріс)… Не знаю, я не зміг.

Сформували ДФТГ (добровольче формування територіальної громади), почали щось робити, досить швидко на нас вийшли представники розвідки. Їм потрібні були люди на місцях, які передають оперативну інформацію: ми стали такими людьми. А далі перші бої…

Не стану вдавати: 2014 рік, фактичний початок війни, пройшов повз мене. Дуже шкодую за це. АТО не сприймалось тоді так близько, і це було моєю великою помилкою.

— Ви вже сказали, що поки війна, ви себе бачите на захисті України. А в цивільному житті ви себе бачите?

— На всіх війна залишить свій відбиток. Для себе не бачу проблеми адаптуватись в цивільному житті, однак багато військових зустрінуться з цим викликом. Хлопці, які були в важких боях, отримали поранення, списались, вже це відчувають.

Потрібні психологи, реабілітації, комплексні програми. Попереду у нашої держави багато роботи.

"Для достроково звільнених війна лише почалась"

— Розкажіть про ваш спецпідрозділ "Артан-Х".

— Це досить молодий підрозділ. Виконує спеціальні задачі, диверсійні операції. Він існує близько 9 місяців, але вже зміг про себе заявити.

Я очолив "Артан-Х" орієнтовно на початку літа 2024 року. З того часу ми брали участь в боях на трьох напрямках – це Рівнопіль (Донецька обл.), Запоріжжя і Харківська область. Кожен нормальний командир своїх вважає кращими. Без зайвого пафосу: хлопці дуже добре впорались, попри те що на всіх напрямках ми виконували задачі не просто на першій лінії, а за нею.

— Хто готує військових до цього?

— Готують інструктори. Вони всі проходять базову підготовку. У нас вона триває від 2 до 3 місяців. Якщо є ще час перед бойовими, це не означає, що весь підрозділ одразу їде на задачу. Хтось вчиться, хтось воює і це постійно міняється. Коли ми не воюємо, ми постійно тренуємось.

— У вас воюють саме колишні ув'язнені?

— В підрозділі "Х" воюють достроково звільнені громадяни. Служба для них стала можливістю перегорнути сторінку, почати все спочатку в дійсно нормальному підрозділі. Вони дуже вмотивовані на боротьбу, і ворог це відчуває на собі.

— Розкажіть, як ви їх заохочуєте приєднуватись до "Артан-Х"?

— Першу частину хлопців я сам відбирав в колоніях. Зараз у нас вже великий підрозділ: є дві роти, третя формується. Охочих дуже багато, тому що перші люди, які потрапили до нас, побачили ставлення до особового складу, як ми готуємо бійців.

— З якими справами ви можете брати людей?

— Однозначний блок ст. 152—156, навіть не розглядається — це зґвалтування і сексуальне насильство. Також табу ст. 305—324 (незаконний обіг наркотичних засобів). Держзрада, тероризм і всі, хто ув’язнений довічно.

З іншими статтями: вивчаємо справу, проводимо перевірку обставин, якщо кандидат показує, що він вмотивований.

— Чому вони хочуть воювати?

— Для них війна лише почалася, можна сказати: з того моменту, як вони вийшли з місць позбавлення волі. Весь цей час вони не брали участі. Деякі навіть не знали усіх деталей того, що відбувається, що вчиняє Росія. У достроково звільнених мотивація воювати на дуже високому рівні. Звісно, для них це можливість змінити своє життя. Це чесна робота, певна стабільність. І вони цим також пишаються.

— Ви знаєте, яке в нашому суспільстві ставлення до ув'язнених. То як вам працювати, спілкуватися? Все-таки в них інша культура, комунікація.

— Певний відбиток є. Але ми стараємося викорінити деякі нав’язані звички. У нас військова дисципліна, режим, нормальне людське ставлення.

— Це можливо?

— Звісно. Якщо людина хоче, можливо все. Є дуже різні ситуації.

