Контрнаступ — це не змагання футбольних команд, коли треба забити гол і ніхто не постраждає — Павло Вишебаба

Читать на русском
Автор
3946
Павло Вишебаба (позивний «Капелан») зараз знаходиться на Донеччині
Павло Вишебаба (позивний «Капелан») зараз знаходиться на Донеччині

Відомий військослужбовець розповів про наступ ЗСУ, українську мову та майбутнє росії

Павло Вишебаба (позивний "Капелан") пішов на війну добровольцем. Зараз він військовослужбовець Збройних Сил України, командир відділення 68-ї окремої єгерської бригади. До війни — екоактивіст та очільник громадської організації "Єдина планета", а нині один з найвідоміших військових, який водночас є справжньою зіркою соцмереж. В інтерв’ю "Телеграфу" ми поговорили про контрнаступ, українську мову та майбутнє росії, а також, чому рф в її нинішньому вигляді має припинити своє існування, та про проблеми після перемоги (щоб подивитись відеоверсію — прогортайте до кінця сторінки).

"Ми точно вміємо воювати проти росіян краще, ніж будь-яка інша армія на цій планеті"

- Павло, ти зараз на Донеччині, і після успішного контрнаступу в Харківській області ворог зосередив багато зусиль саме на цьому напрямі, як і на півдні. Яка ситуація зараз там, де ти знаходишся?

- Це не секрет, ми знаходимось на Курахівському напрямку. Коли почався контрнаступ на Харківщині, то росіяни почали поспіхом переміщати техніку на той напрямок. Але, як ми бачили, не встигли — це не так легко. Тим часом наші вже повністю звільнили Харківську область. Зараз росіяни почали вертатись назад, тому я думаю, що всім нам, хто знаходиться на східному напрямку, треба бути дуже пильними, адже ворог захоче помститись. У військових умовах це нормально. Навіть по символічних датах ми бачимо це. Згадаємо 24 серпня - наш День Незалежності. Їх переповнювала ненависть до нашої незалежності, й вони намагались тут нам влаштувати "вечірку", але ми їм дали таку відповідь, що вони дві доби сиділи по норах і боялись вийти.

- Якими були твої почуття після новин про успіх у контрнаступі?

- Наша бригада знаходиться на передовій, і ми дуже обмежено маємо змогу слідкувати за подіями. Зазвичай знаємо тільки про те, що робиться на нашому напрямку чи сусідньому. Але коли почався рух на Харківщині, то всі були "на вухах" і тримали кулаки за наших хлопців, бо ми розуміємо, що таке наступ. Наша бригада разом з іншими звільнила п’ять населених пунктів на Донеччині.

Наступ — це завжди втрати. Ефективно вести оборонні дії українці можуть, і показують це протягом восьми років. Ми точно вміємо воювати проти росіян краще, ніж будь-яка інша армія на цій планеті. Але і нас, і військових експертів бентежило, наскільки ми зможемо вести наступальні дії з невеликими втратами. Тому ми дуже переживали за побратимів. Але коли звідусіль почала лунати інформація, що росіяни тікають, це нас, звісно, підбадьорило. І взагалі, зараз відкрилось друге дихання. Я думаю, що так по всій лінії фронту.

"Треба радіти, та не забувати, яку ціну ми заплатили за звільнення наших земель"

- Запам’ятала твій заклик розуміти ціну контрнаступу та не писати дурних жартів про кавуни та про те, що ми скоро будемо у москві. Ти провідник стриманого оптимізму?

- Мені подобається, як мене в коментарях називають "амбасадор здорового глузду". Тут змішані почуття: радість крізь сльози. Дуже неприємно було, коли посипались всі ці меми з кавунами, що скоро будемо їсти їх задешево. Це дуже знецінювало те, що відбувається. Тому що люди кладуть свої життя і калічаться не заради дешевих ягід. Я розумію, що це гумор, але мені та моїм побратимам це дуже різало слух. Треба розуміти, що контрнаступ — це не змагання футбольних команд, коли треба забити гол і ніхто не постраждає. Тут кожна дія вартує дуже дорого.

Коли навіть на умовно спокійному напрямку можуть бути втрати, то ми можемо собі лише уявляти, які втрати під час наступальних дій. Такі речі треба стримано коментувати. У нас у всіх є друзі чи родичі у тих бригадах на Харківщині чи на окупованих територіях, а бойові дії в населених пунктах — це також ризик для мирних мешканців. Тому це не може бути така радість, як за футбольну команду. Треба радіти, та не забувати, яку ціну ми заплатили за звільнення цих земель.

"Після успішного контрнаступу в нас відкрилося друге дихання", - каже Павло Вишебаба

- Ти є також провідником української мови. Але багато хто досі відмовляється її вчити, дехто навіть з публічних осіб каже, мовляв, нам треба говорити російською, щоб нас зрозуміли більше людей у світі. Як тобі така позиція?

