Мисливець за танками: в одному бою Сергій Міщенко знищив сім броньованих цілей. Досі цей рекорд ніхто не перевершив

Читать на русском
Автор
4616
Легендарний «джавелінщик» Сергій Міщенко
Легендарний «джавелінщик» Сергій Міщенко

Не виключено, що окупанти влаштували засідку на надзвичайно результативного "джавелінщика"

Під час виконання бойового завдання біля Сватового на Луганщині 1 грудня 2022 року загинув батько шести дітей, молодший сержант Сергій Олексійович Міщенко — головний сержант-командир 1-го відділення 3-го взводу протитанкових ракетних комплексів 87-го протитанкового дивізіону 45-ї окремої артилерійської бригади військової частини А-0249. Уродженець міста Зінькова Полтавської області, кавалер ордена "За мужність" трьох ступенів, легенда ЗСУ. Це саме він установив рекорд дальності пострілу з "Джавеліна" на 5,5 кілометра з точним попаданням у ціль. Загалом на рахунку Сергія Міщенка 35 одиниць знищеної ворожої техніки, з них — 26 броньованої, зокрема, 14 танків. І це він в одному бою без жодного промаху ліквідував 7 цілей. Досі в ЗСУ ніхто не має таких досягнень.

"Телеграф" поспілкувався з рідними загиблого, котрі розповіли про його непростий і героїчний життєвий шлях.

"Вперше із "Джавеліна" я стріляв, забравшись на дуба"

"Вперше з "Джавеліна" я влучив у ціль, яка була на відстані двох кілометрів, — розповідав сам Сергій Міщенко. — Причому, стріляв із дуба. Ми пішли в тил і знищили ворожий КамАЗ, який завантажували окупанти. Їх було більше десятка. Оскільки зв’язку з комбатом не було, щоб порадитися, я самостійно прийняв рішення їх ліквідувати. Зі мною в розрахунку тоді були Глухов Олег і Дружинський Толік. Так от, Олег подав мені на дуба "Джавелін" з ракетою, а я стріляв. Дуже гарна зброя ці "Джавеліни", ракети дістають на п’ять з половиною кілометрів. Правда, далі, ніж на чотири кілометри, мені з неї не доводилось стріляти".

48-річний Сергій Міщенко з позивним "Бугор", якого називали мисливцем за танками, говорив про свої бойові подвиги з такою щирою усмішкою на обличчі й таким азартом, що здавалося, йшлося про вчорашню вдалу рибалку.

"А починав зі "Стугни", на Харківщині, — пригадував в одному з інтерв’ю. — Свою першу ціль дістав за п’ять з половиною кілометрів, хоча максимальна дальність цієї української протитанкової керованої ракети п’ять кілометрів. Це був рекорд, казав командир. Ніхто з такої відстані не вражав цілі".

За його словами, спочатку він вагався, чи зможе влучити з ПТРК у ворожий танк, який стояв на пагорбі й методично, прямим наведенням по хатах, розстрілював село. Лісосмуга, з якої "Бугор" спостерігав за цим звірством, знаходилася на значній відстані від того пагорба і виявляти свою позицію без гарантій успіху знищення ворожої цілі було б недоречно. Він відправив комбату смс: "Бачу танк. Стріляє. Але далеко". "Стріляй!" — отримав наказ. Сергій навів ракету вище посадки.

"Смальнув. І прямо в танк! Піднялась пилюка, пішов дим, а потім вогонь — танк загорівся, ще за декілька хвилин почав зриватися боєкомплект. Довго горів", — задоволено розповідав Сергій.

"У мене не було жодного промаху. Тут головне, щоб ракет хватало…"

Командиру відділення взводу Сергію Міщенку належить ще один рекорд цієї війни: найбільша кількість — аж 7 одиниць! — підбитої із "Джавеліна" ворожої техніки за один бій. Ця майже детективна історія, що сталася на Донеччині, варта того, щоб передати її в деталях, про які повідав сам рекордсмен.

