Кав’ярня з херсонським корінням: як переселенець після окупації налагоджує бізнес у Києві

Сім’я Олександра Костюкевича – власника мережі мінікав’ярень із Херсона – після евакуації з рідного міста влаштувалася в українській столиці. На новому місці сидіти без діла підприємець не став і вже відкрив новий заклад. Воно працює трохи більше як тиждень, але "Телеграф" уже скуштував один з авторських напоїв.

"Ми трималися до останнього, не брали рублі, меню було з цінами у гривнях"

Нову кав’ярню на одній із вулиць Солом’янського району Києва важко не помітити: над тротуаром біля входу — гірлянди з лампочками та синьо-жовтими стрічками, а ліворуч біля дверей — пофарбований у патріотичні кольори телефон. Усередині відвідувачів зустрічає фото на полотні з зображенням Антонівського мосту, написом "Херсон" та серцем.

– Цю картину нам подарувала на другий день після відкриття одна з місцевих мешканок, яка була у нас у Херсоні, – розповів Олександр Костюкевич, який поки що працює сам, налагоджуючи всі процеси. — Там нас багато хто знав, тому що мережа кав’ярень "Hot Cup" у Херсоні була велика — 9 "точок", колектив — 19 осіб. Починав п’ять років тому. Я тоді працював у кафе та захотів спробувати створити щось своє. Шукав невеликі приміщення, сам робив ремонт, закуповував обладнання, підбирав постачальників, розробляв меню.

Відразу після захоплення Херсона російськими військами, а сталося це на початку березня, всі кав’ярні закрилися. Запустити їх наново в окупації Олександра умовили співробітники.

- Близько місяця ми не працювали, а потім таки відкрилися, — каже підприємець. – І хоч масово херсонці ще не виїжджали з міста, відвідувачів таки поменшало.

Ми трималися до останнього, не брали рублі, меню у нас також були з цінами у гривнях. І одного дня до нас навідалися якісь люди в цивільному одязі, але зі зброєю, мабуть, співробітники спецслужб. Поводилися ввічливо, хоча це, швидше за все, була маска. Наполягали, що треба отримати російські паспорти, переоформити бізнес та переписати вивіски, інакше кафе згорять.

Крім того, жив Олександр із сім’єю у Шуменському мікрорайоні – частині міста, від якої було зовсім близько до знаменитої Чорнобаївки. Розташований там аеродром неодноразово зазнавав атак ЗСУ.

- Спочатку було незрозуміло, чи вильоти, чи прильоти, тому що територія аеродрому велика, – згадує Олександр. – Але шум був постійний – добре чули вибухи. І, напевно, це був один із непростіших моментів в окупації. Плюс створювала напругу постійна присутність російських військових у місті. Було складно тримати свої думки при собі, а тих, хто їх відкрито висловлював, зокрема й беручи участь у патріотичних мітингах, викрадали та катували. Забрати рашисти могли навіть із надуманої причини. Наприклад, батька мого знайомого тиждень орки протримали через те, що він випадково опинився поряд із військовою частиною, куди було влучання. Він просто охороняв офіс неподалік, а росіяни припустили, що може бути коригувальником.

Ще одним дзвіночком стало відверте рейдерство під прикриттям окупаційної влади. Їхні поплічники зламували замки та займали магазини, заклади громадського харчування, готелі – все, що представляло комерційний інтерес.

- В одному місці у нас приміщення було в суборенді з аптекою, — наводить приклад Олександр. – Її таким чином захопили, і вже за два дні там був новий господар із Криму. Нас ніби не чіпали, але все частіше почали говорити про проведення референдуму, а, як показує історія, за цим не слідує нічого хорошого. І коли вже пішли перші удари по Антонівському мосту, ми остаточно вирішили їхати. За 4 дні зібрали все обладнання, вивезли на склад, бо брати з собою не мало сенсу, чули, що росіяни відбирали й будівельні інструменти, й техніку.

Фішку з особистими чашками постійних клієнтів запустили й у Києві

Вже тоді, наприкінці серпня, міст закрили для цивільного транспорту, і на інший берег Дніпра можна було потрапити лише тимчасовою переправою. А вибиратись на підконтрольну Україні територію Олександру довелося через Крим.

- Спочатку збиралися їхати у напрямку Василівка — Запоріжжя, але в чатах зустріли повідомлення про обстріл машин у "сірій" зоні, — згадує Олександр. — А ми взяли до буса ще три сім’ї з дітьми, не стали ризикувати та поїхали через Чонгар. Наш пункт пропуску було розбито, стояло 10 вагончиків. Туди після огляду машин та перевірки документів (ми, до речі, українські паспорти сховали, пред’являли закордонні, їх не так було шкода, якби забрали чи порвали) запрошували всіх чоловіків. В обов’язковому порядку треба було роздягнутися, якщо є татуювання, їх фотографували, потім кудись надсилали запит. Коли отримували відповідь, починали розпитувати. Цікавилися, чим займаєшся, воював чи ні, як загалом ставишся до ситуації, телефон підключали до ноутбука, перевіряли листування, соцмережі. Ми знали, що так буде, тож готувалися. Знайти нічого не знайшли, але ми там провели загалом годин шість.

Олександр разом із сім’єю зробив зупинку у Польщі, розглядаючи можливість залишитися там. Але вже за два тижні херсонці повернулися до України.

- Тут зіграла роль сукупність чинників. З одного боку, за кордоном важче вести бізнес – високі орендні ставки, бюрократія. І нам здалося, що без знання мови буде довго та складно запустити свою справу, — каже Олександр. – Плюс дорожче житло: якщо в Україні можна знайти квартиру за 10 тисяч гривень на місяць, то в Польщі щось більш-менш пристойне коштуватиме 25 тисяч. І ще один момент: наш син мав піти в перший клас, але в польських школах, куди ми зверталися, нам у прийомі відмовили. А тут, у Києві, зарахували без проблем до однієї з гімназій. В адміністрації нам сказали, що вони спеціально залишали місця для дітей-переселенців.

Завдяки досвіду Олександр зумів досить швидко знайти приміщення для кав’ярні. Вже за традицією він сам упорядкував його.

В інтер’єрі використав одну з фішок, популярну у Херсоні.

- У нас було багато постійних клієнтів, кожен міг залишити свою чашку, ми її підписували та вішали на борд, – уточнює Олександр. – Зробили такий самий у Києві. Поки що для привернення уваги розвісили свій посуд, але сподіваємося, що ідея мати свій кухоль приживеться і тут. Меню трохи менше, ніж у Херсоні. Є й традиційні напої – американо, капучино, лате, і авторські, як, наприклад, кава "як вдома" (з какао та додаванням згущеного молока) і кавові десерти, за якими до нас у Херсоні цілеспрямовано приходили. Поки вивчаємо попит, доопрацьовуємо вітрину та чекаємо в гості земляків і не тільки.

Херсонці в соціальних мережах називають кав’ярню частинкою рідного міста і кажуть, що філіжанка гарячого напою допомагає хоча б подумки ненадовго перенестися туди.

Як і гості, Олександр не приховує, що кидати налагоджене життя було дуже складно, і зараз він стежить за подіями навколо Херсона, бо там залишилися його батьки. Але чи повернеться туди після визволення, ще не знає. Все залежить від того, як прийматиме столиця.