“Ніколи не забуду сльози та обійми 10-річної дівчинки”: ротний 92-ї бригади ЗСУ про контрнаступ та звільнення Харківщини

Командир роти 92-ї ОМБр розповів про бойові завдання його підрозділу під час вересневого контрнаступу

Капітан на ім’я Олександр – командир роти 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка Сухопутних військ Збройних Сил України. В ході вересневого контрнаступу на Харківщині його підрозділу дісталося непросте завдання. Події розвивалися динамічно. Блискавичне просування, швидкоплинні сутички, винищення російських окупантів, їхні бездумні контратаки та інтенсивні авіаційні нальоти, панічна втеча ворога і намагання російських дезертирів прикриватися цивільними. Але з цього всього грізний ротний точно ніколи не зможе забути одне: сльози й обійми десятирічної дівчинки біля посіченої осколками машини, серед гільз та бойової техніки у вогні. І її по-дитячому щирі слова: "Я так рада вас бачити! Тепер говоритиму тільки українською!"

Окупанти примусили їхати перед іхньою колоною мікроавтобус із сім’єю українців

Підрозділ отримав бойовий наказ та висунувся вперед. З незначними сутичками вдалося пройти декілька населених пунктів і без втрат зайняти ділянку ростовської траси на окупованій росіянами Харківщині. З флангів прикривали взаємодіючі підрозділи. Ворог чинив слабкий опір, але за фактом нічого не протиставив нашим піхотинцям.

Встановивши спостереження за дорогою, хлопці побачили панічну втечу росіян, які не чекали господарів української землі у цьому місці. Звісно, рота скористалася ситуацією максимально. Необхідно було зважати на те, що відкриття вогню приверне увагу. Ворог міг з’явитися з будь-якого напрямку. Але бачачи бойову техніку та звичайні автомобілі з позначеннями російського угруповання військ, хлопці робили те, що повинні.

Ближче до ночі підрозділ висунувся на нічліг в дослідницький центр, де розгорнутий радіотелескоп для вивчення космосу. Тут виявилося багато цікавих сюрпризів, зокрема – півтора десятка одиниць російської військової техніки, багато зброї, боєприпасів і документів. Настільки багато, що взяти з собою для подальшого виконання завдань вдалося лише невелику її частину.

Весь цей час офіцеру доводилося знаходитися у місцях, де була можливість для зв’язку з командуванням, та координувати дії роти дистанційно. Звісно, хотілося до своїх. Зрештою він отримав дозвіл приєднатися до підрозділу. Цей момент запам’ятався радістю і полегшенням.

Потім був вихід на околиці окупованого Куп’янська. Невеличка група військових на чолі з Олександром провела розвідку. Хлопці сфотографувалися біля знаку "Куп’янськ". Фото викликало справжню паніку в окупантів. Російські пропагандисти фотографією біля такого ж знаку на протилежному в’їзді в місто намагалися спростувати інформацію, що ЗСУ уже поряд. Постійно доводилося перевіряти інформацію від місцевого населення, яка не завжди бувала достатньо точною. Два колишніх ув’язнених розповіли, що російські окупанти відкрили в’язницю для дестабілізації ситуації, з усіх інших об’єктів розігнали людей та, вочевидь, планують поспішну втечу.

Настав час виконувати основне завдання – зайняти та утримати мости. Екіпаж одного з бронетранспортерів потрапив у курйозну, але смертельно небезпечну ситуацію. З тилу його наздогнала колона російських окупантів, які втікали. БМП, півтора десятка десанту на броні, за ними декілька цивільних автомобілів. Щоби захистити своє нікчемне життя, окупанти примусили їхати перед колоною мікроавтобус із цілою сім’єю. Ця підлість, очевидно, і зіграла з ними поганий жарт.

– БМП почала обганяти мікроавтобус, щоби порівнятися з бронетранспортером, – розповідає капітан. – Можливо, вони занадто пізно зрозуміли, що сталося, можливо, думали, що ми не зорієнтуємося, і хотіли розстріляти нашу броню з гармати. Але не встигли. Мої хлопці всадили в російську "беху" дві протитанкові ракети. Після цього почалося справжнє пекло.