"Це сталося 20 липня. О 7:30 ми помітили кацапську піхоту на БТРі. А в нашому розрахунку протитанкістів лише двоє працювало з "Джавеліном". Мій напарник напередодні дістав поранення, тож йому важко було утримати зброю вагою понад 22 кілограми. Вирішили, що хлопці підноситимуть мені ракети, а я стрілятиму. БТР шорхався туди-сюди, а я вичікував влучного моменту. Коли дивлюся, з посадки, яка знаходилась від нас на відстані 3,5 кілометра, виткнулась БМП. Я прийняв рішення спочатку смальнути її. Ударив прямо в лоб! З неї все начиння вилетіло. А БТР повернувся у наш бік… Зі мною було близько десятка піхотинців, ми встигли поховатися в нори в окопах, які напередодні почистили. Кацапи нас години три крили артою! Близько 11:00 я знову побачив БТР, який мав знищити з самого ранку. Ну тут уже мені ніщо не завадило це зробити. Попав йому в зад. Ворожа піхота розлетілася в різні боки. Після цього нас знову цілу годину крила артилерія. Дуже крила. А потім затихла.

Тиша тривала дві години. Тоді у кущах справа на відстані двох кілометрів з’явився дим — завівся танк. Я навів ракету на той стовп диму і смальнув. Потрапив у ціль ззаду. У цей момент метрах у сімдесяти від нас справа виткнувся ще один танк і почав стріляти по нашій позиції. Перезаряджаю ракету, знову кидаю "Джавелін" на плече, і б’ю цього другого у його "хобот" — попадаю під башту. Його кидає назад, у нього зривається БК, але тут з кущів виїжджає КамАЗ. Тобто там усі вони вкупі були. Я якраз перезарядив ракету, закинув на плече і б’ю в кабіну. Починає зриватись БК. Я знов перезаряджаюся. У цей час танк, який там знаходився, починає переїжджати в іншу посадку, між якими метрів сто. Я його засікаю і стріляю йому прямо в зад. Загоряється бак, але він продовжує деякий час летіти на повній швидкості по полю. Як Гастелло на літаку, що палає! (Хе-хе.) І вибухає. Після цього години на півтори настало затишшя.

Ми посідали, ноги попростягали, я пишу комбату Анатолію Анатолійовичу: "Все, бій закінчився". Коли тут хвилин через 10-15 знову курява, і знов заходять два танки. Ну, думаю, хочуть своїх калік вивезти… Я знов перезаряджаюсь і знов б’ю одного в зад. Практично на тому ж місці, де й БТРа підбив. Годинник показував майже 18:30. Це була сьома ціль. Інший танк утік назад. Після цього все затихло. А о другій ночі почалося! По нас гатили "Градами" і важкою артилерією, аж земля підскакувала, у нас аж зуби клацали (Ха-ха-ха.) Але нора була нашою надійною схованкою.

Під ранок я вибрався з неї, зайняв позицію на спостережному пункті. Трохи розвиднілось. Дивлюсь, два танки, які нас уночі обстрілювали, починають прогріватися. Крутяться, піднімаючи пилюку, дим іде. Я ракету зарядив, поставив на нічник, закинув на плече й спостерігаю. Бачу, перший рушає. Я вистрілив у нього, а другий з переляку втік. Пишу комбату в половині шостої: "Є ще один танк!"

Взагалі у мене не було жодного промаху. Тут головне, щоб ракет хватало…"

Сергій із таким же захопленням розповідав практично про кожен свій бій. Він пам’ятав навіть час, до хвилин, коли знищував ворожу ціль. На підтвердження своїх успіхів додавав фото чи відео.

Сергій Міщенко
На рахунку Сергія Міщенка 35 одиниць знищеної ворожої техніки, з них — 26 броньованої, зокрема, 14 танків

"Хто захищатиме моїх дітей, як не я?"

