Малятку доводилось закривати вуха, щоб не чуло вибухів: як Чернігівщина оживає після окупації

Чернігів — одне з перших міст в Україні, яке зазнало великих руйнувань через атаки росіян. Від самого початку війни російська армія його нещадно обстрілювала, а люди були вимушені сидіти у підвалах, не маючи ні води, ні їжі. Після звільнення Київської та Чернігівської областей місто та села в регіоні потроху оживають, сюди навіть починають повертатись люди.

Про побачене розповідає у репортажі кореспондентка "Телеграфу", яка поїхала туди разом із волонтерською місією.

Шлях від Києва до Чернігова наразі займає понад три години. Все через розбиту дорогу, яка з усіх боків усіяна снарядами та знищеною технікою росіян. То тут то там на узбіччях можна побачити купу зваленого вцілілого одягу окупантів, та розкиданих залишків пайків. Поля навколо досі небезпечні, адже рятувальники ще не очистили всю місцевість.

Доїхати до міста, а особливо, до невеличких населених пунктів зараз важко й через підірвані мости. Тому по дорозі зустрічаємо тільки декілька волонтерських машин з червоними хрестами та машини з написами "молоко" та "хліб". Як потім розповідали місцеві, у Чернігові досі проблеми з харчами, не усюди є світло та вода.

Вже на під’їзді до міста видно, що тут тривали запеклі бої та жахливі обстріли: деякі домівки зруйновані просто до фасаду, від багатьох залишились тільки паркани з вже традиційними написами "діти" та "мирні люди".

Знищено цілі райони — розвалені багатоповерхівки, зруйнований університет та військова частина, у якій придатною для життя наразі є тільки одна будівля.

"В нас були постійні обстріли день за днем. Ми витримали декілька тижнів, а потім з родиною виїхали, бо горіли будинки, ми боялись. А коли виїхали — якраз потрапили й в наш дім. Він повністю згорів. Залишились тільки обгорілі стіни. Пів життя знищено за декілька секунд…",- розповідає місцевий житель Олександр, показуючи фото того, що залишилось від його будинку: лише купа сміття та обвуглені цегляні стіни.

Зараз його родину прихистили в селі чужі люди, сам Олександр втратив не тільки домівку, але й роботу. Таких як він у місті багато, адже окупанти нещадно обстрілювали місто, повністю його оточивши.

Виїжджати з міста було майже неможливо, допомагали військові й поліція Чернігова.

За словами мера Чернігова Владислава Атрошенка, за приблизними даними, було вбито близько 700 мирних мешканців, і ще 40 зникло безвісти. Цифри ще можуть змінюватись, адже пошуки загиблих тривають. Але вже зараз на місцевому кладовищі готують нові ділянки для поховань.

Дісталось також і навколишнім селам. Там, як кажуть місцеві, взагалі не було що їсти, і було багато жінок із зовсім маленькими дітьми, які ховались по холодним погребам.

"Зі сторони лісу в нас тут стояли росіяни, кадирівці та буряти. Вони обстрілювали будинки, хоча знали, що там знаходились люди. В мене вікна вилетіли від авіаудару. Навколо їздили танки, було дуже страшно. Стріляли з "градів", а в мене десятимісячне маля. Закривала їй вуха, щоб не чула. Ми так постійно бігали до погребу, одного разу бігли й навіть осколок від снаряду потрапив до капюшону. Снаряди до сих пір лежать на вулицях",- каже Аліна, жителька села Трисвяцька Слобода, що на Чернігівщині.

Каже, що виїхати можливості не було, тому доводилось постійно шукати схованки.

"В перший же день російські солдати зайшли й одразу вбили вісьмох чоловіків. Найбільш страшний день був, коли підірвали нафтобазу. Було враження, що горять всі будинки, все було у вогні й диму",- подовжує подруга Аліни Юлія, теж молода мама, яка була під окупацією разом з дитиною.

Їли все, що доведеться, а коли їжа закінчилась, то пробували ходити в один місцевий магазин прямо під обстрілами.

"Завозити щось до нас почали тільки через місяць війни",- каже Юлія.

В селі залишилось багато дітей. У деяких в домівках ховались вже українські солдати й тепер вони згадують це як найбільшу пригоду.

"Їм було холодно, тому я запросив їх до себе додому погрітися. Годували чим могли, а на наступний день як вони пішли, у нас поруч влетів снаряд",- розповідає 14-річний Артем. Він стоїть поруч з гуманітарною допомогою, але окрім кукурудзяних паличок, шоколадок та рожевої іграшки, більше нічого не взяв. Каже, дуже хотів солодкого весь цей час, а його не було. Тепер мріє стати військовим.

Не дивлячись на те, що Чернігів і область ще не є безпечними регіонами й також можуть бути мішенню для ракет, сюди потроху вже почали вертатись люди. Деякі заклеюють вибиті вікна плівкою, хтось живе у сусідів, якщо домівка повністю зруйнована.

"Нам нагадують, що обстріли ще будуть, але ми хочемо бути вдома",- каже чернігівчанка Марина. В її дім також було потрапляння ракети, але її квартира вціліла. Сама вона повернулась у місто після його звільнення і більше залишати його не планує.