Рік великої війни очима "Телеграфу": від болю та сліз — до віри в Перемогу

В роковини початку повномасштабної війни підбиваються певні підсумки цього найважчого етапу сучасної історії. Хтось із нас перебуває на вільній від окупантів території, чиїсь рідні опинилися у захоплених регіонах, чиїсь — виїхали за кордон, чиїсь — у складі ЗСУ, Тероборони та Нацгвардії б'ють ворога на фронті. А ми тим часом перо журналіста перетворили на багнет, клавіатуру комп'ютера — на кулемет, слова — на кулі, фото — на потужні снаряди, які вражають окупантів. Все це робиться для того, щоб ворога було вигнано з нашої землі і родини нарешті об'єдналися після року розлуки.

Сьогодні ми — редакція видання "Телеграф" — хочемо розповісти про себе. За кожною розповіддю стоїть стоїть жива людина зі своїми страхами та радощами, болями й надіями, перемогами та втратами. Яким цей рік виявився для нас, і що давало нам сили працювати для вас — наших читачів.

Таїсія Єрохіна

Дата 24 лютого 2022 року назавжди закарбувалася у моїй пам’яті. Вже вдруге довелося бути вимушеною переселенкою. Я залишила Харків, місто, яке прихистило мене після зіпсованого закінчення першого курсу навчання у Луганську в 2014 році. Тепер мене гостинно зустріла Львівщина, бо всі 603 548 км² — дім мій і кожного українця.

Минає рік суцільного стресу. Всі ці 12 місяців серце рветься від того, що близькі не поруч: хтось захищає Україну на фронті, а хтось виживає в окупації. Та страх і розгубленість змінилися на бажання допомагати й наближати нашу Перемогу. Щаслива, що є частиною команди "Телеграф" і залучена до боротьби на інформаційному фронті.

Другий у моєму житті перший день війни забути неможливо. Але хочеться не піддаватися "синдрому річниці". Кожен із нас став сильнішим. І, здається, українці за цей час навчилися жити не тільки війну, а й життя.

Любомир Луканюк

Це однозначно був найшвидший рік у моєму житті. Час дуже швидко летить, коли у тебе є конкретна ціль. Війна відсікла все зайве, залишилося тільки два пріоритети: безпека рідних і донати на ЗСУ. Мінімум емоцій, ніяких зрад чи перемог, тільки холодна голова — і шалена мотивація. А девізом стала трохи адаптована цитата Івана Франка: "Лупаймо сю русню! Нехай ні жар, ні холод, не спинить нас! Знесем і труд, і спрагу, й голод. Бо нам призначено русню сесю розбить".

Анна Барабан

Війна застала мене в один з найщасливіших днів мого життя. Ми тільки-но повернулися зі Львова, де святкували мій 25-й день народження. 24 лютого я мала вийти на роботу після міні-відпустки… "Привіт всім". — "Аню, на загальну стрічку, швидко!" — почався робочий день і… повномасштабна війна. Далі все як в тумані: перша повітряна тривога, перший "політ" в бомбосховище, нерви, сльози, переживання, дзвінки, повідомлення і новини, новини, новини… Добре, що в місті загалом ситуація спокійна, але є свої "але"… Брат на Донбасі, друзі з Бучі, які вже тиждень не виходять на зв'язок, приліт в місті, стреси, нервові зриви, новина про загибель хорошого друга на фронті, донати, збори коштів на потреби хлопців на фронті, і знову новини, новини, новини…

Але разом з тим все більше загострювалися й інші почуття: патріотизм, повага, сміливість та гордість. Гордість за знайомих, які навіть попри жахи окупації сміються і переводять все на жарт, друга, який маючи проблеми зі здоров'ям, пішов добровольцем, щоб його 5-річна дочка росла у вільній країні, родину, яка максимально згуртувалась задля підтримки одне одного, земляків і співвітчизників, які забувши, що таке страх йшли і йдуть напролом, щоб показати ворогу, шо йому тут не місце, і колег, які продовжували працювати і працюють за будь-яких умов, будь то бомбардування чи відключення світла. Гордість за те, що я частина цієї незламної нації, яка була, є і вічно буде.