— Він був воїном до кінчиків нігтів. І в цій справі Серьожа виявився дуже талановитим. Ми ніколи не говорили з ним про те, що він може загинути. Він часто мене заспокоював: "Не переживай за мене. Я знайду вихід із будь-якої ситуації, бо не такий я простий. Ми переможемо, я повернуся".

Наталя, вдова, лише через тиждень після загибелі чоловіка почала розмовляти на цю тему.

— Серьожа не готовий був загинути. Це не його час. Але так сталося, — зітхає. — Найболючіше усвідомлювати, що Сашуня пам’ятатиме татка лише за фотографіями. У вересні нашому синові виповнився всього рік.

Сергій Міщенко як багатодітний батько неповнолітніх дітей не підлягав мобілізації. Він сам пішов 24 лютого до Лубенського військкомату.

— Тебе заберуть? Але ж у мене на руках лишиться четверо малих дітей. Як я буду одна з ними? — намагалась тиснути на чоловіка Наталія.

Він безапеляційно відповів:

— Я маю йти. Це мій обов’язок.

…Життєві дороги Наталі й Сергія перетнулись доволі пізно, коли обоє вже мали невдалий досвід попередніх шлюбів і п’ятеро дітей на двох.

— Дивно, ми жили в Хоролі, в невеликому місті, я кілька років ходила на роботу і з роботи мимо будівельного магазину братів Міщенків, але ніколи в нього не заглядала, — Наталія розповідає історію свого кохання. — Іноді бачила власників, які пили на вулиці каву. Вони привертали до себе увагу тим, що завжди були у білих сорочках. Але ми не були знайомими. Познайомилися три роки тому через соціальні мережі. Я тоді працювала в Польщі. Серьожа попросився до мене в друзі у фейсбуці. Зайшла на його сторінку й зрозуміла, що ми, як кажуть, на одній хвилі, однаково дивимося на світ, попри різницю у 12 років. Спочатку листувалися, потім почали спілкуватися телефоном з відео.

Вона повернулася з Польщі, він зустрів її на автостанції в Хоролі, відвіз додому. Було таке враження, що до тієї миті вони вже знали одне одного цілу вічність. Через деякий час пара стала жити разом і переїхала до Лубен. На той час Сергій один виховував двох доньок-підлітків — Кіру й Аню. В Наталі теж підростала донька, Ніла, їй було тоді 10.

Наталя й Сергій не ділили дітей на своїх і чужих, всі були їхні

— Та для нас не було чужих дітей, всі були наші, — продовжує жінка. — Ми завжди були разом. Разом гуляли містом, готували шашлики, ходили по гриби… Серьожа допомагав дівчаткам з домашніми завданнями, грав з ними в шашки та шахи. Умів робити все по дому: готував, прибирав, прав… Особливо любив готувати, цього його навчив батько. Йому однаково вдавались і борщ, і котлети, і печінковий торт… У мене був найкращий чоловік у світі. Я дуже його любила. Ми були щасливими, мали велику дружну родину.

Пара
"У мене був найкращий чоловік у світі", - говорить Наталія

А як його любили діти! Коли Сергій повертався з роботи, дівчатка з радісними криками "Тато дома!" кидалися в його обійми. Дім одразу наповнювався сміхом і жартами.

У вересні 2021 року родина Міщенків поповнилася хлопчиком. Маленький Саша — копія татка. Його риси обличчя, характер.

Все було добре до 24 лютого. "Хто захищатиме моїх дітей, як не я?" — сказав, як відрізав, Сергій дружині, котра просила його не залишати її одну з чотирма малими дітьми.

Першого березня молодший сержант Міщенко залишив свій дім і більше до нього не повернувся.

