"Недооцінювати противника не можна": доброволець з Донбасу — про війну, підступність окупантів і жах "руського міру"

В Україні вже понад рік триває наймасштабніша війна в Європі з часів Другої світової. Незважаючи на зимовий наступальний провал росії, кремль не залишає відчайдушних намірів захопити Донбас, стираючи з землі Бахмут, Авдіївку, Мар’їнку, а також інші населені пункти сходу і півдня України. Одночасно не вщухають і розмови про великий наступ ЗСУ, який віщує росії військову катастрофу.

"Телеграф" розпитав добровольця ЗСУ Максима Притуляка (солдата, удостоєного нагородою від президента), уродженця Харцизька Донецької області, який з першого дня масштабного вторгнення рф вирушив на передову захищати Україну, яка мотивація жителів Донбасу воювати проти росії, чому не варто недооцінювати ворогів, що найстрашніше на фронті і коли все ж таки завершиться війна.

"Україна була б відкинута на багато років назад"

— Розкажіть коротко про 24 лютого 2022 року. Як ви зустріли цей день, чи був напад росії для вас несподіванкою?

— Напад росії, мабуть, не був несподіваним. Що стосується самої рф, там вони вже давно робили танкові дороги. Наприклад, між Білгородом та Харковом. Це робилося ціле літо (ще 2021 р.). У посадки пригонялась техніка тощо. Я вважаю, що вторгнення, в принципі, було прогнозоване. Можу сказати, що відчуття того, що щось має статися однозначно, було.

Тому що на той момент політика зайшла в глухий кут, як ми бачили. Абсолютно ніякого діалогу та виходу не було. Тобто залишався лише силовий сценарій. Єдине, що ніхто не припускав, що це буде саме повномасштабне вторгнення, а не загострення на Донбасі чи загострення на якихось прикордонних територіях тощо. Тож відчуття війни було. Але розуміння того, що вона буде в такому повномасштабному вигляді, не було.

Все-таки була надія на те, що розум у кремлі переважає, і не буде такого формату, у який все це вилилося.

Щодо 24 лютого, на перші вибухи відреагував, напевно, як усі. Встав, заправив машину (все для першочергових потреб на той момент уже було готове), обдзвонив усіх знайомих, які ще не були в курсі, щоб попередити (оскільки у них діти, і було незрозуміло, чим все це загрожує). Перша половина дня пройшла в якихось організаційних робочих моментах, а друга половина дня — військкомат і, відповідно, вступ до ЗСУ.

— Чому вирішили піти служити добровольцем?

— У цьому не було сумнівів — це моя країна. Я народився в Донецьку, більшу частину життя прожив у Харцизьку (з 2014 року місто окуповане бойовиками "ДНР"). Востаннє у Харцизьку теж був у січні 2022-го, тоді заїжджав на свою малу батьківщину та спілкувався з багатьма людьми.

Ніхто з них не чекав на війну, всі хотіли якогось закінчення, рішення. Кожен із нас розуміє, що приніс "руський мір" на Донбас — там немає нічого, знищили всю промисловість, навчання деградувало, і все б це прийшло сюди (на підконтрольну Україні територію, — Авт.). І тому не мав вибору як такого, і навіть сумнівів у нашій перемозі не було. Перша думка була, що ми переможемо і що треба захищати свою землю. Бо якщо не я і якщо не ті люди, які довкола мене, то хто?!

Тому що отримати тут "ефект Донецька" — це було б не дуже приємно як мінімум. Багато людей цього не розуміють, багато цього не бачили, не зустрічалися з цим, але Україна була б відкинута на багато років назад. Я мав бажання не допустити цього.

— Чи важко було перебудуватися з цивільного життя на воєнний лад?

— Так, це було досить специфічно. Я в армії не служив до війни, і розуміння, що таке автомат (і загалом зброя) приходило вже в момент того, як усе розвивалося. Але, знаєте, сказати, що це було дуже важко, не можу. Адже поряд були люди, які могли передати якийсь досвід.

Було також дуже багато людей, які вперше взяли до рук зброю. Тобто я не був білою вороною. Я був людиною, якій була потрібна допомога, підказка, підтримка — це мені все давали. І сам процес входження в новий ритм (у нову реальність, вихід із зони комфорту) відбувався блискавично. І я про це взагалі не думав, це було все другорядне. Це був новий досвід, але він не був якимось позамежним. Все рухалося по ходу, і зараз, обертаючись назад й аналізуючи, це було напевно складно. Однак тоді цих складнощів не відчував — усе йшло накатаним шляхом.

