Генеральний прокурор України Андрій Костін вважає, що світ не повинен заплющувати очі на те, що відбувається
Протягом дев’яти місяців світ є свідком найбільшого з часів Другої світової війни військового вторгнення однієї держави — члена ООН до іншої. Варварська агресія Російської Федерації проти територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України здійснюється шляхом безжальних нападів на міста та села, де мешкає цивільне населення, з порушенням норм та принципів законів війни. Не дивно, що термін "геноцид" разом із "воєнними злочинами" та "злочином агресії" широко і регулярно використовується щодо злочинів, скоєних в Україні російськими збройними силами та їхніми маріонетками.
Сімдесят чотири роки тому міжнародна спільнота зобов’язалася не допускати злочини геноциду та карати за нього винних. Ухваливши Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Конвенція про геноцид) — перший договір з прав людини, ухвалений Організацією Об’єднаних Націй у 1948 році, — світ взяв на себе зобов’язання "ніколи більше" не допустити такого спустошення та трагедії. Зобов’язання Конвенції про геноцид — це не просто зобов’язання, а зобов’язання перед міжнародною спільнотою в цілому. Кожен член міжнародної спільноти зобов’язаний забезпечити розслідування звинувачень у геноциді та притягнення до відповідальності авторів політики геноциду та її виконавців.
Хоча використання терміну "геноцид" може мати політичний характер і часто використовується у разі масових вбивств, він також має дуже специфічне значення, яке відрізняє його від інших основних міжнародних злочинів. Це дії, які здійснюються з наміром "знищити національні, етнічні, расові чи релігійні групи повністю або частково як такі". Це означає, що не кожен злочин, навіть найогидніший, автоматично прирівнюється до геноциду. Для правоохоронних органів намір геноциду як злочин особливо складно довести. При цьому під геноцидом розуміються не лише масові звірства чи заподіяні "тяжкі тілесні ушкодження або психічні травми". Ознакою злочину геноциду також може бути створення "умов життя", що сприяють знищенню представників вищеназваних груп, що захищаються, або насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу, якщо вона відбувається з наміром знищити цю групу.
Навмисне завдання ударів по цивільних особах і цивільних об’єктах як метод ведення війни, на жаль, не рідкість у російській воєнній доктрині. Світ неодноразово ставав свідком руйнівних наслідків цієї політики. Протягом війни в Україні російські війська навмисно атакували лікарні, школи, дитячі садки та навіть театри. Внаслідок обстрілу театру в Маріуполі, який служив притулком і був чітко позначений як такий, загинуло близько 600 мирних жителів. Російські війська регулярно обстрілювали шляхи евакуації та конвої, помічені як цивільні, систематично застосовували тортури та зґвалтування, здійснювали страти, після яких по всій країні було виявлено масові поховання.
Що відрізняє такі дії від інших міжнародних злочинів, скоєних в Україні чи в будь-якій іншій країні, так це те, що вони явно демонструють ознаки кампанії переслідування українців як національної групи, спрямованої проти української ідентичності та української державності. Щобільше, скоєні злочини носять систематичний та масовий характер, що є характерним для геноциду. У зв’язку з цим українські правоохоронці порушили кримінальну справу за фактом геноциду. Тут я описую кілька аспектів, заснованих на зібраних фактах і доказах, які з достатньою впевненістю дозволяють зробити висновок про існування політики геноциду з боку Росії.
Відправною точкою є сама риторика президента Росії, який упродовж багатьох років публічно та неодноразово ставив під сумнів українську державність. Ще у 2008 році президент Путін сказав тодішньому президенту США Джорджу Бушу-молодшому: "Україна — це навіть не держава. Що таке Україна? Частина її територій знаходиться у Східній Європі, а частина, і значна, подарована нами". Аналогічні настрої виражені в есе Путіна 2021 року "Про історичну єдність росіян та українців", де він стверджував, що "справжній суверенітет України можливий лише у партнерстві з Росією". Таким чином він вважає, що суверенітет України залежить від Росії. Його промови почали звучати ще сильніше та абсурдніше безпосередньо перед повномасштабним вторгненням. Звинувачення в нацизмі стали приводом для російського вторгнення. Таким чином, "денацифікація" та "демілітаризація" були оголошені основними завданнями військової місії Росії в Україні.