– А хлопці не сумнівалися, не боялися зачепити своїх? Ворожа і наша машини були близько, – запитую в Олександра.

– Що значить, чи не сумнівалися? – дивується ротний. — Вони професіонали. Побачили ворога і прийняли єдине правильне рішення – знищили його. Це наше призначення тут, зараз і при цих обставинах.

Олександр рухався у своєму джипі позаду броні. Почувши вогневий контакт, він кинувся на місце бою і встиг у самий розпал. Коли закінчилася блискавична перестрілка, виявилося, що ніхто з московитів не зміг прорватися з боєм. Живим залишився лише один поранений окупант — старший лейтенант російських збройних сил. Українські військовослужбовці надали йому домедичну допомогу, а згодом доставили росіянина в госпіталь під охорону. З посіченого осколками мікроавтобуса вибігли десятирічна дівчинка та її батьки. Усіх трусило від шоку.

– Дівча кинулося обіймати моїх хлопців, мене, – вперше за всю розповідь голос офіцера змінився. – Попри страшний переляк і стрес, видно було неприховану радість дитини. А потім каже: "Як же я рада вас бачити! Тепер завжди говоритиму тільки українською мовою!" Цих слів я не зможу забути ніколи. Та, мабуть, і не захочу забувати…

Олександр зі своїм підрозділом допомогли чоловікові завести машину та підказали, куди безпечно рухатися далі. Наскільки чітко, філігранно і професійно мали діяти українські військові, щоби у пеклі швидкоплинного бою зберегти життя цивільних заручників і не дати часу російським терористам зашкодити сім’ї, – можна лише здогадуватися.

Полонений виявився не лише везучим, але й доволі "цікавим". Старший лейтенант російських збройних сил розповів, що його з підрозділом "викинули з парашутом", він не знає місцевості й не знав, що рушає в Україну, які завдання та де буде виконувати. Участі у злочинах проти цивільного населення не брав... Звісно, українські військові зрозуміли, що росіянин бреше.

В ході подальшого спілкування полонений "згадав", що втікав цілий організований підрозділ, що старшим БМП та колони в цілому був кадровий офіцер російської армії у званні підполковника і ще багато цікавого. В ході спілкування були дотримані усі норми Міжнародного права щодо поводження з полоненими.

"Якщо хтось скаже, що під ворожим вогнем не страшно, йому треба до психолога"

Рота взяла під контроль дві переправи через річку Оскіл. Окупанти спробували контратакувати. Почалося справжнє пекло жорсткої виснажливої оборони. Постійно працювала російська артилерія. Російські літаки часто та інтенсивно завдавали потужних точкових ударів. Не маючи можливості спрямувати по залізничній переправі техніку, росіяни кидали у самогубні атаки десятки піхотинців.

– Раніше думав, що найстрашніше на війні – артилерія, – ділиться враженнями Олександр. – Але тепер зрозумів, що авіація – надзвичайно руйнівна сила.

– Як вам вдавалося підтримувати хлопців, як ви вели вогонь по піхоті під авіаційними ударами?

– Навіть сам не можу відповісти на це запитання. Якщо хтось скаже, що йому не страшно під ворожим вогнем, – такій людині, мабуть, треба до психолога. Артилерія та авіація – це страшно. Піхота росіян теж стріляла. Почув наближення літака, пригнувся, перечекав наліт, це не довго, і далі продовжуєш вести вогонь по цілях. Тоді нам було не до роздумів. Надто багато залежало від утримання переправ, і ми мали виконати завдання.

Після одного з нальотів ротний побачив влучання у місце, де були його хлопці. Одразу ж помчав туди разом з евакуаційною групою на медичному бронетранспортері. Попри досить важкі поранення, чотирьох бійців вдалося доправити до госпіталю живими. Російська авіація рівняла з землею усе, по чому могла влучити. Тож доводилося допомагати й постраждалим цивільним.

