Південна Корея покинула своїх, а Ізраїль торгувався за кожного. Як відбувалися обміни полоненими на війнах ХХ століття

Україна продовжує витягувати бійців ЗСУ із російського полону – ще 116 українців змогли повернутися додому. Лише за минулий рік було проведено щонайменше 30 обмінів військовополонених, завдяки яким понад тисячу людей з кожного боку повернули на Батьківщину. "Телеграф" пропонує згадати, як це відбувалося на кровопролитних війнах ХХ століття.

Полонених не брати і в полон не здаватися

Перші спроби законодавчо врегулювати права полонених стосуються ще 1899 року, але до сьогодні воюючі держави користуються положеннями Третьої Женевської конвенції, ухваленої 1929 року. Її норми були скориговані, виходячи з сумних уроків Другої світової, а останні виправлення внесено 45 років тому.

У будь-якому разі, згідно з Конвенцією, військовополонені мають право на дах над головою, харчування та медичну допомогу, до них не можна застосовувати тортури й експлуатувати їхню працю. Крім того, згідно з 72-ю статтею, воюючі сторони повинні мати можливість обміну полоненими. Цікаво, що Женевську конвенцію 1929 року ратифікували майже всі великі держави світу, крім двох – Японії та СРСР.

Тож не дивно, що під час Другої світової війни сталінський Радянський Союз вирізнявся нелюдським ставленням до полонених співвітчизників. Офіційно кожен солдат, який опинився в оточенні й потрапив у полон, оголошувався зрадником. Широко відома історія про те, як Сталін відхилив усі пропозиції обміняти свого старшого сина Якова, котрий, за офіційною версією, потрапив у полон 1941 року і через два роки покінчив життя самогубством у таборі Заксенхаузен. (Водночас робилися спроби його звільнити, але невдалі.)

Досі не відома точна кількість радянських військовополонених, до яких нацисти ставилися з не меншою жорстокістю, аніж до мирного населення на окупованих територіях. Згідно з німецькими джерелами, на Східному фронті опинилися в полоні 5 млн 754 тис. радянських військовослужбовців, з них лише за перший рік війни — 3 млн 355 тис. Приблизно стільки ж радянських солдатів і офіцерів померли або були закатовані в полоні.

Попри пережиті випробування, після повернення на Батьківщину всі радянські військовополонені проходили жорстку перевірку у НКВС. Історики називають цифру до 40% репресованих — як солдатів, так і офіцерів, які було відправлено до сибірських таборів.

Натомість близько 2 млн німецьких військовополонених утримувалися в умовах, цілком прийнятних як для країни з практично повністю зруйнованою інфраструктурою. Власне, полонені німці її й відновлювали – споруджували нові будинки, шосе та залізниці. Переважна більшість повернулася додому до 1950 року, і ще близько 14 тис., засуджених у СРСР за військові злочини, протягом наступних п’яти.

На відміну від СРСР, Велика Британія та Франція від початку війни під головуванням Червоного Хреста почали переговори з Німеччиною про обмін пораненими та хворими військовополоненими і підписали відповідну угоду 1939 року. Але все змінилося 1942-го, коли Гітлер видав наказ не брати в полон британських командос, які здійснювали відчайдушні рейди на захоплених територіях. Навіть якщо диверсанти носили військову форму із відзнаками, їх знищували на місці.

Життя ізраїльського солдата – безцінне

Найбільш гуманним щодо своїх солдатів виявився Ізраїль. Досить згадати історію звільнення капрала Гілада Шаліта, викраденого бойовиками ХАМАСу 2006-го і п’ять років утримуваного у заручниках. Історія його полону та звільнення набула міжнародного резонансу. Як і ціна свободи: внаслідок тривалих переговорів і декількох невдалих спроб звільнення Гілада Шаліта обміняли на тисячу палестинських ув’язнених, понад 400 з яких було засуджено в Ізраїлі за тероризм.

Така висока ціна пояснюється релігійними причинами: "Звільнення євреїв з неволі вважалося однією з найвищих цінностей у нашому народі. Відповідні цитати можна знайти у найдавніших єврейських текстах".

Перші угоди щодо обміну полоненими між Ізраїлем та арабськими країнами відбулися вже під час Війни за незалежність Ізраїлю 1948 і 1949 років. У результаті в єгипетському полоні опинилося 156 ізраїльтян, в йорданському — 673, у сирійському — 48 і в ліванському — вісім. Натомість Ізраїль узяв у полон 5 тис. палестинців та 1,1 тис. єгиптян, за винятком сирійців, ліванців та інших представників арабських держав. Вже до липня 1950-го всі полонені з усіх таборів змогли повернутися додому.

Рембо не прийде

Тим більш дивним є ставлення США до своїх солдатів, які опинилися в полоні під час Корейської та В’єтнамських воєн. Бойовики на кшталт "Рембо" (1982) або "Зниклих безвісти на полі бою" (1984), в яких відважні "зелені берети" рятують колишніх товаришів по службі, котрі продовжують гнити на дні ям у в’єтнамських селах, виглядають недоладною компенсацією.

Так, точна кількість американських військовослужбовців, які зникли безвісти на війні в Кореї 1950-1953 рр., досі невідома навіть у США. Приблизна цифра полонених – 7-8 тис. осіб, з яких близько 400 спочатку значилися у списках, а потім просто зникли у невідомому напрямку. (Одна з найбожевільніших теорій стверджує, що всі вони були незаконно вивезені до Сибіру.) Додому повернулися близько 4 тис. американських військовослужбовців, щонайменше 2,8 тис. загинули в полоні, 21 людина відмовилася повертатися.

Не менш драматичними були долі полонених корейців. Президент Південної Кореї Лі Синман в односторонньому порядку звільнив понад 25 тис. північнокорейських полонених, проте близько 50 тис. південнокорейських військовополонених так і не повернулися додому з КНДР.

"Проти їхньої волі військовополонені були розподілені по військових частинах КНДР, де вони до кінця свого життя були змушені працювати на будівництві або в рудниках, — стверджує видання. — Південна Корея забула своїх солдатів. За минулі роки три президенти країни зустрічалися з північнокорейськими лідерами, але жодного разу повернення військовополонених не обговорювали".

Що стосується війни у В’єтнамі, то хоча за виконанням Паризьких угод 1969 року, які поклали край бійні, стежила міжнародна комісія, так і не вдалося встановити точну кількість громадян, що потрапили в полон з підконтрольних Сайгону і Ханою територій. Відомо лише, що в обмінах брали участь по 100—150 полонених в’єтнамців з боку Півдня та Півночі. Додому повернувся 591 американець.

"Досі в США існує гіпотеза, що [частину полонених американців] уряд кинув напризволяще і деякі з них залишилися живими, – пише видання Realist. – Оскільки між Демократичною Республікою В’єтнам і США не було формального стану війни, то з американськими полоненими в’єтнамська сторона вирішила не поводитися як з військовополоненими, відповідно до Женевської конвенції, а як з військовими злочинцями. Тому всі вони були піддані військово-польовому суду або військовому трибуналу, а потім помилувані і репатрійовані американській стороні".

Нагадаємо, якщо бійці ЗСУ, Нацгвардії, Держприкордонслужби та інших військових формувань піддаються в полоні жорстокому поводженню та тортурам, то Україна дотримується принципів Женевської конвенції. Тож російські солдати мають багато привілеїв у полоні – вони навіть можуть заробляти гроші в ув’язненні.

Представники "Телеграфу" свого часу змогли побувати в одній із колоній для російських військових і перевірили, як їм живеться.