Удари по російських аеродромах розкрили низку важливих моментів

Удари по російських військових аеродромах, які відбулися 5 грудня під Саратовом та під Рязанню, а 6 грудня в районі Курська, стали можливими, тому що збіглися два фактори – було ухвалено відповідне політичне рішення та з’явилися відповідні технічні можливості.

Схоже, в України з’явився або свій або куплений безпілотний апарат ударного типу (або дрон-камікадзе), який може подолати значну відстань, пройти (принаймні на початковому етапі) непоміченим російською системою ППО – і вразити цілі.

Якщо є така можливість, підкріплена політичним рішенням, чому б цього не зробити?

З погляду продовження – тут є низка моментів, які, гадаю, проясняться найближчим часом.

Перше – наскільки розвинена, досконала російська система ППО. Чи буде у росіян можливість збивати безпілотники, які летять атакувати їхні аеродроми?

Друге (пов’язане з першим) – наскільки досконалим та непомітним є апарат, який використовує Україна.

Третє – питання ресурсної бази. Яка кількість таких апаратів може з’явитися у ЗСУ у короткостроковій перспективі.

Від цього залежить вибір пріоритетних цілей. Щоб суттєво знизити потенціал агресора, інтенсивність українських ударів має бути не три-п’ять апаратів на день, а набагато більша. І тут ми, знову ж таки, упираємося в ресурсну базу. Скільки таких дронів у нас є, скільки можемо отримати, скільки можемо запустити? Якщо їх не так багато, то вибираються пріоритетні цілі, які мають як військовий характер, так і демонстративний, психологічний.

Що, наприклад, продемонструвала атака на початку цього тижня? Що об’єкти в глибині російської території, у безпеці яких раніше Кремль був абсолютно впевнений, насправді перебувають під загрозою ураження.

І це дуже сильний, зокрема, психологічний фактор в умовах війни. Україна демонструє, що може дістати супротивника і на значній відстані від власних кордонів.

Стратегічні бомбардувальники рф постійно обстрілювали територію України і відчували себе в абсолютній безпеці. Пуск ракет проводився із зон, які лежать далеко за межами можливостей української ППО. З російського (в масі своїй) та білоруського (іноді) повітряного простору. Аеродроми базування знаходилися на дуже великій відстані від українського кордону. І російські пілоти були впевнені, що їм нічого не загрожує. Вилетіли, відстрілялися, повернулися, все гаразд. Типу – зранку відстрілявся, увечері – до дружини. Абсолютна безпека та безкарність з перспективою медалі та подяки.

А тут виходить, що медаль і подяка можуть бути, але не виключено, що посмертно. І це вже зовсім інша ситуація. Створює психологічний тиск, зокрема, на самих пілотів, російську владу та російське суспільство загалом. Адже будь-яка успішна атака має не лише військове, а й інформаційно-психологічне значення. І в умовах затяжної війни можна ще посперечатися, що є пріоритетнішим.

Безумовно, Україна має завдавати максимальної шкоди противнику. При цьому треба розуміти масштаби рф, її ресурсну базу, а також те, що війна перейшла в затяжний формат. І не існує такої чудо-зброї, якою можна вдарити – і війна припиниться.

Тож не треба тішити себе хибними надіями.

Але, звичайно, треба радіти, що у нас з’явилися добрі зразки зброї, які дістають далеко. Питання — скільки його з’явилося і з яких цілей застосовувати.

Відповідно, якщо ми вважаємо пріоритетним у тому числі знищення російської інфраструктури, яка забезпечує ракетні атаки на Україну і раніше була недоступною, значить, ми повинні робити все, щоб таких засобів ураження у нас стало якнайбільше в короткостроковій перспективі.

І це, серед іншого, дуже сильний фактор, що деморалізує, для російських військовослужбовців і напівцивільних структур, які працюють на армію агресора. Приміром, тих, які вводять цілевказівки (координати для ракет), сидячи, припустимо, в гарному офісному будинку у Москві чи Ростові. Щоб навіть вони почали замислюватися про те, що до їхнього офісу може "прилетіти".