Любов рідних — найкращі ліки для військових: капелан розповів про роботу священника на фронті та важливість підтримки

Українці під час війни відчувають неабиякий психологічний тиск. Стосується це і тих хто перебуває в тилу, і тим паче тих, хто перебуває на лінії фронту. Українські захисники переживають події, до яких вони не були готові емоційно — постійна небезпека загибелі, втрата близьких і друзів, відірваність від своїх родин. Тому поділитися своїми проблемами, поговорити про наболіле воїни можуть або з психологами, або з військовими капеланами.

2014 року, коли почалася війна на Донбасі, в армії не було представників духовенства. Тому чимало священників із власної ініціативи їздили на схід щось посвятити, передати смаколики на свята, поговорити з бійцями тощо розповідає "Телеграфу" секретар управління Львівської єпархії ПЦУ протоієрей Руслан Матвієнко.

Він зазначає, що священники їхньої єпархії неодноразово відвідували Донецьку та Луганську області вздовж усієї лінії розмежування. Відвідували місця дислокації, їздили у бригади не тільки із заходу України, а й інших регіонів. З 2018 року священники Львівської єпархії ПЦУ отримали офіційні посади капеланів у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ "Едельвейс". Священник не приховує — воїни відчувають сильний емоційний тиск через те, що відірвані від родини і зустрічаються із жахливим речами на війні, тож потребують підтримки.

Релігійна строкатість — не завада

Україна — багатоконфесійна. Більша частина населення відносить себе до християн, однак є язичники, мусульмани, юдеї й ті, хто взагалі не вірить у Бога. Капелан розповідає — в тему стараються не заглиблюватися, а священник на війні часто виконує роль психолога.

"Ми стараємось не заглиблюватися у цю тему під час розмови з ними, бо це неправильно і недоречно. Під час війни потрібно бути просто підтримкою для них", — наголошує Руслан Матвієнко.

Втрачати близьких і знайомих найважче

"Найстрашніше, коли отримуєш звістку в різний час доби, що людина, яку ти добре знав, часто розмовляв, з якою тобі було дуже добре, комфортно, загинула. Це найстрашніше, а війна сьогодні забирає багато наших синів, наших дочок", — ділиться протоієрей, зазначаючи, що у війні двох держав люди вмирають з обох сторін, та головна відмінність — українці захищають свою землю.

"Дуже важко змиритися з тим, що людина, яка мала б ще жити, дуже довго і бути щасливою, народжувати дітей чи виховувати тих, які вже народилися і бути абсолютно щасливою, її вже нема серед живих", — продовжує він.

"Любов — наче ліки": про зв'язок військових з рідними

Руслан Матвієнко в інтерв'ю неодноразово акцентує на тому, що військових треба слухати і чути. Багато з них не може поговорити з рідними про проблеми, які є насправді, важко вони відкриваються і священникам. Рідні, які звертаються до священнослужителів, часто скаржаться, що не знають, де насправді військовий і що з ним відбувається. В такий спосіб, розповідає протоієрей, воїни турбуються про своїх рідних.

"Якщо вам важко, ви будете розповідати про це вразливій дружині і дітям, — їм теж стане важко, вони не спатимуть ночами і будуть вам телефонувати. Ми ж скільки чули моментів, коли хлопці йдуть на передові позиції і з ними нема зв’язку тиждень-два-три. Буває, вони змушені там бути довго. Людина, яка боронить нашу країну в окопі, знаючи, що з нею все гаразд, не може це в якийсь спосіб передати своїм рідним. Військовому треба їх заспокоїти, казати: у мене є завдання, за певний час я повернуся і вам зателефоную, все буде добре", — розповідає священнослужитель.

Тим, хто перебуває в тилу, капелан нагадує — військовим дуже важко, вони не ро́боти і можуть повестись неправильно з емоційної точки зору. Однак до цього треба ставитися з розумінням.

"Їм також боляче це все бачити, вони не можуть бути настільки психологічно стійкими людьми, — ділиться враженнями протоієрей. — Можливо, вони іноді хочуть викричатися, виплакатися. Можливо, якось емоційно неправильно поведуться. До цього треба нормально ставитися і розуміти — якби він туди не пішов, там не був, він би таким не був, як є зараз. Люблячі люди для цих військових наче ліки, наче щось заспокійливе. Ми повинні з розумінням ставитися, пригорнути їх до себе, обійняти, поцілувати, сказати правильні слова, щоб їх заспокоїти, щоб вони відчули підтримку — це дуже важливо для кожного військового", — наголошує Руслан Матвієнко.

Про підтримку рідних загиблого

Проблема психологічної допомоги рідним загиблих — одна з дуже важливих в українському суспільстві тем. До кола близьких людей, які стикаються з біллю втрати, належать не тільки люди, які живуть в одному домі. Це стосується двоюрідних і троюрідних родичів, близьких друзів — втрата травмує кожного. Капелан пояснює, що підтримуючи людей, дуже важко знайти потрібне слово, аби їх втішити, адже людину вже не повернути.

"Їм насамперед складається подяка, що їхній чоловік, тато, син, донька не сховалися і встали в ряди українського війська зі зброєю в руках, щоб захистити всіх нас. Тому він вже герой, навіть не маючи жодних державних відзнак. Він герой для всіх нас, як і всі інші герої, які поклали життя чи втратили своє здоров’я на цій війні, щоб перемогти російського агресора", — продовжує священник.

Бог у війні не винен

Дехто на війні може зневіритися, адже як вищі сили могли допустити таке нещастя. Руслан Матвієнко каже, що найлегше сказати, що Бог мав би зупинити війну, але треба шукати причини того, що відбувається.

"Бог тут до нічого, — каже капелан. — Він не може відповідати за наші дії, коли ми в Україні дозволяємо собі говорити, що любимо росію, хочемо, щоб прийшли російські військові, панували російські закони. Бог цього не зробив, це зробили ми самі і очевидно, що за це відповідаємо. Тому якщо ми викорінимо зі свого народу, зі своєї землі все чуже, то у нас буде все по-іншому. Якщо в нас буде єдність, любов між собою, спільне бажання світлого майбутнього — нам все вдасться. Але цей важкий час нам треба пережити гідно. Насамперед потрібно перемогти, зробити все, аби був утверджений мир на нашій землі".

Раніше "Телеграф" розповідав про тих, хто також допомагає українським військовим триматися морально. Це — військові психологи. З початком повномасштабного російського вторгнення їх у лавах ЗСУ стає дедалі більше, але все одно ще бракує.