Ледве вмовила батьків поїхати з Луганщини. Росіяни розстріляли їх у Бучі, - історія лікаря-волонтера Оксани Мироненко

Вже 9 місяців Оксана мешкає на два міста: кілька днів на тиждень на Івано-Франківщині, де займається розміщенням переселенців, кілька днів – у Києві, де оперує поранених

Хтось знає Оксану Мироненко як талановитого хірурга, хтось – як волонтера, засновницю благодійного фонду "Наш сокіл", який за час повномасштабної війни допоміг сотням переселенцям, що переїхали на Івано-Франківщину. Назву "Наш сокіл" обрано не випадково – фонд Оксана назвала на честь своєї матері Наталії Соколовської, яку 4 березня у Бучі розстріляли росіяни. Тоді ж був тяжко поранений батько Оксани. Він залишився живим завдяки допомозі абсолютно незнайомих людей і тому, що сама Оксана його прооперувала.

"Батьки говорили по телефону з моєю сестрою. Вона чула, як все сталося"

Повномасштабна війна застала Оксану у Бучі Київської області, де жінка жила з чоловіком та двома дітьми у затишному дерев'яному будинку у лісі. Що таке війна, сім'ї довелося дізнатися ще 2014 року, коли "руській мір" прийшов до їхнього рідного Луганська. Тоді довелося їхати в нікуди. Спочатку жили у знайомих у Києві, потім довго орендували житло і лише три роки тому переїхали до власного будинку. Батьки Оксани залишалися на Луганщині – у місті Щастя, яке до повномасштабного вторгнення не було окуповано російськими військами.

— Для батьків 24 лютого завжди було особливим днем, це річниця їхнього весілля. Вони прожили разом 43 роки, – каже Оксана Мироненко. – 23 лютого мама з татом приїхали до нас. Ми вмовили їх виїхати з Луганської області, бо там ще напередодні повномасштабного вторгнення стало надто небезпечно. Але не встигли вони приїхати, як росіяни почали бомбардувати всю Україну. Коли стало ясно, що росіяни заходять до Бучі, ми з чоловіком та дітьми поїхали до друзів у Київ. Умовляли виїхати й батьків, але мама з татом вирішили залишатися у Бучі.

У Києві мій чоловік (він теж лікар) одразу вийшов на роботу – клініка, де ми з ним працюємо, вже приймала поранених як шпиталь. Я залишалася з дітьми, і намагалася вмовити батьків поїхати. Вони вирішили виїжджати 4 березня. Тоді в Бучі ще був телефонний зв'язок, тож дорогою батьки розмовляли зі мною та з моєю сестрою. Сестра чула, як росіяни їх розстріляли…

Коли дорогу, якою батьки планували виїхати, закрили прямо перед ними, мама згадала, що є ще один шлях. Вони з татом не знали, що ця дорога вже кілька годин обстрілювалася російською армією.

Коли по їхній автівці почали стріляти, батьки Оксани спочатку вибігли з неї на вулицю. Хотіли знайти укриття, але сховатися не було де. Повернувшись до машини, спробували виїхати. У цей момент росіяни відкрили по них вогонь.

- Мама загинула одразу, — каже Оксана. — А тата поранило, і він на якийсь час знепритомнів. Сестра все це чула і, залишаючись на зв'язку, намагалася докричатися до батьків. Якоїсь миті тато її почув, отямився. Спочатку він думав, що мама просто поранена, і хотів витягти її з машини. А потім зрозумів, що їй уже не допомогти… Він встиг схопити телефон, документи, вискочив з машини та побіг до найближчого будинку. На щастя, там була відчинена хвіртка, і тато зміг сховатися в сараї. За кілька хвилин його машина вибухнула…

Коли я зуміла йому додзвонитися, тато повідомив, що мама загинула, а сам він поранений. Я розповіла йому, як перев'язати поранену руку, та почала шукати людей, які могли його звідти витягти. У те місце ніхто не хотів їхати, це було надто небезпечно. Але мені все ж таки вдалося знайти людей, які знаходилися за сто метрів від батька. Вони розповіли татові, куди йти, змогли його зустріти й цим врятували йому життя.

