Кастрація - це частина геноциду росіі проти українського народу, - інтерв’ю з правозахисницею

Війна росії проти України супроводжується актами сексуального насилля з боку окупантів. При чому жертвами таких злочинів є не лише жінки, а й чоловіки. Восени весь світ шокували звірства в Бучі, Ірпені та інших містах, однак вже відомо, що росіяни продовжують знущання з мирного населення в інших захоплених регіонах. Зокрема, "Телеграф" розповідав, як російські військові ґвалтували українських неповнолітніх дівчат на Харківщині.

В інтерв’ю "Телеграфу" психолог та правозахисниця Юлія Спориш, голова громадської організації "Дівчата", розповіла, чому сексуальним насиллям можна вважати не лише зґвалтування, про особливості роботи з постраждалими та досвід Боснії, де, тільки за приблизними розрахунками, близько 20 тисяч зґвалтованих жінок.

"Жертви насилля самі знищують доказову базу — для постраждалої людини це спосіб вижити та не збожеволіти"

- Ви як правозахисники приїжджаєте до інших держав із закликом визнавати сексуальне насилля частиною геноциду росіі проти України. Як це сприймають за кордоном?

- Ті, хто в контексті, розуміють, що сексуальне насилля насправді спрямоване на знищення української нації та ідентичності. Але не всі обізнані добре. Нещодавно ми були на парламентських слуханнях в Чехії, та навіть там нам кажуть, що наразі інформації ще недостатньо. Треба приїжджати та розповідати, тому що російська пропаганда, зокрема в Чехії, працює дуже добре. Частина людей все одно звинувачує Україну в тому, що в них зросла ціна за газ та електрику. Коли ми та інші люди розповідаємо історії про зґвалтування і кастрацію, про тортури, викрадення дітей, це дає більший ефект по підтримці. З того, що ми почули: вони працюють над тим, щоб фінансування допомоги Україні у 2023 році продовжувалось, і навіть збільшувався обсяг. Їхня поліція також розслідує випадки воєнних злочинів проти українців.

- Ви також були у Боснії. Здається, це дуже дотичний до нашого досвід, враховуючи їхню криваву війну та кількість постраждалих від насилля. Ви писали, що це приблизно 20 тисяч жінок. Як їхній досвід може зараз допомагати нам?

- 20 тисяч — це цифра, погоджена усіма сторонами. Насправді мова йде про більші цифри. Ми з різних джерел чули навіть про 60 тисяч. Але оскільки ніхто не звертався за документуванням і не було механізмів фіксації, то зійшлись на 20 тисячах.

Головне, що треба зрозуміти: це дуже надовго. З цим доведеться працювати роками. Жінки чи чоловіки, які постраждали, досить довго будуть жити з цією травмою і не звертатись по допомогу. Саме через це багато злочинів не можна буде довести. Докази втрачаються, і для України це актуально, адже якщо зґвалтування або кастрація відбувались на окупованій території, то в момент, коли туди заходять українські війська, а з ними поліція і прокуратура, часто вже немає можливості зафіксувати цей злочин. Самі жертви намагаються якомога скоріше позбутись пам’яті про це. Для криміналістів це погано, тому що люди знищують доказову базу та одяг. А для постраждалої людини — це спосіб вижити й не зійти з розуму.

Ще — дуже поганий доступ до медицини. Так само це було і в Боснії. Хоча, як кажуть боснійці, ми трохи більш розвинуті щодо фіксації злочинів, є робота з постраждалими, є напрацювання після війн в Боснії, Сирії, ми всім цим можемо користуватись.

Фактично все, що відбувалось 30 років тому в Боснії, зараз відбувається в нас.

Ми були в музеї геноциду в Сараєво, і всі експонати, які там є, ми бачимо зараз в Україні. В нас є партнерська організація "UrFem", якщо нам треба допомогти з фіксацією доказів або супроводити в суді. Але важливо усвідомити, що кількість звернень в правоохоронні органи буде мінімальною через те, що це соромно, що в нас велика стигма постраждалих, що досі й суспільство, й правоохоронні органи звинувачують жертву. В тому, що вчасно не евакуювалась, в колабораціонізмі, в проституції за гроші… Тому ми будемо вчити тих, хто заходить на деокуповані території, нормально розмовляти з постраждалими.

І не змінювати кваліфікацію провадження, тому що є випадки, що спочатку воно відкривається за зґвалтування, а потім рекваліфікується в колабораціонізм.

Будемо вчити команду прокурорів, яка з цим працює, поліцію. Будемо вчити, що якщо постраждалі не хочуть свідчити, то тиснути не треба.

"Коли люди проходять фільтраційні табори, їх змушують повністю оголюватися. Це теж форма насилля"

- Яких помилок мають не припуститись наша влада, правоохоронні органи? Бо, наприклад, у Верховній Раді вже створена відповідна комісія і лунають заклики навіть про адміністративну відповідальність для тих, хто не хоче свідчити про факти насилля…

- Це буде мати зворотний ефект, люди боятимуться звертатись за допомогою, тому що це буде сприйматись як покарання. Я вкрай негативно сприймаю таку ініціативу. Будь-яка людина має право завжди сказати "ні". Плюс в Україні є певні проблеми з конфіденційністю, коли публікувались персональні дані жертв і потім сусіди та родичі принижували постраждалу особу.