Ольга Броскова

Я зустріла війну, знаходячись у себе вдома сама. Живу за 15 хвилин від Ірпеня та Бучі, тож були дні, коли я з власного вікна спостерігала величезні стовпи диму, що підіймалися у тому районі.

Більше тижня я залишалася вдома, працюючи під звуки вибухів, ППО та винищувачів, що проносилися, здавалося, просто над головою.

Під час наступу на Київ у перші дні повномасштабної війни мій район залишався одним з найнебезпечніших, тож щойно з'явилася можливість, я виїхала.

От уже рік я живу за кордоном. Дивно, але перебуваючи у Києві під постійними обстрілами, я почувалася можливо навіть спокійніше, аніж зараз, коли постійно переживаю за своїх родичів і дім. Свого тата, який залишився в Україні, я не бачила вже більше року. І це, мабуть, найважче для мене у цій війні.

Ярослав Жарєнов

Мені довелось розбудити дружину та сина словами "розпочалась війна". Перші чотири дні я взагалі не пам'ятаю. Була тотальна інформаційна м'ясорубка.

Денис Подставной

У ніч проти 24 лютого мені було дуже тривожно. Довго не міг заснути, у голові були думки, що невдовзі щось станеться. Передчуття не обдурило. Буквально за 20-30 хвилин до початку вторгнення вдалося заснути. Але незабаром я прокинувся від страшних звуків. Як згодом виявилось, це були вибухи. Це була перша атака, яку здійснила росія. Трохи прийшовши до тями від усвідомлення, що сьогодні почалася війна, я зібрався з думками та приступив до роботи. Пам'ятаю, того дня був нескінченний потік різної інформації, було багато паніки, чуток і недостовірних фактів. Усі були налякані.

На другий день по телевізору оголосили сигнал повітряної тривоги. Разом із сім'єю ми спустилися до підвалу, де вже були інші, не менш злякані від того, що відбувається, мешканці мого будинку. Обстановка, правду кажучи, була моторошна. А з розмов навколо лише питання – що може статися далі.

На початку війни моя дівчина поїхала за кордон, у безпечніше місце. А наше місто окупанти невдовзі почали атакувати ракетами. Загалом, за цей час були множинні "прильоти". По житлових будинках, де мирно спали люди вночі, торговому центру, приватних секторах, підприємствах тощо. На Запоріжжі за цей рік війна залишила свій великий кривавий відбиток. Мине час, але забути цей біль та забрані у мирних людей життя не зможе ніхто. Ніколи.

Анастасія Мокрик

24 лютого мій ранок почався раніше, аніж звичайно. Злякані рідні з ледь не тремтячими голосами тихо сказали мені: "Настю, прокидайся. Почалася війна". Думок у голові було багато, крутилося і багато інформації. Але її треба було збирати, формувати і скоріше видавати читачам, бо це моя професія і мій обов'язок.

Коли пролунав перший сигнал повітряної тривоги, навкруги відбувалася ще більша паніка. Усі метушилися, бігали, збирали речі, тривожні валізки. У підвалі, де ми з сусідами ховалися від ймовірних ракетних атак, було моторошно, холодно та дуже страшно. Страшно від нерозуміння, чого чекати. На другий день вторгнення, саме там, у нашому сховищі, до мене, мабуть, тільки й прийшло усвідомлення того, що відбувається.

Через два місяці ворог почав активно обстрілювати моє рідне місто, моє Запоріжжя. Тоді я прийняла рішення на якийсь час переїхати в іншу країну. Я поїхала до своєї родини у Польщу. Але думки про дім і те пекло, що відбувається в моїй рідній Україні, не полишали ані на хвилину. Напередодні того, як ворог почав свої перші масовані обстріли у жовтні, я повернулася додому з-за кордону. За цей рік я, як і багато українців, стала сильнішою. У моїх очах більше нема страху.

Іноді здається, що я звикаю до війни. Але жену ті думки. До такого не можна звикати. Знаю одне, попереду – Перемога. Вже зовсім скоро мої рідні зможуть сказати: "Настю, прокидайся. Ми перемогли!"