Пізніше, вже після деокупації Київської області, Оксана особисто познайомилася з цими людьми. Побувала на місці, де машину батьків розстріляли росіяни, й знайшла в авто, що згоріло, кілька дорогих серцю речей. Оксана згадує: тоді, у березні, витягти пораненого батька з окупованої Бучі вдалося дивом:

- Допомогло те, що окупантів на блокпості відволікли якісь п'яні. Тато йшов і бачив, як довкола лежали мертві люди…

Я вже чекала на нього в Києві й прооперувала його сама. Я – хірург по кисті, а в нього якраз було поранення руки. Шукати іншого лікаря (бо кажуть, що родичів оперувати не можна) не було ні часу, ні можливості. Я впоралася, не дала емоціям взяти гору. Змусила себе на якийсь час відключити думки про маму і про те, що сталося… Операція пройшла успішно, і коли батькові стало трохи краще, ми всією родиною виїхали на захід України.

"Ми розмістили понад 500 переселенців. Найскладніше тут — перемогати бюрократичну машину"

Як і вісім років тому, знову довелося розпочинати все спочатку. Сім'я знову поїхала у нікуди. З речей із собою були лише кілька рюкзаків із найнеобхіднішим і сумка з хірургічними інструментами — на випадок, якщо в дорозі комусь знадобиться допомога.

Опинившись в Івано-Франківську, Оксана з чоловіком одразу прийшли до місцевого госпіталю, куди привозили поранених військовослужбовців, та запропонували допомогу. Паралельно почали збирати гуманітарну допомогу для людей, які залишалися у зоні бойових дій.

– Я постійно була на зв'язку з відомою організацією "Восток SOS", – каже Оксана. – Вони евакуювали людей з найгарячіших точок, а ми тут, на Івано-Франківщині, почали шукати можливість їх розміщувати. Почалося все з евакуації поранених, яких одразу треба було везти до шпиталю. Ми організували їх прийом у Лисецькій райлікарні. Окремо домовлялися зі "швидкими", щоби зустріти поранених і довезти до цієї лікарні. Спочатку йшлося про розміщення 18 поранених із Сєвєродонецька, але ми змогли розмістити одразу 50 осіб. Потім приїжджали ще і ще… Загалом ми розподілили по Івано-Франківській області вже понад 500 переселенців. Найскладніше в цьому процесі навіть не знайти для людини місце, а перемогти бюрократичну машину, щоб все організувати. Іноді й механізм уже є, але чиновники на місцях не хочуть нічого робити, і доводиться буквально змушувати їх працювати.

Але нам це вдається. За дев'ять місяців війни у нас зібралася чудова команда волонтерів. Усі вони зараз працюють у благодійному фонді "Наш сокіл", який я назвала на честь мами. З кожним із цих волонтерів ми познайомилися випадково, а тепер ми вже стали одне для одного по-справжньому рідними. Наші Рома, Іванка та багато інших волонтерів здатні робити неможливе. Організовуючи прийом переселенців (серед них є і лежачі, і тяжко хворі), ми не просто довозимо їх до найближчого госпіталю і залишаємо на лікарів. Ми підшукуємо їм досить комфортне житло, якщо потрібно, закуповуємо меблі, продукти та все необхідне. Ми розміщуємо людей на турбазах, у будинках, знаходити які допомагає спілка рієлторів, а деякі приміщення обладнуємо під територіальні центри для людей похилого віку, які потім беруть на баланс місцеві ОТГ. Для того, щоб все це втілити в життя, довелося знову довго боротися з бюрократичною машиною.

Усім, хто особисто знає Оксану Мироненко, іноді складно повірити, що в її добі, як і у всіх, лише 24 години. Нині вона мешкає на два міста: кілька днів на тиждень на Івано-Франківщині, де займається розміщенням переселенців, кілька днів – у Києві, де оперує у тому числі й поранених військовослужбовців. У такому режимі Оксана з чоловіком живуть уже дев'ять місяців.

— Напевно, такі люди, як ми, справді потрібні на війні. Ми вміємо швидко мобілізуватися і намагаємося бути максимально корисними, — каже Оксана. – Цей режим нон-стоп врятував мене у березні – я весь час була чимось зайнята, і не мала часу думати про те, що сталося з мамою. Напевно, я ще не усвідомила і не пережила цю трагедію. Мені шкода, що наші діти у такий тяжкий воєнний час рідко бачать батьків. Доньці зараз одинадцять. Коли вивозила її з Бучі, згадувала 2014-й рік у Луганську – я ще тоді бачила, що творили російські солдати з дівчатками її віку, тому не здивована тому, що вони роблять зараз…

За дев'ять місяців війни донька та син сильно подорослішали, вони розуміють чому мама з татом часто не можуть бути поряд. Упевнена, що після нашої перемоги ми з ними ще все надолужимо.