У Боснії був досвід, пов’язаний з фінансовими компенсаціями для постраждалих. В них це припало на часи, коли не було інтернету, і гроші передавались в конвертах. Якщо людина отримувала певний конверт, наприклад, блакитного кольору, то всі знали, що в цій родині хтось постраждав від сексуального насилля. Починались пересуди в оточенні. Нам треба цього уникнути.

Постраждалі настільки травмовані, що вони не хочуть жодної згадки про це. Хайп в медіа з подробицями зґвалтувань, тортур — ненормальний, тому що люди, які через це пройшли, повторно травмуються. І ми багато працюємо не тільки з тими, хто постраждав вже під час війни, а і з тими, хто постраждав раніше. І на фоні всіх цих новин вони ретравмуються повторно.

- В Боснії не всі кейси вдалось дослідити, чи багато кривдників зазнало покарання?

- Дуже мало кейсів дійшло до судів — і міжнародних, і локальних. Коли вони починали виплачувати компенсації, в анкеті, які заповнювали постраждалі, мали поставити галочку, чи погоджуються вони передати ці кейси в інші правоохоронні органи. І жінки були настільки налякані, думаючи, що якщо вони не поставлять галочку, то їм не дадуть компенсацію, що робили це. Тому багато персональних даних потім було поширено фактично без згоди постраждалих. А ще потім ці жінки відмовлялись йти далі по процедурі, таким чином справи не доходили до судів.

- Як правильно висвітлювати цю тему, чому не треба "крові", тобто таких подробиць? Через це навіть у нас був певний публічний скандал, пов’язаний з колишнім омбудсменом.

- Будь-яка постраждала чи постраждалий — хочуть конфіденційності. Навіть якщо люди готові говорити публічно, не можна робити так, щоб можна було ідентифікувати, звідки людина походить і де це з нею сталось. Змінюйте ім’я, заблюруйте обличчя. А ще, часто коли ми говоримо про сексуальне насилля, в нас з поля зору випадають чоловіки. Відносно них також здійснюється багато злочинів сексуального характеру. Але частіше за все воно здійснюється предметами, а не іншими чоловіками. І коли ми описуємо кейс з чоловіком, не треба подробиць: скільки часу, скільки разів.

А ще я б порадила зосереджуватись не тільки на зґвалтуваннях, але й на тому, що, коли люди проходять фільтраційні табори, їх змушують повністю оголюватися. Це теж форма насилля. Кастрації, які відбуваються з нашими військовополоненими, з тими, хто в окупації, — це теж випадки сексуального насилля.

Коли ми говоримо про кастрацію, то ми точно знаємо, що це частина геноциду проти українського народу, тому що це робиться для того, аби українці не розмножувались. Щоб не було нових українців. Ніякої іншої мети, окрім додаткового приниження, це не має.

Також важливо, щоб люди знали, куди вони можуть звернутись, хто може представити їхні інтереси в суді, хто може їм надати психологічну допомогу. Часто постраждалі не мають інформації, що вони можуть безкоштовно отримати велику кількість допомоги. Ми в ГО "Дівчата" забезпечуємо психологічну реабілітацію. Треба максимально створити безпеку, щоб постраждалі не думали про самогубство.

- Які взагалі психологічні наслідки для постраждалих від сексуального насилля?

- Головне — стабілізувати постраждалих, показати, що їхнє життя не завжди буде таким.

Довірливий контакт встановлюється протягом декількох місяців, певні клієнти спочатку просто мовчать і плачуть.

З дітьми взагалі інший підхід. На все треба багато часу. Сербські та боснійські постраждалі навіть через 30 років ще мають з чим працювати. Ми очікуємо, що, чим швидше почнемо працювати, тим швидше отримаємо результат. Але швидше — це умовне поняття. Темп у кожного свій. Для когось п’ять років — це швидко.

А ще в нас не так багато спеціалістів, які можуть якісно працювати з темами сексуального насилля. Хоч би до півсотні назбиралось на всю країну.

- Чи співпрацюєте ви вже зараз з правоохоронними органами?

- Так, ми працюємо з місцевими органами, з відповідним департаментом прокуратури. Інколи нам дзвонять військові з передка, кажуть про випадки насилля і просять допомоги.

- Ви працюєте і з постраждалими жінками, і з дітьми та чоловіками?

- До нас звертаються чоловіки, які, наприклад, не довіряють військовим психологам, в нас є чоловіки, які не хочуть розголосу в тій спільноті, де вони знаходяться, і це знову ж таки про конфіденційність.

Працюємо також з родичами постраждалих, особливо якщо мова йде про дітей.

Для отримання допомоги звертайтесь: [email protected] та за номером +38(073)460-38-60