Це була лотерея зі смертю - інтерв’ю з людиною, яка вибралась з Гостомелю після 16 днів після появи росіян

Понад два тижні з Гостомелю під Києвом не було жодного гуманітарного коридору. Весь цей час мирні мешканці сиділи під постійними обстрілами без води, світла та тепла, оточені російськими десантниками та "кадирівцями". Актор Владислав Чєрнявський разом з родиною дивом вирвався з окупованого міста, де ще досі знаходяться його друзі та розповів "Телеграфу", як це все відбувалось.

— Як довго ви пробули в Гостомелі?

— В цілому — 16 днів. У нас весь жах почався з першого дня, тому що ми живемо в двох кілометрах від аеропорту. Зранку 24 лютого мене розбудив вибух від ракетного удару, який завдали по військовій частині. Після цього я написав всім знайомим, що почалась війна. Я ще до Майдану навчався в Санкт-Петербурзі, і тому одразу ж написав всім звідти: не мовчіть, виходьте на протести. Через декілька годин ми почули звуки гелікоптерів, і подумали, що це наші військові, але це виявилась російська техніка. Вони почали стріляти по аеродрому, випускати ракети. Мама з сестрою швидко побігли в погреб, а ми з вітчимом ще певний час дивились здалеку, що відбувається. Над нашою хатою пролетів російський винищувач і звідти були постріли як з кулемету. Потім в новинах прочитали, що в Гостомелі пробували висадити 30 вертольотів з десантом, хоча здавалося, що їх було може 5 чи 6.

Потім ми вже теж побігли до погребу, а через деякий час побачили, що весь наш аеропорт Антонова горить. Його просто розстрілювали. На варті там був дідусь моєї двоюрідної сестри й від нього досі немає жодної звістки.

— Що відбувалось після першого дня в Гостомелі?

— Десь на другий-третій день в нас вже вимкнули світло. З нашого будинку добре видно аеропорт, тому ми добре могли бачити всю військову російську техніку. Поки була можливість, то я писав своїм друзям в Гостомелі, куди та техніка повертає, щоб встигали ховатись. Нас сильно врятував склад з їжею, який відкрив його господар, щоб люди змогли звідти взяти собі продукти. Завдяки йому багато людей змогли бодай зробити собі запаси, адже за 16 днів в нас не працював жодний гуманітарний коридор. Ми могли взагалі залишитись без нічого.

Десь на четвертий день до мене подзвонив мій дядько і сказав, що в нього перед хвірткою стоять 20 росіян. Він поклав телефон у кишеню і ми чули все, що відбувалось. Росіяни зайшли до дому і запитали скільки там знаходиться людей, а потім сказали віддати їхні телефони. Почувши це, ми сховали свої телефони, дістали старі, і це було дуже вчасно, адже до нас одразу теж постукали. Сказали, що якщо ми не відчинимо, то вони відкриють вогонь. Ми відчинили, вийшли й на нас поцілили з автоматів. В хаті вони щось шукали, а потім сказали збирати речі і йти геть. Ми не знали куди йти, а вони кажуть — йдіть до аеропорту. А там все горіло, тому мама намагалась вмовити їх нас залишити, у сестри була істерика, паралельно ми збирали речі. А вони вже пішли виганяти наших сусідів. Я знайшов якісь свої концертні штани, білого кольору, зробив з них імпровізований прапор, щоб не стріляли, й так ми вийшли з дому. Але нас перестріла інша група — кадирівці, вони почали сміятись, питати куди ми йдемо, мовляв, ті (російські військові — Ред.) дурні: "не слухайте їх, йдіть до погребу, декілька днів і все буде в порядку".

— А як ви тримали зв’язок між собою?

— В нас була невеличка станція на бензині, і ми намагались раз на три дні увімкнути, щоб наші сусіди могли підзарядити телефони й набрати води. Одного дня до нас прийшов сусід підзарядити павер-банк. Коли він вийшов, то ми почули постріл. Він почав кричати від болю, через декілька секунд вибігла його дружина і почала стукати в наші ворота. Буквально через декілька секунд ми почули ще один постріл, а потім запанувала тиша. Ми думали, що її вбили, але виявилось, що другий постріл також був в нашого сусіда. Його дружина і брат змогли затягти його тіло у двір і прикопали у садку, бо поховати його було нереально.

