«Кікімори» для снайперів плете разом з доньками 102-річна Любов Ярош з Житомирщини

Галина Романіка з села Ходорків, що під Житомиром, жінка доволі сучасна. Прочитавши у місцевому чаті про те, що для розпуску зібраних мішків потрібні люди, 69-річна Галина сіла на скутер й поїхала до школи.

- Там дві дівчини сидять і висмикують нитки з нарізаних невеликими квадратами мішків, — пригадує Галина Володимирівна. – Кажуть, приєднуйтесь до нас. А я кажу, давайте, краще я візьму матеріал і зроблю це вдома. Повернулась додому, сіла в літній альтанці, сиджу, розпускаю мішковину на нитки. Тут приходить моя старша сестра – вона живе недалеко від нас з мамою. "Що це ти робиш?" Пояснила їй. Валентина сіла мені допомагати. А згодом і мама, опираючись на два ціпочки, вийшла з хати. Їй недавно 102 роки виповнилося, вона давно практично не бачить і погано чує, однак ніколи не сидить без діла. "Що це ви робите?" — поцікавилась. Пояснили. "Давайте й мені, швидше буде" — приєдналась до нас мама. Так у нас і виник волонтерський сімейний підряд.

Доволі скоро доньки з мамою розширили свою участь у волонтерстві.

- Наступного дня відвезла нитки до школи та побачила, що дівчата-односельчанки в’яжуть з них "кікімори", — продовжує пані Галина. – Мені цікаво стало. "Я теж так могла б!" — впевнено сказала їм, придивившись до техніки в’язання. І знову взяла роботу додому.

Жінка усміхається, розповідаючи далі:

- У мене не було куди повісити основу, яку в’язальниці отримують від інших волонтерів, з Києва. Тому я підставила під неї граблі й розправила основу майбутнього костюма на зубцях, щоб видно було, де рукава. Дівчата зі школи показали, з чого починати, і ми почали.

Робота, зізнається, пані Галина, не надто складна, але забарна. Кладеш собі на коліно купу ниток, насмиканих з мішковини, довжиною приблизно до 30 сантиметрів, потім з неї витягуєш по дві й затягуєш їх на основі в шаховому порядку: через квадратик. Це так в’яжеться низ. А вже на рукавах ниточки заповнюють кожен квадрат. Найважче заповнювати "голову", бо там дуже дрібні квадратики. Нитки важко протягувати через них.

- Так я придумала робити це з допомогою гачка для в’язання. Таке собі ноу-хау, — усміхається волонтерка. – У мене море тих гачків і спиць, бо давно захоплююсь в’язанням.

До дружної родини пенсіонерок приєдналася також їхня сусідка. Доки було літо (а займаються вони цією благодійною справою з липня), "квартет" збирався у літній альтанці, а як похолодало, перебрався на кухню в хату.

- Стали дочки плести, а я кажу: "Я буду розбирати мішковину", — доєдналася до розмови 102-річна Любов Григорівна Ярош. – Хоч я вже й бачу погано, а десь знайду кінця і витягую нитки потрошку – помагаю їм. Бо хочу, щоб скоріше ця війна скінчилася. Бідні солдатики. Так мені їх шкода (плаче).

Баба Люба давно вже має проблеми із зором, бачить хіба що силуети, та й чує погано. Однак у неї добра пам'ять. Вона знає, що волонтери передають сплетені у Ходоркові "кікімори" на Донеччину, Луганщину, у Харків, Миколаїв, Запоріжжя…

- Земляки відправляють їх туди, де вони сьогодні найпотрібніші, — каже бабуся. — Щоб там стояли наші люди. Щоб вони живі лишилися.

Колишня трактористка Любов Ярош пережила Другу світову війну, голодомор, примусове направлення в Донбас, яке вона сама називає засланням. Але, каже, про такі звірства, які сьогодні чинять росіяни в Україні, досі не чула. "Ці руські гірше німецьких фашистів", — переконана.

- Мама щодня слухає новини, вона завжди у курсі останніх подій. Дуже переживає за долю України, — говорить її донька Галина.

Та, власне, у великій дружній родині Ярошів усі патріоти. Любов Григорівна має четверо дітей (старший син, на жаль, покійний), семеро внуків і стільки ж правнуків. Дітлахи, які живуть у Ходоркові, допомагають ЗСУ тим, що продають односельцям домашні фрукти та овочі, а вторговані гроші передають на потреби захисників. Четверо внуків несуть службу в армії, один – Дмитро Ярош — волонтерить ще з часів Майдану. До "Правого сектору", уточнюють рідні, відношення не має, хоча якщо десь доводиться голосно називати своє прізвище, всі оглядаються.

- На те, щоб зв’язати "кікімору", у нас іде не менш як тиждень, — продовжує Галина Романіка. – Без мами було б точно довше. Немає дня, щоб вона не сідала з нами за роботу. В неї болять коліна, час від часу загострюється міжреберна невралгія, але вона ніколи не лежить і не скаржиться: щоранку встає, виходить на подвір’я, включається у посильну для неї роботу. Зараз обрізує бурякову гичку, моркву, лущить квасолю… Сідаємо плести "кікімору", то все згадує про пережите. Мене вражає, що мама досі пам’ятає по іменах людей на дальній вулиці, яких уже давно немає в живих. А коли закінчуємо роботу, обов’язково співає біля готового виробу "Ой, у лузі червона калина". Щоб бійцям, які виконують особливу функцію, передалась наша енергетика.

Скріншоти з відео "Суспільне Житомир"