Коли ти приходиш до тями, навколо все ще темрява: "Тихо, бл*дь, сказали, с*ка бандерівська!"

Не читайте цей текст.

Ти звичайна людина. Живеш у передмісті великого мегаполісу, щодня їздиш туди працювати. На маршрутці лише пів години – зручно. Невеликий будинок у приватному секторі, частково недобудований, але влітку вже начебто маєте закінчити.

Починається війна. Починається і майже відразу приходить до тебе. Канонади, вибухи. Ти ховаєшся з дружиною та дітьми у підвалі. Як же шкода, що будинок не добудований — у підвалі сиро і холодно. На вулиці лютий. Ти віддаєш дітям усі ковдри і з усмішкою брешеш, що тобі не холодно, бо за зиму наїв собі утеплюючий шар. Від кожного вибуху тремтить весь всесвіт, і хитається лампочка під стелею. Щоправда, електрики все одно немає. Майже нічого нема.

На щастя, ви встигли запастись водою. З їжею – гірше. Ти розповідаєш дітям казки по пам’яті.

За кілька днів на вулиці раз по раз чутно постріли і крики. Виходити страшно.

Ще через кілька днів виходити доводиться — двері підвалу відчиняються і щось залітає всередину. Все миттєво затягує їдкий дим. Ти хапаєш дружину та дітей, наосліп випихаєш їх у бік виходу. На щастя, за ці дні у підвалі ви вивчили тут кожен гострий кут. Буквально вивалюєтеся на вулицю, кашляєте. Навколо голосні крики. Раптом голова вибухає від удару, і ти провалюєшся в темряву.

Коли ти приходиш до тями, навколо все ще темрява. Здається, голова щільно чимось замотана, скотч, мабуть. Руки зв’язані за спиною. Ти лежиш на твердому. Навколо якийсь шерех.

- Хто тут? — питаєш обережно. Власний голос звучить дивно — виявляється, рот у крові та замість передніх зубів гострі уламки.

- Тату! — кричить у відповідь старша дочка. Їй цього року до першого класу, влітку треба буде купувати все до школи.

- Тихо! — одразу ж різкий чоловічий голос. — Отямився. Мовчати всім.

Удар у живіт. Ти стогнеш і рефлекторно скручуєшся.

Ти чуєш навколо важкі кроки багатьох людей. Здається, ви у приміщенні, але вони взуті. Якась установа? Ні, це твоя хата! Ти упізнав звуки шафки, що відкривається, зі своїми шкарпетками. А потім звуки інших шаф. Здається, багато рук відкривають їх, витрушують усе на підлогу та переходять до наступного.

— Вибачте, це якась поми… — починаєш ти говорити, але захлинаєшся цими словами, коли тебе знову б’ють у живіт.

— Тихо, бл*дь, сказали, с*ка бандерівська! Триває обшук. Тепер розберемося.

- О, труси, жіночі! Вань, приміряєш? — Вимовляє один голос і всі сміються.

— Я тостер заберу, Люда просила, — кричить хтось із кухні.

- А є там блендер, глянь? С*ка, дружина блендера просила, ніде не можу знайти, — відповідають із вашої спальні.

— Та ніх*я тут немає, йдемо далі. А що там у телефоні?

— Та як завжди, на українські канали підписано всілякі. Якомусь ось м*даку писав, що "росіяни заходять у місто, ми у підвалі, не знаю, що буде".

- П*здець тобі буде! Зливав інфу про нас, так, с*ка? Тягни його до інших, коротше.

Тебе з двох боків піднімають під руки і кудись тягнуть обличчям униз. Одна з кросівок за щось чіпляється і спадає. Ти намагаєшся сказати про це, але слова тільки хриплять десь у засохлому горлі.

Через 5 хвилин тебе кидають на холодну підлогу. Ти чуєш навколо дихання ще кількох людей.

- Не п*здіти! — звучить голосний голос, тебе ще раз б’ють у живіт, і зачиняються якісь двері.

У голові чомусь дуже повільно повертається думка "цього не може бути". Але якби це був кошмарний сон, ти, мабуть, прокинувся б ще тоді, в підвалі? Там і так було досить страшно, щоб прокинутися.

Декілька днів ти так і проводиш — лежачи на холодній підлозі в одній позі. Виявилося, що навколо тебе такі ж звичайні люди з селища. Ви тихо розмовляєте про те, хто встиг вивезти рідних, а хто ні. Про те, що це якась помилка. Що вас скоро мають звільнити.

Але поки що ви так і лежите. Їди та води не дають, у туалет доводиться ходити як є. Дні зливаються в одне велике ніщо.

Як там дружина та діти? Їх відпустили? Вони вдома чи поїхали до міста? А чи місто ще є? А країна? А світ?

Іноді двері відчиняються, гуркочуть ноги у важкому взутті, хапають одного з вас і ведуть. Більше він не вертається. Може й справді звільняють? Але все одно страшно.

Нарешті, двері відчиняються — і руки хапають тебе. Ти на вулиці. Тепло. Ти відчуваєш обличчям та руками, як гріє сонце.

Тебе ставлять навколішки.

Постріл.