Їх тримали без світла і зв‘язку. Вони не знали про Бучу і Маріуполь. Деокуповані села – це жах, спантеличення і лють

Волонтер, креативний директор ВО "Відчуй" допомоги глухим та слабочуючим Тата Кеплер про те, як українці жили в окупації під тиском російських загарбників.

- нам сказали, що ви прийдете і нас розстріляєте.

- за що?

- за те, що ми були в окупації. за те, що не змогли поїхати, за те, що брали з їх рук хліб…

- ходіть обійму, стріляти не буду, обіцяю!

- ох.. діти-діти.. ну як так?

- вам збрехали…

їм дійсно збрехали про багато речей.

їх тримали без світла, зв‘язку і інформації.

вони не знали про бучу, про азовсталь, маріуполь і фільтраційні табори, вони не чули про оленівку, ірпінь і гостомель.

коли ти поруч і вони видихають, вони починають говорити:

полонені, тортури, працювати за їжу.

когось просто залякували підвалами. на вулицях в порожніх будинках оселялися військові і тоді, говорити можна було лише пошепки. багато хто просто не виходив з хат, саджали городи і їли те, що земля принесе.

в одного чоловіка забрали сина в полон, він не знає де він і що з ним. все що він міг сказати "мені соромно.. мені соромно.. мені соромно."

виїхати можна було до росії, або до кордону з естонією за 500 доларів і, невідомо чи випустять. а звідки було брати гроші, якщо все забрали..

люди похилого віку не отримували пенсії, декому видали по 10.000 рублів.

в основному, всіх зганяли десь працювати за їжу.

люди зникали цілими будинками, тікати лісом було небезпечно, бо заміновано, трассою бо, блокпости.

ліки були спочатку з розграблених аптек, а потім із "сдєлано в росії".

риторика була такою самою як в маріуполі:

- київ впав. ви зрадники для України, якщо зсу зайде, вас всіх вб‘ють.

колаборанти цілими списками здавали сім‘ї українських військових, приносили знімки закатованих полонених і говорили — це ваш.

пів року страху, психологічного тиску і залякувань.

ось баба надя після інсульту, без руки. ось її син, йому сорок, в нього третя стадія раку. ось їх два пси — шкіра на кістках.

ось дід толік без ноги у візку, йому 75, ось його дружина такого ж віку.

"моєму сину 16, він пів року живе у погребі і відмовляється звідти виходити" каже іра і плаче.

деокуповані села — як квітень на київщині: пронизливий холодом жах, спантеличення і лють.

нам всім дуже потрібна

швидка психологічна допомога.

Джерело: facebook-сторінка волонтера Тати Кеплер.