Тетяна Кармазіна

Своє 24 лютого я зустріла у себе на кухні рано вранці, де завжди працювала за ноутбуком. В Черкасах було тихо, тому мене шокували повідомлення з робочого чату, де колеги казали про вибухи і прильоти в Києві та в інших містах. Я не знала, як діяти, але прийняла рішення поїхати до батьків, щоб бути ближче до найрідніших. Минув рік. За цей час я помітила, що лякаюсь при кожному різкому звуці, сахаюсь від гучного грому серед ночі, швидко беручись за телефон, щоб читати новини, чи часом моє місто не потрапило під удари. Уявляю, як буде все виглядати, якщо в мій дім влетить ракета…

Але це мине. Рано чи пізно, але все минає, як сказали мудрі люди. І я не сумніваюсь в тому, що після темряви буде світло. Україна переможе, дякуючи нашим відважним захисникам, волонтерам і простим людям, які просто хочуть жити в мирі як і раніше. В мирі, який ми за різних причин не цінували…

Юлія Забєліна

Я по-іншому усвідомила, що це моя країна. Якось по-іншому зрозуміла значення слова "Батьківщина" без політичного підтексту, а що це дійсно домівка, в яку прийшов ворог і яку потрібно захищати. Це був один з моїх мотивів, чому я вирішила врешті решт залишитися в Україні попри те, що цей рік був найбільш важким для всіх нас.

Михайло Корнілов

Повномасштабне вторгнення рф в Україну шокувало тих, хто наївно, як виявилося, думав, що цього не станеться. До цієї групи людей належу і я. Велика війна змінила мою буденність, думки, моє життя… Перші дні вторгнення — це безкінечні листування з рідними, нескінченні новини з Telegram-каналів і безмежна ненависть до окупантів, яка росте й досі з кожною тривогою, з кожним злочином рф в нашій країні.

Ця війна безпосередньо торкнулася і моїх близьких, і знайомих. Дядько воював і отримав поранення на Донбасі, дехто і зараз працює на фронті, дехто тільки вчиться воювати за кордоном. Я працюю у відносно спокійному місті, що є цілком і повністю заслугою ЗСУ. Безмежна подяка нашій армії та силам оборони за їх титанічну працю. Не забуваємо допомагати нашій армії та донатити волонтерам.

Геннадій Лубінець

Цей рік я практично не пам'ятаю, а тому розповісти про нього можу мало. Перші дні та тижні були дуже напруженими, а потім все злилося в єдиний потік роботи, втоми та повітряних тривог, після чого я перестав рахувати дні і якось їх розрізняти. Минув вже рік, до Перемоги ще далеко, тому продовжуємо робити своє.

Галина Михайлова

Вже рік нормальне життя існує поза межами світу кожного українця. Де б ми чи наші близькі були — на фронті, в містах під обстрілами, в тилу, в окупації чи в евакуації за кордоном, це вторгнення принесло кожному свої страждання і змінило по-своєму. Перемогу ми зустрінемо геть іншими, аніж були 23 лютого 2022 року, а хтось — не зустріне взагалі. І ця пам'ять згодом буде роками озиватися болем. Зараз ми живемо моментом.

Досвід війни у кожного свій і порівнювати його не можна — завжди знайдеться та людина, чиє горе глибше. Та я зрозуміла одне — про свій біль варто говорити з друзями, психологом, проживати його і робити частиною досвіду, а не намагатися відгородитися. Треба триматися за гарні моменти — новини від родичів з окупації (всі живі — це вже добре), зустріч з подругами, гра з дитиною. Але я досі не можу змусити себе переглянути фото з Маріуполя, Генічеська, взагалі з Азовського моря — місць мого дитинства та юності.

Вже рік ми живемо вірою в Перемогу. Робимо все, що в наших силах для її наближення, підтримуємо близьких, читаємо новини. Втомлюємося. І наші емоції стають колючими, виливаються в злі повідомлення тим, хто, на нашу думку, чинить невірно. Мовне питання, фото з відпочинку, дати свят — всі ці суперечки тільки додають розбрату. Намагаюсь максимально відсторонитися від цього, бо самоцензура рятує від зайвих нервів.

