"Їм на своїх начхати. Нам ні": як українці повертають загиблих бійців додому

Поговорили з командою з Кривого Рогу, яка збирає тіла загиблих на війні українців

Близько 70 бійців, які загинули на полі бою з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, повернула додому криворізька спецкоманда. Цю непросту роботу виконують із ризиком для життя 10 людей. Про те, чим вона відрізняється від періоду війни 2014-2016 років, "Телеграфу" розповіла одна з учасниць підрозділу Вікторія Сімкіна.

"У 2014-му було з ким домовлятися, зараз – ні"

У учасників спецзагону із Кривого Рогу за плечима пошукові операції у різних регіонах країни на місці боїв Першої та Другої світової війни, а також робота на Донбасі у складі гуманітарної місії "Чорний Тюльпан". Вона з’явилася у вересні 2014 року, кістяк склали переважно члени ВГО "Союз "Народна Пам’ять".

- "Чорний Тюльпан" проіснував трохи більше двох років, потім була перерва, а потім настало 24 лютого, — зазначила Вікторія Сімкіна. Вона до пошукової роботи приєдналася завдяки журналістській роботі, якось за завданням начальства робила сюжет про роботу пошукових систем у зоні Нікопольсько-Криворізької операції. — У цей день у мого чоловіка день народження і за традицією я встала раніше, на кухні почала готувати сніданок і в якийсь момент зрозуміла, що по телевізору немає звичного контенту. Підняла очі на екран і що називається "заклякла". Замість привітань влетіла до чоловіка до спальні зі словами: "Вітя, війна". Перші дні пройшли в стрічках новин з моїми внутрішніми і не тільки істериками.

Вікторія зазначає, що практично відразу колеги з пошукової роботи знову взялися за справу. Але, як виявилося, повертати бійців стало набагато складніше.

- Як це не дивно звучить, 2014-го було з ким домовлятися, — пояснює Вікторія. — При тому, що "Чорний Тюльпан" спочатку створювався для роботи на окупованій території та однією з умов було, щоб до нього входили лише цивільні люди. Так тоді були ситуації, коли рашисти навіть показували, де вони прикопали наших і ми могли їх забрати. Так, були і черги над головами, і чорні мішки на голови хлопцям одягали, і розстріляти погрожували, бо чи то п’яним, чи обкуреним воякам щось не сподобалося. Але найчастіше нам давали зробити нашу справу. Дозволяючи вивезти наших, вони розуміли, що можуть розраховувати одержати тіла своїх. А зараз їм на своїх начхати. Нам ні, але розмовляти тепер нема з ким.

З цієї причини, за словами Вікторії, наразі йдеться лише про те, щоб розшукувати та забирати тіла на вже звільнених від росіян територіях. Максимум із "сірих" зон. Проте інформацію, яка надходять від рідних загиблих чи зниклих безвісти у групі збирають та передають "на Київ".

– Дуже важливо рідним, які до нас звертаються, вказувати всі відомі деталі, особливі прикмети близьких, – каже Вікторія. — Зі "свіжих" історій, як це допомагає, нічого не розповім, занадто все відбувається швидко, на нерві, та й мене не скрізь з собою беруть хлопці. А минулими роками був випадок: до групи біля офісу у Кривому Розі підійшла мама та дівчина Жені Мельничука. Вони розповіли, де і як він загинув, та уточнили, що на руці є чорне тату. І в першу ротацію група хлопця знайшла. Саме за цим татуюванням, бо всього іншого, на жаль, не можна було впізнати. І знаєте, щось містичне у цьому є. У цьому випадку ми говоримо, що боєць дуже хотів повернутися додому.

Вікторія уточнює, що навіть якщо у загиблого бійця знаходять документи або жетон його тіло обов’язково відправляють на ДНК-експертизу.

- Ми ж не знали бійця особисто і не можемо визначити, чи на фото та сама людина, що перед нами. Насправді смерть дуже змінює обличчя, — пояснює Вікторія. — Плюс, як це не жорстоко прозвучить, але є хлопці, які повністю згоріли. І не факт, що якийсь ідентифікатор до нього не потрапив від побратима. Так що завжди, коли знаходимо хлопців, проводимо ретельний огляд, збирання, фіксацію всього – від пломб та особливих прикмет до речей, що знаходяться поруч. Щодо жетонів, — у кого вони є, у когось немає. Єдині вимоги з цього приводу відсутні. Ми свого часу давали свої пропозиції народним депутатам щодо того, якими вони могли б бути. Можна було б взяти за приклад німецький варіант часів Другої світової війни. Жетон тоді був подвійним, він легко переламувався навпіл, одна частина залишалася при бойці, другу забирала команда, якщо з якоїсь причини не могла винести його з поля бою.