У своєму зверненні до нації 24 лютого президент Росії ще раз висловив свою незгоду з українською державністю, наголосивши, що це дітище більшовиків. Він прямо підкреслював процес "деукраїнізації", маючи на увазі необхідність стерти саму суть свідомості українців як певного та самостійного народу та як держави. "України немає. Є українство. Тобто специфічний розлад умів". Саме такі слова промовив за кілька днів після вторгнення Владислав Сурков, кремлівський ідеолог та колишній радник президента Росії. Дмитро Медведєв, заступник голови Ради безпеки Росії та колишній прем’єр-міністр, навіть назвав українську ідентичність "однією великою фальшивкою". Ця геноцидальна мова "деукраїнізації", що ставить під сумнів саме існування української ідентичності, поширювалася російською пропагандистською машиною через засоби масової інформації та регулярно озвучувалася провідними політичними діячами.
Це дуже близько до заперечення права існування українців як "національної групи" і є підтвердженням наміру геноциду — dolus specialis — відповідно до Конвенції про геноцид. 12 квітня 2022 року президент США Джо Байден назвав російську агресію геноцидом, пояснивши, що "стає все ясніше і ясніше, що Путін просто намагається стерти з лиця землі навіть саму думку про те, що можна бути українцем".
На російських солдатів на місцях вплинули дедалі агресивніші заклики до деукраїнізації. Є свідчення того, що перші ознаки нападу на українців як групу почалися на початку березня 2022 року. Після визволення територій почали з’являтися свідчення звірств. Вчинення тяжких злочинів також підтвердили потерпілі та свідки, які втекли з окупованих територій.
Одна із загальних для всіх територій закономірностей полягає в тому, що скрізь, куди б вони не увійшли, російські сили розпочинали масштабний пошук мешканців, налаштованих проукраїнськи чи антиросійськи. Вони регулярно збирали чоловіче населення в населених пунктах, потім або розстрілювали їх на місці, або перевозили в "безпечні місця", де обшукували, роздягаючи догола, задля виявлення націоналістичних татуювань або будь-якої інформації подібного характеру в особистих телефонах або речах. У Бучі російські військові ходили від дверей до дверей, стверджуючи, що вони "полюють на нацистів". Вони обирали тих, кого вважали лідерами, чи тих, хто займав активну проукраїнську позицію, і жорстоко поводилися з ними та/або вбивали. Державні чиновники та політично активні громадяни, які не згодні з засудженням українства, зникли безвісти або були вбиті. У нас є повідомлення про те, як російські солдати казали мешканцям: "У нас є наказ стріляти" або "Ми знищимо всіх". Це відкрита політика стирання самої ідеї України та української ідентичності.
Крім того, Росія продемонструвала безпрецедентне насильство щодо мирного населення. Спочатку це була Буча та інші міста Київської області, де знайшли понад 450 тіл. Більшість із них була закатована, розстріляна або забита до смерті. Потім були Суми, Чернігів та Ізюм. Наразі українські правоохоронні органи викривають російських варварів у Херсоні. На більшості цих територій виявлено катівні зі знаряддями тортур і сліди такого поводження, місця страт і масові поховання. Це відкрите та систематичне насильство спрямоване на поширення страху та терору, а також на викорінення опору, щоб росіяни могли знищити українську ідентичність.
У той час як вбивство великої кількості представників групи може бути найпрямішим засобом знищення всієї групи, геноцид також може бути скоєний іншими діями, які не мають негайного результату, такими як насильницьке переміщення та сексуальне насильство. Обидва ці методи Росія використовує як засоби ведення війни. Сексуальне насильство використовувалося російськими військами як політична та військова тактика для прояву безмежного насильства з метою принизити та зломити громадянське населення.