Яна Порохня

23 лютого я востаннє відвела доньку до дитячого садочку, пішла в аптеку, докупила необхідні ліки, зібрала тривожну валізу. А о 4-й ранку 24 лютого мені зателефонував чоловік, спитав, чи чули ми вибухи в Миколаєві. Сказав: "Все, почалася війна".

Влад Пєрязєв

Для мене усе почалося з того, що я прокинувся від звуку винищувачів над містом о четвертій ранку. Побачивши, що почалася війна — було вже не до сну, і ми з дружиною вирушили на роботу. О шостій ранку місто Рівне ще не прокинулося до кінця і багато людей досипали свої останні години у старій реальності.

Перші тижні я весь час був "у новинах". Прокидався, одразу хапаючись за телефон, читаючи та пишучи у свій Telegram-канал. Так минав день, так я засинав. Паралельно ми з друзями ходили на волонтерський склад, де розвантажували та завантажували допомогу. А також регулярно публікували оголошення про збір необхідних речей, про потребу в робочих руках у своїх медіа.

Частину своїх заощаджень ми одразу пустили на допомогу. Купували медпрепарати зі списку, який публікував волонтерський штаб Рівного. Просто скидали гроші на різні фонди. На щастя, Рівне виявилося спокійним містом, тому через кілька тижнів, коли мозок призвичаївся до нової реальності, минув певний хаос, потрібно було повертатися до життя.

По суті, весь рік я намагаюся "жити життя", вчитися та розвиватися. На щастя, журналісту у часи війни завжди вистачає роботи, тому не розклеюєшся. Особливо відчутна потреба читачів в інформації та комунікації, яка виростає в рази і ти маєш її забезпечувати. Інформувати, вгамовувати паніку, боротися з дезінформацією, допомагати зі зборами для ЗСУ тощо. Місцеві медіа, де я працював до "Телеграфу", теж мають виходити з містечкового контексту та орієнтуватися у національній і міжнародній картині.

А загалом, уся війна — це пошук методів бути корисним і віри у майбутнє.

Богдана Карц

На початку не було страху. Було тільки нерозуміння ЯК ЦЕ ВЗАГАЛІ МОЖЛИВО?!! і тверда віра у те, що вже за кілька днів росію змусять відповідати за свої збочені наміри й дії… Але війна триває вже 12 місяців і щодня змушує задуматися над тим, в якому суспільстві ми живемо. Я не про Україну, а про світ в цілому. Світ, де у XXI сторіччі величезна країна з неадекватними людьми при владі може дозволити собі напасти на сусідню державу і їй просто казатимуть: "Ну, так не можна! Ми це рішуче засуджуємо! Заберіть свої війська!" Звісно, нам співчувають і допомагають як тільки можуть, але ж питання не в тому: ніхто не хоче вступати у війну і кидати у бій своїх людей, щоб поставити на місце кривдника… який поки не зачепив їх особисто. Більшість людей у світі просто живуть за принципом "доки це не торкається тебе, нема чого лізти". Але я вірю, що в Україні після нашої Перемоги буде набагато менше таких людей: суспільство обов’язково змінить свої погляди, пройшовши через ці біль та муки, і виросте — з вередливих і впертих дітей перетвориться на мудрих дорослих — саме таких, якими й мають бути дорослі люди.

З перших днів війни я намагаюся бути корисною і допомагати так, як вважаю за потрібне. Я ніколи не плела маскувальних сіток, не робила окопних свічок і не працювала у волонтерському штабі. Я вважаю, що раз заробляю гроші і при цьому працюю в медіа, то можу принести більше користі саме таким чином: поширювати інформацію та ділитися чесно заробленим. У перші дні війни з чоловіком "штурмували" аптеки міста, скуповуючи все необхідне бійцям за списками, які надавали у волонтерському штабі. Пізніше, окрім ліків, почали купувати й інші речі першої необхідності для бійців і цивільних, які опинилися в кризовій ситуації.

Далі до списку "най-най" увійшла допомога тваринам — це і закупка кормів, які перевозили у постраждалі регіони, і просто посильна грошова допомога для тих, хто не покинув пухнастиків навіть у такий час. З часом ситуація трохи змінилася і походи на закупи ставали все рідшими: ми вирішили, що можна просто донатити — як загалом на ЗСУ, так і на окремі збори, які проводять для різних підрозділів. Ну, і звісно ж, не забуваємо про тварин, бо хто-хто, а вони до проблем людства точно ніяким боком, і про них має хтось піклуватися.