Воював у найгарячіших точках, з передової не вилазив

— Для мене Сергій був героєм з самого дитинства: завжди захищав мене у вуличних баталіях, з яких ми виходили зі збитими кулаками й колінами, але не переможеними, — розповідає про старшого брата 47-річний Євгеній Міщенко. Він має серйозні проблеми зі здоров’ям і не підлягає мобілізації, але з початку широкомасштабної війни пішов у місцеву тероборону, а згодом став волонтерити. — Росли ми в селі Гусаки під Зіньковом. Нас було троє у батьків, ще молодша сестра Тамара. Наша мама через поліартрит практично не ходила, але влітку, як зацвітала липа, просила нас з Серьожкою "принести" їй роботу. Ми йшли до лісу, наламували липових гілочок, й вона обривала квіти. Ми їх сушили й здавали заготівельникам. На нас, малих, трималося домашнє господарство. Тато щовесни брав двох бичків на приріст, і ми з Серьожкою з усіх сил старалися: косили для них траву, заготовляли сіно, мололи зерно… На вторговані кошти батько насамперед купував нам обновки до школи. А нашою першою серйозною покупкою був касетний магнітофон вартістю 125 рублів.

З дитинства, пригадує Євгеній, Сергій любив рибалку. А понад усе любив читати, особливо історичні романи. В сільській бібліотеці, певно, не було жодної не прочитаної ним книги.

Обидва хлопці серйозно захоплювалися спортом. На заняття з ушу їздили до Зінькова за чотири кілометри. Вдома ж улаштували "спортзал": у садку повісили саморобну боксерську грушу, пошиту з брезенту й набиту піском і тирсою, на якій відточували удари всі охочі.

Строкову службу Сергій Міщенко проходив у підрозділі Нацгвардії в Кривому Розі, отримав військову спеціальність розвідника. Після армії закінчив школу міліції й деякий час працював у дорожньо-патрульній службі в Опішні рідного Зіньківського району. Але більшість свого життя працював за спеціальністю будівельника.

Сергій мав статус фізичної особи-підприємця. В Хоролі в нього була ремонтно-будівельна бригада, раніше тримав невеликий спеціалізований магазин, займався виготовленням бруківки. Водночас вів велику благодійну роботу: допомагав малозабезпеченим сім'ям, закуповував подарунки для дітей на щорічні благодійні концерти, які відбувалися в районному будинку культури, підтримував онкохворих дітей і хворих на СНІД. Також опікувався людьми на реабілітації — колишніми наркоманами й алкоголіками. Працевлаштовував їх, знаходив для них житло. Одне слово, намагався допомогти кожному, бо мав добру душу і був справедливим.

І якби росіяни не прийшли на нашу землю з війною, будівельнику за освітою Сергію Міщенку навряд чи довелося б освоювати сучасну зброю. Але він — нащадок козаків, і в момент небезпеки у нього прокинулись гени. Усі його діди й прадіди були військовими. Один, пройшовши всю Другу світову, отримавши 7 поранень, закінчив війну командиром батальйону гаубиць. "Я теж став протитанкістом, як дід. Тільки у мене зброя набагато краща", — з гордістю говорив Сергій.

Сергій Міщенко
Успішний бізнесмен, благодійник став найуспішнішим "джавелінщиком"

Одразу після короткої військової підготовки в березні його кинули під Київ, де було найгарячіше. Брав участь у боях за Бучу й Ірпінь. Потім — Харківщина, під Барвінковим, згодом — Донеччина, Луганщина. З передової не вилазив і був дуже виснажений. Одного разу, повертаючись з позиції, ледь не підірвався на пікапі — наїхав на керовану міну. Тоді його з побратимом урятувала велика швидкість: вибух стався метрах у трьох позаду них. Машині відірвало задок. Напарник потрапив до госпіталю, а Сергій відбувся подряпинами.

Але, попри що, завжди підбадьорював рідних телефоном, жартував. Був дуже сильний духом, упертим і терплячим.

Братові успіхи на фронті Євгеній пояснює тим, що Сергій завжди усе нове хапав, як кажуть, на льоту, й без попередніх точних обрахунків за діло не брався.

"Як же жити без тебе? Ти ж обіцяв повернутись, таточку!"

Свій останній бій Сергій Міщенко прийняв рано-вранці 1 грудня під Сватовим Луганської області.