– Я добре знаю, що таке танк, і що він може, – каже капітан. — Але залп із шести танкових гармат за десять метрів перед командно-спостережним пунктом (КСП) змусив нас збирати речі, щоби змінити позицію. Наступний такий залп, на наше щастя, пройшов з перельотом і вибухнув метрів за десять за КСП. Ми змінили позицію, але нас стали накривати іншими вогневими засобами. Стало зрозуміло, що ворожий вогонь коригує безпілотник. Довелося вживати заходів протидії.

Командир з побратимами скочили у джип та стали відводити коригувальника від іншої частини роти на себе. Прискорений рух, короткі зупинки, знову рух, прильоти у дзеркалі заднього виду. Найменший прорахунок у часі коштував би воїнам життя. Але черговий раз вдалося спрацювати як треба. Рота утримала контроль над ділянкою оборони, а за пів години всі, у тому числі й Олександр, уже були там, де повинні. І це лише один з небезпечних епізодів тих гарячих днів.

Зрештою в момент нетривалого затишшя Олександр з групою військових прикрили інженерів, і ті змогли підірвати мости. Бої на цьому не закінчилися, але обороняти берег річки стало легше, ніж раніше.

– Усі наші дії, виконання завдань, як під час цієї операції, так і раніше – це результат хоробрості та самовідданості наших хлопців, – упевнений Олександр. – Тут по-іншому відчуваєш слово "побратим". Рота стала справжнім бойовим організмом завдяки кожному нашому солдату, сержанту й офіцеру. У кожен момент, чи під час розвідки, чи під час російських авіаційних нальотів, я почувався значно впевненіше, тому що поряд хлопці з мого підрозділу. Я завжди знаю, що вони поруч, готові підставити плече, прийти на допомогу, прикрити вогнем, знаю, що за необхідності ризикнуть заради мене та один заради одного без роздумів і вагань. Упевнений, що виконають поставлене завдання, не рахуючись з ціною. Це додає відповідальності. Але вони професіонали, які вміють робити свою справу чітко та фахово. Звісно, коли ми потрапляємо під вогонь важкого ворожого озброєння, є хвилювання за хлопців. Але і є усвідомлення того, що вони теж хвилюються за тебе і готові прийти на допомогу. Це надихає і дає сили діяти.

– Хочеться відзначити підтримку і взаємодію під час усієї операції, – наголошує капітан. – У мене був приданий танковий екіпаж. Хлопці робили те, що я їм казав. Швидко, чітко і професійно. Без огляду на кількість та засоби ворога і ризик для них. Інженери при підриві мостів теж відпрацювали на відмінно. Я та ще двоє бійців прикривали їх з берега. Коли роботи були закінчені й пролунав вибух, – понтон "якісно" розірвало навпіл, так, що про рух по ньому не могло бути й мови. Був момент, коли ситуація стала особливо скрутною, і мені довелося просити підтримки. Механізований підрозділ з нашого ж батальйону прибув своєчасно, і разом ми змогли зробити усе необхідне. Літаки ворога створювали серйозну проблему. Росіяни не шкодували вильотів та бомб. Але так тривало, доки взаємодійний зенітний розрахунок не "приземлив" одного з них. Після цього бойовий дух і влучність російської авіації на нашій ділянці одразу ослабли.

Сказати, що рота воювала героїчно і надзвичайно професійно – це не сказати нічого. Воїни знищили величезну кількість російських окупантів і пережили їх нищівний вогонь. Але на війні ніхто не застрахований від загибелі. Офіцер з болем згадує трьох своїх побратимів, які загинули від вибуху боєкомплекту БМП. Коли почало рватися – люди кинулися в укриття. На жаль, встигли не всі.

Після шаленого наступу Олександру та його людям дали декілька днів на відпочинок.

– Війна – це важко і страшно, – каже офіцер. – Більшість з того, що бачив за ці дні, хотілося б забути, як страшний сон. Звісно хочеться додому, хочеться частіше бачити близьких. Але і я, і мої люди, знаємо, за що і заради кого воюємо. Ми розуміємо, для чого це потрібно. Тому наказ про наступ – для нас радість. Тому ми готові робити свою роботу стільки, скільки буде необхідно. Готові виконувати свій обов’язок до кінця.