Критичних моментів за цей рік було стільки, що й згадувати не намагатимусь. Часом хочеться вити, а часом — співати. Просто конкретно зараз все начебто "рівно" і треба продовжувати робити свою роботу. Кожному з нас. І тоді все буде добре!

Артем Калінін

Скажу чесно, я до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення – тому що нелегко було повірити у те, що росія здатна на геополітичне самогубство. Однак, коли вночі розбудив дзвінок колеги, а за вікном вже було чутно вибухи, великого здивування в мене теж не було – все ж таки, 2014 рік показав нам, що таке московія насправді.

Перші дні зараз згадуються як щось сюреалістичне, якесь дуже дивне кіно, яке повністю осмислювати (як і війну взагалі) ще точно не на часі. Але з яскравих вражень згадується, наприклад, спорожнілий у перші три місяці Київ. Пустий вдень і темний — вечорами. Стоячи на балконі, дивишся на багатоповерхівку навпроти і рахуєш вікна, де є світло, де є люди. Сьогодні п’ять, завтра п’ять, через кілька днів – вже сім… А ще – відчуття тепла, коли бачиш на вулиці дітей. Так, залишатися у Києві з дітьми в ті дні було ризиковано (і пам’ятаємо ж, у кожного своя історія), але це було таке наочне свідоцтво того, що життя триває, і весь опір українського народу – це в першу чергу заради них.

Ян Доброносов

Дуже багато емоцій позитивних і негативних. Дуже багато втрат серед друзів і знайомих. Кожен з нас безумовно змінився, це без сумніву, й інакше не могло бути. Нам пощастило в тому, що брати участь у боротьбі за свободу України — це почесно і дуже круто.

Анастасія Галата

Рік тому я побачила у центрі Києва довжелезну колону авто з позначками "ОБСЄ" і подумала: "Гарний знак — сюди не прилетить". Але прислухалася і почула розмови про засекречення шляху колони з Києва. За декілька днів вони перетнули кордон Молдови.

Тому, звісно, міжнародні організації — це круто, але весь цей час від сценарію бути закопаною у масовій могилі у найближчому парку мене відділяв лише захист ЗСУ. І продовжує захищати зараз, хоча за рік боротьба за життя могла перетворитися на буденність.

Рік по тому я продовжую донатити, бойкотую російські товари та музику, скаржуся на пропаганду у соцмережах і намагаюся жити всупереч спробам росіян створити безелектричний день бабака.

Юлія Закірова

Я завжди вірила у силу слова. І не дарма — наразі це моя єдина зброя. Проте, я й уявити не могла, як війна відкриває справжні сенси деяких слів, наділяючи їх фізичними якостями. Ранок 24 лютого по-справжньому відкрив для мене слово "вторгнення". Прокинувшись від вибухів та заграви у небі, я фізично відчула, як щось чужорідне і неконтрольоване вторгається у мій світ. За кілька днів я вперше пізнала небезпеку, коли під звук сирени бігла з дитиною на руках у найближчий підвал, не знаючи точно, що добіжу.

Мине місяць, перш ніж я шкірою відчую страх, бачачи, на що перетворився Маріуполь, Буча, Ірпінь, на яке пекло в одну мить перетворилося життя мільйонів українців. Тоді ж мені відкриються усі відтінки слова невідомість, поки я буду писати на папірці особисті дані мого сина, аби покласти у кишеню його куртки. Я думала, що добре знаю смак люті, аж поки не почала читати свідчення матерів зґвалтованих дітей. Тепер я відчуваю її гіркоту у роті цілодобово, а ненависть йде за мною, немов тінь.

Невідомо, скільки ще лінгвістичних відкриттів, що вибивають землю з-під ніг, подарує нам ця війна. Та вже зараз вона пробудила магічну силу слів "воля" та "єдність", "свобода" та "гідність", вшитих у генетичний код кожного українця. Це те, що нас визначає. І це те, що програмує нас на неминучу перемогу. А поки – менше слів, більше справи.