Часто люди в Інтернеті писали, що ЗСУ відбили Гостомель, а ми бачили у вікно, як багато російської техніки йде. Якось ми вийшли на вулицю і побачили, що всі будинки навколо просто знищені. Це просто лотерея зі смертю. Ми сиділи без води, без світла. Єдине, що залишалось — це газ, тому у декого було хоч опалення, в нас газ був для приготування їжі. Але в останні дні й газ перестав надходити. Мій друг ще залишився в Гостомелі й от вони мали розтоплювати сніг, щоб була якась вода. Інколи доводилось просто пити сніг.

Було декілька моментів, коли ми думали, що помремо, бо вибухи були біля нас і подумки ти вже прощаєшся з життям. Але нам пощастило: біля нас були тільки осколки, які потрапляли у вікна.

— А як ви взагалі дізнались про евакуацію, як вибрались?

— Не було такого, що евакуація і нічого не стріляло. Все одно були постріли, і саме в день евакуації зовсім поруч з нами були вибухи, в гаражі була дірка й машину теж пробило наскрізь. Тому ми вирішили спочатку йти пішки. Ми ішли не центральними вулицями, адже до того був один інцидент: у двір маминої співробітниці, виховательки дитячого садочка заїхав танк і почав шмаляти в сторону наших. Ця жінка дуже злякалась і вони вирішили тікати — сіли в машину і її тут же розстріляли з ворожого БТР. Чоловіка вбили, а вона з п’ятирічною дівчинкою вибігла з машини. Поки вони бігли, в них продовжували стріляти й попали дівчинці в руку. Вона втратила багато крові і її мама просила росіян, щоб її пустили в лікарню. Але вони випустили лише через два дні в лікарню Бучі. На той момент лікарі змогли тільки ампутувати руку.

Через такі історії, а їх було багато, ми боялись виходити на "зелений коридор". Адже по ним також стріляють. Але в якийсь момент вирішили ризикнути, бо вже не могли терпіти.

Перше, що ми побачили — як палали будинки, все було зруйновано, майже кожен другий будинок, дуже багато трупів лежало на дорогах, ніхто їх звісно не прибирав, тому доводилось йти повз них. Мене вразив один будинок, вірніше те місце, де він був. Там стояв паркан, на ньому, як і на багатьох інших був напис: тут живуть мирні люди, діти, але самого будинку вже не було, тільки руїни.

Отак ми дістались до місця евакуації, там було багато машин, тисячі людей. Всі були розгублені, стояли там зранку до вечора. Ніхто нічого не знав, тільки якось почули, що ворожий БТР підірвався на мосту, тому евакуація відклалася. Дехто розходився, дехто залишався ночувати прямо в машинах з дітьми. Ми пішли до друзів, просиділи так ще два дні. Для нас там було відносно тихо.

Ми вирішили їхати вже після того, як дізнались, що перший раз пройшов успішно. Виїхали машинами, і так змогли врятуватись всі. Наостанок побачили наше місто, яке перетворилось в руїни, всі нові ЖК зруйновані, трупи, купа техніки росіян, які вже у дворах робили собі позиції, їх там було як тарганів. Було дуже боляче бачити Гостомель таким.

Але й сам виїзд був проблемний, під час дороги стріляли біля нас. Росіяни використовували нас як живий щит. Це продовжувалось півтори години й ми знову думали, що зараз помремо. Але потім вони (росіяни — Ред.) від’іхали і ми продовжили свій шлях. Спочатку заїхали до Білогородки, а потім поїхали далі. Зараз ми нарешті у безпечному місті.

***

Нагадаємо, що росіяни прорвалися до Гостомелю ще в перший день війни 24 лютого з боку Білорусі, — спочатку українські військові відбивали атаку, але потім все ж таки були змушені відступити з аеропорту.

Там у перші ж дні було знищено знамениту українську "Мрію".

Люди в населеному пункті багато днів не могли вийти на зв'язок, а перші рейси евакуації запустили лише за пару тижнів.

При цьому голову Гостомельської сільської громади Юрія Прилипка окупанти вбили, коли він роздавав хліб людям, після чого жорстоко замінували його тіло.