Через два місяці на доставку, сервіси та смачну їжу у росіян не буде грошей

Російський журналіст Павло Канигін про поведінку російського народу під час війни з Україною

У такий переломний кризовий час хороші люди часто кажуть собі: кожен має робити свою справу краще за колишнє, дизайнер — краще малювати, журналіст — краще писати, водій краще водити, а керівник — краще керувати, так і впораємося.

У кризовому управлінні це називають work avoidance. Замість того, щоб прийняти кризу і змінити правила, як зробила та ж Марія Кожевнікова, ти намагаєшся закопатися в колишню рутину, втекти за фасадом професійних обов’язків і по суті вдати, що нічого особливого не відбувається. Мозок людський влаштований так, нічого не поробиш, і чим менш він поінформований, накачаний та прокачаний, тим сильніше піддається цій слабкості.

При цьому катастрофа від цього меншою не стає. Росія і гарненька Москва не будуть колишніми принаймні для нашого покоління. Скільки не намагайся ти, дизайнере, малювати, вже пізно. Колись від тебе щось залежало, але зараз уже немає. І від твоєї роботи тим паче.

Для квітів, подкастів, сироварень та таксі через два місяці не залишиться платоспроможного попиту. І зла іронія полягає в тому, що на доставку, сервіси та смачну їжу не буде грошей навіть тому, що в момент перелому кожен продовжував займатися своєю справою, а не брав відповідальність за порятунок хоча б майбутнього, як зробила Кожевникова — даремно що про*ано справжнє.

Почасти відлуння такого ставлення до життя з тим самим мисленням ми всі ці роки ми могли спостерігати на Донбасі, Кузбасі, Тагілі та інших територіях з тією різницею, що тут благополуччя складалося з обміну фізичної праці на гроші. "Ніколи нам вибирати/мітингувати/вимагати/думати, нам працювати треба", "Ми завжди працювали, а вони завжди шукали, як би на нашій праці папаразитувати". "Ми люди праці, нам усе це ваше західне нецікаве". Ми часто чули ці слова. Звичайно, сумно, що в масовій свідомості розумова праця все ще вважається несправжньою, а відповідно її продукт та економіка знань — незрозумілою ілюзією, чорт із цим. Але ж і сама по собі праця все ще розглядається як механічна дія, що не передбачає нічого, крім отримання в обмін на нього засобів для існування. У цьому сенсі жителі великих міст ставляться до своєї роботи дизайнерів/продюсерів/аналітиків/клерків так само, як і робітники Кузбасу та Донбасу. Ця праця немає жодної ідейної мотиваційної основи крім збільшення особистого добробуту.

Тоді як ініціатива, адаптивна робота — зусилля, спрямовані на якісну зміну економічної та суспільної основи як на рівні організацій, так і на рівні країни, — працею не вважається. Люди не вважають себе акторами в цьому процесі і віддають цю функцію/начальникам, які ніколи не будуть нічого змінювати, оскільки зацікавлені у збереженні статусу-кво.