"Тяжко втрачати друзів, а час на передовій прискорюється"

— Що для добровольця найважче на передовій? Що допомагає морально триматися?

— Важко сказати, що найскладніше. Щодня ситуація є унікальною. Кожний день неповторний. Саме відчуття часу там губиться зовсім. Ти можеш один день відчуттями пережити, скажімо, як тисячу років, а може місяць пройти, як один день. Важко втрачати друзів – це дуже важко, боляче. У тебе вже є до них звичка, довіра, розуміння того, що ти з цією людиною прожив якесь коротке життя. Але, напевно, знаєш про нього більше, ніж усі оточуючі (ті, хто з ним жили у звичайному мирному житті). Тому що час на передовій пришвидшується.

Ще дуже складна річ – переживання близьких. Тих людей, які постійно думають про тебе, адже не знають, що з тобою відбувається. Особливо якщо ти йдеш на якісь завдання, і зв’язку може бути, наприклад, 15 і більше днів. Так, і про це ти переживаєш. Напевно, це найскладніше, з чим доводиться стикатися.

— Іноді в громадській площині зустрічаються глузування і жарти про армію рф, її бідність, слабкість, безглуздість і т.д. Як на ваші враження, чи справді це так і чи не знецінюють такі жарти (меми) подвиги українських солдатів?

— Хочу сказати, що іноді ми недооцінюємо противника. І це також не завжди добре. Ворога потрібно оцінювати не за слабкими, а з його сильними сторонами. У росіян хороша амуніція, у них хороші бронежилети. Абсолютно не всі з них так звані "чмобіки". Вони дійсно мають дуже класні речі, яких у нас немає (системно організованих у рамках ЗСУ).

У окупантів досить хороші бронебійні набої, і ми завжди укомплектовувалися їхніми патронами. Наші були не дуже хороші, бо були ще тупо радянськими. Вони так само розумні люди, кожен бореться за своє життя, ніхто з них не хоче втратити життя просто так. Тому недооцінювати супротивника не можна.

Це дуже хитрий підступний ворог. Він воює заради збереження свого життя. Так само і ми боремося, щоб зберегти своє життя та життя людей, які за нами. Окупантів більше, і тому їм (з одного боку) трохи легше, оскільки їх маса. Нам потрібно цей момент нівелювати, потрібно бути ще хитрішими, винахідливішими.

Повторюся, недооцінювати супротивника не можна. Сили, енергія, ресурс, та кількість загиблих, яка має наша країна, свідчить і вказує на те, що противник сильний. З цим треба рахуватися.

"Ми йдемо воювати, щоб вижити і завдати максимальної шкоди і втрат противнику"

— Наразі іноді з’являються новини про те, що на західному кордоні ловлять ухилянтів, деякі чоловіки (від пересічних громадян до нардепів та зірок) ще в перші дні масштабного вторгнення росії поїхали з країни і не повертаються, хтось зараз ігнорує повістки тощо. Яку ви пораду могли б дати молоді, що ще вагається (і всім військовозобов’язаним громадянам) — чи вступати до лав ЗСУ, чи ухилятися, порушуючи закон і моральні грані?

— По-перше, зазначу, що коли є люди, які розуміють, що вони фізично, духовно та морально не готові стати на захист своєї Батьківщини, ми маємо просто це прийняти. Бо інакше, якщо вони будуть там, то це буде тягар, який може призвести до загибелі їхніх побратимів.

Ми мали ситуації, коли люди, які були не готові виконувати свій військовий обов’язок, ставили під загрозу велику кількість життів. Очевидно, це набагато більше, ніж життя однієї людини.

Тому, по-друге, для тих хлопців, які ще зараз для себе намагаються зрозуміти, чи варто служити, чи не варто, складно підібрати пораду. Якщо людина готова і розуміє, що вона має сили, бажання і мотивацію отримати якийсь новий досвід, захистити свою країну (скоріше, це такий внутрішній виклик), то така людина повинна піти і постаратися, домогтися (прийому на службу).