- Мені здається, ми маємо концентруватись на тому, чим ми займаємось зараз. А зараз ми рятуємо нашу країну. Весь народ намагається об’єднатись заради цього. І для того, щоб це зробити, ми маємо бути єдині, в нас має бути один контекст і одне поле. Коли воно розділене мовою, то ми живемо трохи в різних світах, тому що саме інформаційне поле часто формує наш світогляд і наші думки. Формує те, яких ми дивимось експертів чи журналістів. Я вважаю, що мова прекрасно допомагає бути в одному контексті.

По-друге, є чисто емоційні речі. Російська — це мова людей, які стоять тут за посадкою і вбивають наших хлопців і дівчат, або на ній говорять ті, кого ми беремо в полон. Для мене це мова ворога. І від цього емоційного аспекту я не можу відмежуватись.

А на нашій жовто-блакитній стороні говорять українською. Я знаю, що є російськомовні військові, але в нас мова спілкування українська, і навіть ті, хто до 24 лютого спілкувався російською, переходять на українську мову. Тому що це одна з частин наріжного каменю того, за що ми боремось.

Ми боремось не за шмат землі. Землю ми можемо і в Польщі зняти й там її обробляти, ми воюємо за свою ідентичність. А вона охоплює нашу культуру, нашу мову, наші традиції та нашу державність. І без мови всі ці речі я не уявляю. А хто окрім нас цю мову захистить? А крім того, хто її буде розвивати? Якщо цією мовою не будуть спілкуватись на вулицях, освідчуватися в коханні, писати вірші, то всі книги та всі надбання нашої культури покриються пилом. Ця мова має бути живою. І окрім нас, її ніхто не збереже.

"Ми воюємо не з путіним, а з росією — нашим одвічним ворогом"

- А як ти взагалі думаєш, чи треба ще досі звертатись до росіян і до чогось їх закликати?

- Я знаю, що дехто цим займається. Навіть я робив таку спробу, щоправда, вона була марною. Мені писало багато росіян в особисті повідомлення, і єдине, що вони можуть сказати, це щось незрозуміле. Навіть опозиціонери, з якими я був знайомий ще з часів Болотної площі в росіі. Але вони настільки перелякані. Вони запитують, що вони можуть зробити. Кажуть, що запостили вже на своїй сторінці, що вони проти війни. Що ще? А ми щодня втрачаємо людей, щодня двоє українських дітей гинуть через війну, а ви кажете, що ви постік написали у фейсбуці?

Я згадую, як понад сто років тому їхній Лев Толстой писав, що "честный человек в россии должен сидеть в тюрьме, вот такие сейчас времена в россии". Ось зараз в росіі знову настали такі часи. Чесна людина має сидіти в тюрьмі, якщо вона не протестує, не палить військкомати, ворожу техніку, не підриває залізничні шляхи.

Постами в фейсбуці совість не очистиш.

Єдиний їхній шлях, який я бачу, це шлях диверсій. Палити військкомати, не платити податки терористичній владі. Але тут у нас є велика проблема: значна частина росіян підтримує війну. Я думаю, що справа навіть не в путіні. Путін, по суті, зараз не може піти з України, тому що росіяни хочуть цієї війни. Вони хочуть винищення українців. Тому я вкотре підкреслюю, що ми воюємо не з путіним і не з російською армією, а з росією, з нашим одвічним ворогом. Це війна України з росією, а не ЗСУ проти армії рф.

Тому треба перестати дивитись російських блогерів, слухати російську музику. Я днями побачив, що у нас в топ-десять прослуховувань знову Моргенштерн. Я не знаю, він за війну чи проти війни, але він клятий росіянин, який є частиною ворожого нам народу. Я не розумію, як під час війни це можна слухати. Воює не лише армія, нам треба протверезіти і перестати споживати продукти ворога.

"Світ має об’єднатись навколо того, щоб рф перестала існувати"

- Днями в Economist була теза, яку насправді нерідко озвучують і європейці, і американці — що російську еліту, яка зараз втікала від війни, треба підтримувати, щоб потім з нею вести комунікацію. Як тобі така думка?

- Я думаю, що це хибна думка. Це росіяни, які трошки розумніші за своїх співгромадян і зрозуміли, що корабель тоне, тому й побігли з нього. Робити росію з людським обличчям не вдасться ні нам, ні європейцям, ні американцям. Це вже намагались робити в 1991 році, коли пробували побудувати там демократію, але не вийшло. Я думаю, що в тих кордонах, в яких зараз знаходиться рф, вона не може і не повинна існувати. Історія росії демонструє, що це країна-терорист, яка крок за кроком продовжує жити в архаїчних уявленнях імперії, постійно зазіхаючи на інші землі. І вона винищує багато людей усюди, куди б не приходила. Світ має об’єднатись не навколо тих росіян, які побігли з росії, а навколо того, щоб рф перестала існувати в тому вигляді, в якому є. Щоб вона розділилась на всі народності, які в них там є. Тува окремо, Уфа окремо. Можливо, в такому вигляді вона і зможе існувати. Без великої армії.