— Розрахунок, яким керував головний сержант Міщенко, уразив з "Джавеліна" російський танк, а буквально через 15 секунд на їхню замасковану позицію прилетіло два танкових снаряди, — розповів заступник командира дивізіону, в якому він проходив службу, майор Дмитро Власов. — Є припущення, що росіяни влаштували засідку саме на надзвичайно результативного "джавелінщика" Сергія Міщенка. Його успіхи справді ніким у ЗСУ не перевершені.

Сергій був кавалером ордена "За мужність" усіх трьох ступенів, що теж трапляється не часто. Президентський указ про нагородження орденом найвищим ступеня з’явився за два дні до його загибелі. А в липні він був нагороджений відзнакою президента України — "Хрест бойових заслуг". Командування підрозділу ще за життя Сергія Міщенка подало документи на присвоєння йому звання Героя України.

У липні Сергій Міщенко отримав з рук президента відзнаку "Хрест бойових заслуг".

— Звісно, Сергій пишався нагородами. Але не за них він воював, — каже Наталя. — Воював за дітей, за рідну землю. Востаннє ми розмовляли з чоловіком по відеозв’язку 30 листопада. Тоді Сашуня, випадково натиснувши на екран смартфона, зробив скриншот, де видно його і татуся.

Скриншот
Останнє спільне фото батька й сина, яке випадково зробив маленький Сашко

Першого грудня були недобрі передчуття. Гуляла з Сашунькою в парку, і в голові раптом стрельнуло: "А якщо він загине, як мені бути далі? Та ні, не треба про це думати!" — тут же відігнала від себе погані думки. До вечора чекала на його дзвінок або смс. Але марно. Вирішила, не виходить на зв'язок, бо дуже стомлений і відпочиває. Раніше, траплялось, по три доби мовчав. Я сприймала його службу як роботу, інакше було б важко нам обом, зайвий раз його не турбувала. А вранці мене розбудив дзвінок Євгена. Він і сказав те, чого я найбільше боялася: "Серьога загинув". У мене просто відібрало мову. Я не могла ні говорити, ні думати. І досі пустота всередині…

"Знаєте, який він був, мій тато, таточко Сергій Олексійович Міщенко? Уявіть, ідуть люди, натовп людей, але ви одразу помітили б його. Високий, стрункий, з виразними рисами обличчя… І ці, кольору оливки, очі. Усміхнені, такі привітні… Вони так зігрівали нас, його діточок — і дорослих, і малих. А нас аж шестеро! Чотири донечки та двоє синочків.

Він наш герой. Я ним завжди гордилася. Ми були дуже близькі, споріднені душі. Татусь завжди умів вислухати, підтримати, дати пораду.

Коли почалася ця триклята війна, тато пішов нас захищати, усіх нас, і Україну-неньку… Часто телефонував і казав, що все буде добре, що його куля не бере, бо "Бугор" же… Жодного разу не був поранений. Як же жити без тебе? Ти ж обіцяв повернутись, таточку!"

Це уривок з есе, яке написала середня донька Сергія Міщенка Кіра. Його не можна читати без сліз.

картина Мисливець за танками. Сергій Міщенко
«Мисливець за танками. Сергій Міщенко, боєць (сержант) 87-го протитанкового дивізіону 45-ї окремої аеромобільної бригади» — так назвав свою роботу художник Сергій Позняк з Києва

На основі прижиттєвих відеозаписів, які робила пресслужба 45-ї бригади, фотографій, а також записів у особистому щоденнику загиблого документалісти готують фільм про Сергія Міщенка. А його товариш Олександр Товстоног з Ірпеня планує написати книгу. Тож про подвиги Героя ми з часом дізнаємося ще більше. Пам'ять про нього житиме в серцях українців.

Портрет Сергія Міщенка
Командування підрозділу ще за життя Сергія Міщенка подало документи на присвоєння йому звання Героя України

Фото надані Євгенієм та Наталею Міщенками