— Але ви офіційно багато не говорите, що у вас саме достроково звільнені воюють. Ви боїтесь засудження суспільства?

— Спеціальний підрозділ ГУР "Артан-Х", де службу проходять достроково звільнені люди, був створений у 2024 році. Тож ми не старались приховати чи якось завуалювати цей факт. Хоча згоден, це дуже делікатна тема.

Мені б хотілося розказувати про свій особовий склад, тому що ці хлопці зараз роблять хорошу справу, роблять її дуже добре. Вони не бояться, ризикують життям за Україну. Серед такої категорії людей теж є герої, і країна має це знати.

— Чи важко їм на полі бою?

— На полі бою вони вже виходять досить підготовлені й фізично, й психологічно. Але чесно, найголовніше, що в них є внутрішній стрижень, сила духу. У багатьох було складне життя, вони багато пройшли. Це теж, я думаю, допомагає і на полі бою.

— То у вас не виникали з ними проблеми? Тому що деякі колишні ув'язнені могли скористатись, так би мовити, мобілізацією, щоб втекти на волю.

— Такого у нас майже немає. Ми беремо тих, хто хоче справді до нас потрапити. Стараємось відібрати тих, хто може бути на певному рівні тої підготовки, яка мінімально потрібна в цьому підрозділі, є вікові обмеження також.

— Як відбувається набір? Ви приїздите у в'язницю, розказуєте про себе?

— Насправді вони вже всі про нас знають. Всі один з одним спілкуються. Тому, в принципі, коли ти приїздиш, особливої якоїсь реклами не треба. Просто кажеш назву підрозділу, що у нас проходить набір. Зазвичай в місцях, куди ми їдемо, вже є охочі.

"Щось повертати завжди важко"

— Не так давно у вас була дуже успішна спецоперація на Запоріжжі. Але про неї мало відомо. Що там відбулося?

— Якщо пам'ятаєте, в грудні було багато інформації про ймовірний наступ на Запоріжжя. Власне, задача нашого підрозділу полягала в тому, щоб прибути на напрямок і разом з підрозділами ГУР упередити можливі наступальні дії противника.

Однозначно, окупаційна армія мала ці наміри, але щось не склалось. Тоді надійшла задача спробувати провести точкові наступальні дії, щоб далі відкинути ворога. На той час, мабуть, це був єдиний напрямок по лінії розмежування, де ми забрали території, зайняті росіянами.

Складно сказати, як ситуація складеться далі, але на тому етапі підрозділи активних дій ГУР, і ми всі разом, дійсно спрацювали чітко.

— Саме "Артан-Х"?

— Підрозділ "Артан-Х", спецназ ГУРу "Артан", "Реванш", "Кракен" потім допомагав. Ми працювали разом.

— Які були особливості спецоперації?

— Щось повертати завжди важко. Тому що це збільшує ризик втрат. Оборонятися легше. Тут ми змогли забрати території. Враховуючи складність рельєфу, складність всіх обставин, які нам заважали, ми змогли це зробити з мінімальними втратами.

— Ви були із тих, хто у 2022 році потрапив до вже окупованого росіянами Енергодару. Була спецоперація, про яку навіть ніхто не знав в Україні. Що тоді відбувалося? То була спроба відновити контроль над містом?

— Це було здійснення диверсійних заходів, щоб скажемо "ускладнити життя окупантам". Але прямої задачі забрати місто у нас не стояло.

— Коли ви тоді опинилися в Енергодарі, що вас найбільше здивувало?

— Це була перша водна операція в моєму житті. Вони в принципі досить складні. Вночі пливеш на гумовому човні, нічого не бачиш, суцільна темрява. Висадка на берег, де сконцентровані сили ворога. Сама ситуація наводить на якісь нехороші думки. Але все пройшло успішно, у нас тоді практично без втрат все було. Здійснили рейд, у нас стояла задача знищити певний об’єкт. І так само ми потім залишили той берег.