Тетяна Гулевата

Рік болю, сліз, страждань і горя. Рік єдності, міцності, сміливості і допомоги.

24 лютого 2022 року – найстрашніший день к моєму житті, як і в кожного з нас. Це був ранок, коли я почула: "Почалася війна". Ці слова, які не повинні були вже звучати ніде й ніколи! В це було важко повірити і постійно здавалося, що це якась інша реальність, страшний сон, що все це ось-ось має закінчитися.

Тому перші дні війни я майже не пам'ятаю. Був лише суцільний страх: страх за своє життя, життя рідних і близьких, за дім, за країну. Страх за батька, який у перший же день війни добровільно пішов до військкомату.

Потім на зміну страху прийшло відчуття, що ти повинен боротися і щось робити. Рятувала робота і розуміння того, що інформаційний фронт є не менш важливим у цій війні.

Цей рік змінив кожного з нас. Ми вже ніколи не будемо такими, як були. Життя поділилось на до та після. Змінився світогляд, цінності, почуття. Війна – це абсолютно інший вимір буття, який не можна ні з чим порівняти.

Але, як кажуть, важкі часи народжують сильних людей. І це справді так – ми стали сильнішими. І саме сильні люди створюють хороші часи. І хоч це не легкий шлях, але тільки непохитна віра в Перемогу і наша єдність допоможе нам його пройти.

Олена Вєчканова

Дуже довго збиралася з думками, бо насправді не знаю, що сказати про останній рік. Загалом, як і більшість, думаю, що мені було далеко не найскладніше за ці 12 місяців, бо у нас є наші захисники і захисниці, які перебувають під шквальним вогнем; є волонтери, які регулярно катаються в гарячі точки; є люди, які втратили своїх рідних чи своє житло; є ті, хто вже не побачить нашої Перемоги (вони є – у нашій пам’яті, аякже, є).

Цей рік дуже змінив мене зсередини. Я більше не думаю, що можу все. І водночас переконана, що можу набагато більше, аніж раніше здавалося. Перші кілька місяців після повномасштабного вторгнення зробили з мене вимушеного екстраверта, бо я спілкувалася із людьми, про яких думала, що назавжди залишила в минулому. Наразі я знову обмежую своє коло спілкування – через нестачу моральних сил.

Змінила війна дещо і в моєму фізичному світосприйнятті. Це прозвучить дивно, але останні 12 місяців я, моя подруга та кішка буквально прожили у коридорі. Спали, їли, працювали. Як переїхали туди 24 лютого, так досі матрац і не прибираємо, хоча інколи ходимо спати до великої кімнати. Планували перебратися звідти не раз, але щоразу щось ставало на заваді, зокрема ракетні удари по місту. А потім ми вмовили друзів виїхати з Херсона і на кілька місяців буквально віддали велику кімнату їм. Однак це не було проблемою, адже найголовнішим стало те, що вони виїхали із окупації і дісталися сюди цілими та неушкодженими. А ще у нас якийсь час було аж три коти!

Найбільшою моєю печаллю за цей час є те, що я не можу з’їздити до рідного дому. І хоча моя мала батьківщина не окупована, вона знаходиться досить близько до кордону із Мордором. Тому я поки відкладаю візит до мами, хоча це і важко. Втім, сподіваюся, що наші ЗСУ зроблять усе можливе, аби моя поїздка змогла статися якнайшвидше. Щиро вдячна всім тим, хто був і є поруч зі мною ці місяці. Знаю, що попри всі складнощі ми продовжимо наближати Перемогу – кожен на своєму фронті. За колегами і мною – інформаційний, тож віртуально салютую, та ї*ашимо далі!

Дмитро Дубенський

Якщо рік тому ми не вірили, що росія нападе на Україну, то через рік після повномасштабного вторгнення самі вже росіяни не вірять у свою перемогу. Ми побачили, наскільки українці міцні, наскільки це єдина, згуртована, консолідована нація. Я залишився в Києві після вторгнення путіна, і в перші дні й тижні дуже вразили містяни — наскільки вони були організовані і консолідовані. Київ видавався як один великий мурашник, де кожен знає, що робити саме в тю хвилину.