Деокупація міст і сіл дозволила зрозуміти масштаби скоєного сексуального насильства. Поки що з’являється дедалі більше свідчень, які підтверджують, що на всіх територіях, тимчасово окупованих росіянами, жінок і навіть дітей піддавали різним формам сексуального насильства. Багато хто був зґвалтований або підданий груповим зґвалтуванням протягом декількох днів, а багато хто згодом був убитий. У нас є записи про неодноразове зґвалтування матерів на очах їхніх дітей, про примус неповнолітніх до статевого акту у присутності батьків. Ці факти підтверджуються незалежними звітами, зокрема Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні. Ми також маємо задокументовані випадки зґвалтування, часткового спалення, а також того, як тіла жінок і дівчат залишали в будинках або на вулицях.
Ще одна ознака політики геноциду, яку проводить Росія, — це насильницька депортація українських дітей та їхнє усиновлення в Росії. Це добре спланована стратегія відокремлення дітей від батьків та сімей, навіть викрадення їх з українських інтернатів та лікарень, насильницької депортації до Росії з подальшим усиновленням. Це ж стосується і дітей, які осиротіли внаслідок війни.
Президент Росії сприяв якнайшвидшій асиміляції цих дітей у суспільстві. Він підписав указ, який спрощує процес оформлення громадянства для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків з України, полегшує усиновлення дітей російськими сім’ями та ще більше ускладнює їхнє повернення в Україну. Це "насильницька передача дітей однієї людської групи до іншої", що відповідно до Конвенції про геноцид є актом геноциду.
Дії Росії демонструють явні ознаки створення таких "умов життя", які сприяють знищенню українців як групи, включаючи удари по електростанціях та електромережах, що спричиняють значні перебої у подачі електроенергії. Це особливо тривожно у світлі настання зими, коли мільйони людей залишаються без електрики, опалення та газу. Це робиться вкотре для того, щоб посіяти страх і залякати населення. Російські сили також орієнтовані на транспортну інфраструктуру та засоби зв’язку, на медичні установи. У березні російські війська розбомбили пологовий будинок та дитячу лікарню у Маріуполі. У квітні — залізничний вокзал Краматорська, якраз у той момент, коли мирні жителі, в тому числі діти та старі люди, намагалися виїхати в безпечніші райони країни.
Знищення культурних об’єктів, що тісно пов’язані з українською ідентичністю та державністю, — ще одна модель поведінки, яку демонструють російські військові. За оцінками ЮНЕСКО, з 24 лютого було пошкоджено та знищено понад 120 культурних та історичних об’єктів.
Ці дії не мають нічого спільного з веденням війни за нормами міжнародного гуманітарного права. У них простежується чітка лінія політики переслідування, яка часто супроводжується актами терору, тортур та залякування України та українців. Прикладом цього є присвоєння президентом Росії 64-й окремій гвардійській мотострілецькій бригаді звання "Гвардійська" за захист "Батьківщини та інтересів держави" та "масовий героїзм і відвагу" її військовослужбовців. Це підрозділ, який лютував у Бучі.
На цьому тлі болюча історія світових воєн ХХ століття показала, що мир та стабільність можуть гарантувати лише забезпечення притягнення до відповідальності винних та відновлення справедливості. Дії Росії відроджують найгірші спогади минулого століття, висміюючи міжнародне право та підриваючи наявний порядок, що ґрунтується на правилах. Міжнародна спільнота не може допустити, щоб найважливіші основи групи з самобутнім національним походженням піддавалися нападам з наміром знищити її та стерти з лиця землі її історію та культуру. Якщо це є допустимим, то Конвенція про геноцид не досягла своєї мети. Це заявлена мета Кремля щодо України. Невизнання факту не змусить його зникнути, а лише збереже час і надасть можливість для того, щоб зло завдало чергового сильнішого удару. Цього не можна допустити.
Джерело: стаття спеціально для Global Insight