— Чому більше не повторюються такі операції?

— Наразі такої задачі немає. Є більш пріоритетні напрямки.

— Ви також брали участь в операції зі звільнення "вишок Бойка". З якими складнощами стикнулись?

— Найскладніше, що до "вишок" треба було плисти досить велику відстань. І ти у відкритому морі, а у росіян є літаки на чергуванні. Вони з літаків атакували човни. Дивом, не вразили завдяки, мабуть, дуже гарним навичкам наших екіпажів. Найскладніше, що ти довгий час знаходишся без жодного прикриття: тільки море, човен і ворожі літаки. Хлопці героїчно впорались з цим завданням.

— Як багато треба часу для підготовки таких операцій як Енергодар, "вишки Бойка"?

— Я думаю, потрібно тиждень-два для того, щоб розставити акценти. Тому що люди, які залучаються до цих операцій, вже з певним досвідом, вміють воювати. Специфіка – вода. Тому тиждень-два підготовки й можна на операцію.

— "Вишки Бойка" зараз досі під Україною?

— Ми вибили звідти окупаційні сили. Це була задача, щоб зменшити контроль ворога в акваторії Чорного моря. Зараз вони не під Росією.

— Минулого року у вас також були спецоперації на Харківщині, коли росіяни проводили свій другий наступ на область. Що ви робили?

— Саме наш напрямок – це село Липці. Ми там успішно провели операцію, забрали близько 40 гектарів землі за досить короткі терміни. І знову таки з мінімальними втратами. Ми висадилися прямо в тилу ворога, на техніці залетіли, і таким чином суттєво скоротили термін наступальних дій для суміжників.

— Як там себе поводили росіяни? Вони вже вдруге пішли на Харківщину, це вивчений ними напрямок.

— Росіяни, щоб не казали, вміють воювати. У них нема страху. І в них є ще така історія, що вони бояться повертатися назад. Видно для них це гірше за смерть. Вони до останнього будуть воювати. І полонені розказували, як з ними там поводяться. Логіка наступна: у них є шанс вижити на позиціях, але якщо відступлять чи втечуть…

— З усіх ваших операцій яка для вас була найскладніша?

— Для мене особисто запам'ятався Бахмут. Дуже холодно, і формат війни був інший: тоді не було такої кількості FPV, переважно ближні бої.

Тобто в бою ти прям розмовляєш з ними, щоб вони здавались, йде постійна розмова. І це дуже стрьомно, тому що ти розумієш: ворог дуже близько, за 10—15 метрів. Весь час здається, що тебе оточили. Психологічно дуже важко в такому форматі воювати.

Тоді не було такого насичення дронами. Бо зараз навіть дійти до позиції – це вже ціла історія. Бої перетворилися на війну безпілотників.

"М'ясних штурмів стає все менше"

— Тобто якщо до цього вони у 2023 році готувалися до нашого наступу, будуючи так звані "лінії Суровікіна", то зараз вони вже так не роблять, не мінують, а більше використовують дрони?

— У них є дрони для запуску. Але на всіх територіях, які вони в нас забрали, скрізь бетонують, копають окопи. Вони дуже добре копають, навіть у холод. Я інколи сам дивуюсь, як вони це роблять, тому що вони у мінус 10 градусів можуть дуже швидко копати. Цьому у них можна повчитися насправді.

— Окрім дронів, які ви помітили зміни у веденні війни?

— Все менше стає м'ясних штурмів. Ворог працює малими групами. Навчились.

— Це пов'язано з тим, що вони починають берегти своїх людей?

— Навряд чи це пов’язано з бажанням берегти особовий склад. Це точно не про росію. Наприклад, на задачі на одному з напрямків, вони відправили групу: ми їх ліквідували. Через певний час вони тим самим маршрутом відправляють наступну групу. Їх теж ліквідували. За ними третя…

В чому тут суть: в окупаційної армії, якщо є наказ, вони його намагаються реалізувати за будь-яку ціну. У них це найголовніше. Не життя людей, а виконання задачі.