"Головною проблемою будуть алкоголізм та суїциди. Держава має про це думати"

- Ще пам’ятаю твої слова щодо ветеранів. Як ти відчуваєш, чи на багатьох твоїх побратимів вплине війна і які можуть бути наслідки? Що з цим робити?

- Працювати з цим точно треба вже зараз, тому що багато людей повертаються пораненими, скаліченими. У нас вже є тисячі родин, які втратили годувальника, члена своєї родини, і з ними також треба працювати.

Європа такого не бачила з 1945-46 років.

У кожного різний рівень стресостійкості, тому головною проблемою будуть алкоголізм та суїциди. Війна — це найбільший стрес, який може бути в житті. Якщо на це ще накладаються особисті проблеми, то це може призвести до алкоголізму та інших проблем. Я розумію, що це буде настільки тотальна проблема, що навіть якщо ми переможемо завтра, то післязавтра продовжимо втрачати військових через суїциди.

Троє моїх знайомих здійснили самогубства за останній місяць. Один з них не вижив, один вижив, третього врятували. У мене таких думок немає, і мені складно тут щось порадити, але я думаю, що держава має над цим думати. Я бачу, що запропонували програму дешевих кредитів для ветеранів, щоб вони могли відкривати свою справу. Але це цікаво для мізерної кількості людей. Люди шоковані тим, що вони переживають. Особливо ті, що знаходяться на передовій, психіка багатьох людей просто не здатна це витримати.

Це ж не просто військові, це люди зі своєю історією, в яких і так були проблеми в мирному житті. А тут ще наклалася війна. У мене є побратим — успішний айтішник, багато заробляє, класна освіта, а зараз він втратив ногу і не може з цим звикнутись. Він зовсім по-іншому уявляв своє життя. І як людей повертати до життя — це серйозний виклик. Якщо війна для військового закінчиться з перемогою чи з ротацією, то для тилу має продовжитись період мобілізації. Тил має зустріти цих військових. На фронті — інша реальність, тут дуже небезпечний світ. А в тилу треба повернути людині відчуття безпеки, щоб вона не пригиналася від звуку гучно зачинених дверей. Треба почуття душевної безпеки, теплоти, ніжності, але без гіперопіки, бо це мало хто любить з військових. Це треба буде робити тилу.

Я також намагатимусь це робити, але, як показала практика, можна служити з людиною і навіть не уявляти, що вона може вчинити суїцид. Не можна знати, що у людини в голові. Навіть якщо військовий каже, що все нормально, треба п’ять разів перевірити. Підхід, коли психологічну допомогу отримують лише ті, хто цього хоче, — він не працює. Має бути обов’язкове обстеження, щоб спеціаліст дав оцінку. Добровільно — це закінчиться погано для всіх нас. Ми будемо жити з новинами не про втрати на війні, а з новинами про суїциди. Цього хотілося б уникнути.

- В одному з останніх інтерв’ю, коли відповідав про життя людей в тилу, ти сказав, що після ротації, після року на війні, ти б теж хотів відчути нормальне життя. Тобто ти рік готовий бути на фронті без ротації?

- У всіх військових є десять днів відпустки на рік. Я нещодавно їздив у відпустку, і навіть не зміг всі десять днів відбути. Я побачився з донькою п’ять днів, і мені захотілось назад, тому що відчував, що я більш необхідний своєму підрозділу. Я не можу так довго знаходитись далеко.

Павло Вишебаба з донькою

Але понад рік, думаю, не можна бути на фронті. Я бачу, що ми починаємо втрачати пильність, це стресова робота, ми не можемо постійно бути ефективними в такому режимі. Тому, тим хто в тилу і став на облік в військкоматі, треба все ж готуватись, щоб замінити тих, хто зараз на фронті. Потім ми можемо відпочити і повернутись, але якийсь період на реабілітацію потрібний. Адже більшість з нас не є військовими і для нас все це вперше. І це може призводити до зайвих втрат.

- Як ти підтримуєш зв’язок з донечкою? Я знаю, що ти за нею дуже сумуєш, а твоє відео сюрпризу для неї облетіло весь Інтернет.

- Ми дзвонимо по відео раз на п’ять днів один одному. Вона дуже хоче повернутись в Україну. Але я відчуваю, що вона трохи емоційно віддаляється, адже це дитина і вона відвикає. Ми з нею ніколи так надовго не розлучались. Перші тижні вона постійно плакала і казала, що хоче до мене, щоб я її обняв, а зараз вона вже звикла, що тато по телефону і що тата немає поруч. Але я сподіваюсь, що ,коли я повернусь, цей зв’язок відновиться. Тут головне — повернутись.