З загибеллю мирних жителів звикнути важко

Навіть при тому, що сьогодні пошуковики частіше працюють там, звідки ворог відійшов, без неприємних сюрпризів не обходиться. І на вогонь можна нарватися, і на розтяжку в окопах натрапити, і розвідника в небі зустріти.

– Буквально за кілька днів після звільнення ми були в Іванівці Херсонської області, – наводить приклад Вікторія. – Була друга половина дня, облазили вже багато рашистських позицій, усі втомилися, спека ще стояла неймовірна. І таки ми знайшли одного орка. Він лежав там не перший день, звичайно ж, всі супутні моменти у вигляді запаху, опаришів були присутні. Почали діставати, працювали не повільно, але розмірено. І раптом якийсь звук, здіймаємо голову – над нами дрон. Чий він ми не знаємо. На моє істеричне запитання: "Що робимо?" — Відповідь: "Швидко!" А ми вже розкопали тіло, залишити не можемо, і ввімкнулися внутрішні резерви. Хлопці не змовляючись, не розподіляючи, що кому робити, дуже швидко закінчили і звідти звалили. Обійшлося!

За словами Вікторії, у випадку з росіянами, які "трапляються на шляху", особливих почуттів ніхто не відчуває, бо з мертвими ніхто не воює. Для пошукачів це лише спосіб поповнити обмінний фонд. Але у випадку з нашими хлопцями чи цивільними, а їх тіла теж доводиться вивозити, кожна історія завжди болить.

- Днями буквально в одному з боїв було поранено батька та сина, які служили в одному підрозділі, — каже Вікторія. – Батько постраждав менше, тягнув кілька кілометрів на собі сина. Тепер перший у шпиталі, другого привезли ми – хлопець отримав множинні поранення у пахвинну ділянку та сплив кров’ю, хоч і були накладені турнікети. І загиблі військові — це страшно, але вони передбачали такий розвиток подій, хоч і всі вірять, що залишаться живими. Але з тим, що гинуть мирні жителі, важко звикнутися. Тим більше, коли ти бачиш наслідки попадання протитанкової керованої ракети у вікно автобуса. На ньому намагалися евакуюватись на початку серпня люди, їм залишалося 20 кілометрів. А якась істота вирішила перешкодити цьому. Як нам розповідали, вивозити людей довгий час допомагали два брати, того дня один поїхав іншим маршрутом і вибрався, а другий згорів живцем.

Для більшості українців цей величезний пласт роботи, яку нині виконує поблизу лінії фронту криворізький спецзагін та їхні колеги з інших регіонів, залишається, що називається, "за кадром". Це не бравурні звіти деяких диванних генералів про справжні перемоги і не дуже, що набирають сотні лайків і переглядів у соцмережах. Але про неї, вважає Вікторія, варто говорити обов’язково. Для цього 2018-го було випущено серіал на 19 серій по 15 хвилин "Чорний тюльпан. Літопис". Плюс годинний фільм.

- В основі – зйомки хлопців із місць пошуку, до яких ми додали інтерв’ю з ними. Цього не було в планах, але рано чи пізно ми зрозуміли, що треба все показати. Ось і зараз, коли знаходимо наших хлопців, рука не піднімається братися за телефон. Пацани вже їдуть додому, давайте їх дамо спокій. А тут, коли в Іванівці ми їхали повз розбиті позиції русні, спало на думку зробити кілька кадрів. І все це склалося у відеоряд, напевно, через радянську пісню, яка сама собою виникла в голові. Я дивилася на все це залізо, тіла з думкою: "Дивіться, вашу матір, країна героїв, країна мрійників, країна вчених. Ось ви всі тут тут лежите, тому що ви не люди, ви — раби". І коли я дивилася на останки орка, всередині звучало настирливе запитання: "Що ти зробив зі своїм життям? Ось на фіга тобі це було треба?" Чи могла я собі уявити, що колупатимуся у фрагментах тіл, бачитиму опаришів? Та ніколи! Що ти! зробив із моїм життям? Заради чого?"