При цьому він повинен розуміти, що за будь-яку ціну він повинен зберігати своє життя. Ми йдемо не для того, щоб померти на цій війні, а щоб вижити і завдати максимальної шкоди і втрат противнику. У цьому випадку мотивація має бути така: ти маєш бути спритнішим, сміливішим, більш винахідливим, хитрішим і проворнішим, ніж твій супротивник.

Тобто зараз, йдучи до армії (наприклад, до штурмових бригад), ти повинен розуміти, що отримаєш безцінний досвід, і ти зобов’язаний зберегти своє життя. Це найголовніше завдання.

— Що військових після повернення з фронту може вивести з себе у мирному житті, у тилу?

— Часто говориться, що життя в тилу трохи інше, але я не бачу в цьому проблем. Бо люди не повинні забувати про те, що є мирні ресурси. Я часто наводжу такий приклад: коли ми приїжджали з "нуля" в Краматорськ (або виїжджали з міста), і коли бачили прекрасних красивих дівчат, для нас це було чимось нереально прикольним. Тому що ми бачимо, для чого боремося. Ти бачиш, що людина підтримує себе, доглядає за собою, посміхається — і це приємно, прикольно.

Багато дівчат кажуть, що через війну не можуть собі дозволити радіти життю. Не слід робити так. Тому що кожна людина балансує одна з одною. Хтось балансує та дає радість посмішкою, хтось своїм зовнішнім виглядом, хтось заробляє гроші та донатить на ЗСУ.

Зрештою, бізнес має працювати. Це дуже важливо, оскільки після закінчення війни ми зіштовхнемося з дуже великою проблемою. Це якраз проблема з бізнесом, з його перезапуском. І це, напевно, на якомусь етапі буде ще більшим викликом для українського суспільства, аніж просто перемогти у війні. Тому що у воєнний час є чіткий зовнішній ворог, то в цій ситуації будуть дуже великі проблеми із внутрішньою мотивацією.

Тому вважаю, що в тилу потрібно (якщо є така можливість) розвиватися, працювати, розважатися і, звичайно, не забувати про тих хлопців, які на передовій. Допомагати їм, морально підтримувати та показувати, що вони важливі та потрібні і що вони є невід’ємною частиною нашого суспільства.

— На ваше враження і з вашого досвіду, як довго триватиме ця війна?

— Думаю, що найближчі два місяці точно. Перемогти росію фізично ми не зможемо. Ми повинні це зрозуміти, це моя думка. Ми зможемо її перемогти тільки в тому випадку, якщо в росії відбуватиметься зміна режиму. Вважаю, що формат контрнаступу, формат внутрішніх змін, які можуть викликати в рф зміни, призведуть до того, що для існування росії ця війна стане просто абсолютно невигідною, як для якогось суб’єкта.

Тож вважаю, що наша перемога не за горами. Вона дуже складна, дуже кривава, і вона не буде пов’язана зі взяттям москви, як раніше хтось про це мріяв. Це буде пов’язано з тим, що ворог піде, залишить наші території, і ми далі вже будуватимемо свою країну, як ми хочемо.

— Якою буде для України ця перемога? Вихід на кордони 91-го року чи справедливе покарання для росії? Яким має бути це справедливе покарання?

— Досить складне питання. Бо справді наша перемога — збереження цілісності нашої території. Але при цьому не можна забувати, що багато людей в росії (які стояли біля витоків розв’язання цієї війни) відповідають за всі смерті, які тут сталися. Величезна кількість смертей. Що стосується справедливого вирішення цього питання, думаю, що процедури, які запустилися у світі (Гаазький трибунал та інше) — це, напевно, та форма, яка має показати світові, що є правові основи для покарання будь-якого злочинця. І вони мають бути справедливими, зрівноваженими, зрозумілими всім у світі.

Мої особисті амбіції, ваші особисті амбіції, щоб покарати когось вибірково, – ні! Думаю, що це має бути показово-системно із посиланням на майбутнє покоління.

— Як ви зазначали вище, Харцизьк Донецької області — ваше рідне місто, яке зараз тимчасово перебуває під окупацією росіян. Чи нудьгуєте по ньому?

— Так, адже це досить хороше місто. Востаннє бував там у січні 2022 року. Думаю, що найближчим часом він знову стане частиною України, і я зможу побувати там ще раз.