— Їхня техніка модернізується?

— Крайні напрямки, де ми були, техніку застосовують дуже обмежено, бо це легка здобич для дронів. Для наших і для ворожих. Здалеку працюють, якщо це танчик: тобто із закритих позицій. Випадки, як раніше, коли їде колона техніки, нонсенс.

— Тобто головна цінність – це піхота?

— Піхота і безпілотники.

"Глобальний контрнаступ на цьому етапі — це дещо утопічна історія"

— За таких обставин, наскільки можливо готуватися до нашого контрнаступу?

— Моя суб’єктивна думка: глобальний контрнаступ на цьому етапі — це дещо утопічна історія. Та це не означає, що повертати території ми не можемо. Коли складаються відповідні умови, обираємо пріоритетний напрямок і пробиваємо оборону ворога: малими діями, поступовими кроками. А глобально так, щоб одразу по всіх напрямках – сьогодні це неможливо. Насправді Росія теж не може так наступати, у них немає такого потенціалу. Тобто вони обирають пріоритетні напрямки (зараз це Донецький, Луганський) і тиснуть там.

— Ви на Запорізькому напрямку змогли повернути наші позиції, то наскільки є вірогідність, що можна там далі потроху просуватися?

— Можна просуватися, але знову таки, для цього потрібні сили. Тобто формувати і залучати ще інші підрозділи, тому що один підрозділ, який там відбив територію, уже виснажився. Треба, щоб хтось приймав ці позиції.

"Люди з цивільного життя часто побоюються військових"

— Зараз багато говорять про замороження війни. Нібито деякі не бажають переводитися навіть в кращі підрозділи, бо вже скоро буде закінчення війни. Ви помічаєте серед своїх побратимів, що ця тема дійсно на вас впливає морально, психологічно?

— Може так і думають, але в моєму оточенні всі розуміють: попереду, мабуть, одна з найгарячіших фаз війни. Тому розслаблятися точно рано.

— Що потрібно, щоб ми вистояли у цей час? Активна мобілізація, боротьба з ухилянтами?

— Я думаю, що треба в комплексі це робити, щоб була нормальна мобілізація, щоб правильно розподілялися сили по напрямках, і мотивувати людей. Пояснювати, що стоїть зараз на кону.

— Ви вже багато разів згадували про мотивацію. Ви ж теж слідкуєте за соцмережами, бачите, як зараз різко змінюється ставлення до військових, і це не без участі російської пропаганди. Можливо, ви бачили відео, як в школі поставили номер, в якому б'ють хлопця, одягненого у форму військового. Дуже дивно, що на четвертий рік війни у нас таке ставлення до військових. Як ви гадаєте, в який момент ми так різко перейшли від поваги до страху та зневажання військових?

— Військові – це велика соціальна група. І там теж є, мабуть, не дуже хороші люди, як і в будь-якій сфері. Можливо таким чином хтось судить: у когось, наприклад, сусід-військовий, він п'є постійно, повернувся з бойових. Тому вони думають, що всі військові, мабуть, такі. І люди з цивільного життя часто побоюються військових. Можливо, цей феномен впливає на те, що ми зараз бачимо.

Для того, щоб такого не траплялось, потрібні державні програми реабілітації, щоб ми допомагали всім військовим, які не можуть справитися і віднайти себе в цивільному житті.

— Зараз також, на жаль, трапляються випадки, коли навіть українці-смертники можуть підриватися біля ТЦК або біля військових. Ви ж розумієте, що такі ситуації не мотивують. Які у вас думки виникають, коли читаєте такі новини?

— Виникають думки, що російські служби дуже добре працюють, що нашим спецслужбам слід краще звертати увагу, щоб не допускати таких моментів. Але такі випадки відбуваються і в Росії. Це не гра в одні ворота.