Дрон в окоп скинув міну. Стікав кров’ю. Не вірив, що ми виберемось, – історія баристи, що став спецпризначенцем

Захисник чекав на евакуацію довгих дев’ять годин

"Я дуже боявся, яким буде моє життя без ніг. І знаєте, воно чудове", – напише про себе в соцмережах 29-річний ветеран з Вишгорода Дмитро "Флет" Биховченко. Це зараз захисник, який після тяжкого поранення і ампутації пересувається на кріслі колісному, віднайшов радість життя: керує автівкою, займається спортом, піклується про родину. А тоді, в жовтні 2023, коли лежав в окопі під Авдіївкою, стікаючи кров’ю, думав, що не виживе. Свою історію воїн розповів "Телеграфу".

"Спочатку я злякався, як маленький хлопчик"

До початку повномасштабного вторгнення Дмитро Биховченко працював баристою в одній зі столичних кав’ярень. Чоловік зізнається – в тому "минулому" житті навіть не думав, що в Україну увірветься "велика" війна.

– Я був якраз з тих людей, хто був впевнений, що нічого не буде. Ну ми ж живемо в сучасному світі, про все можна домовитись, вже ніхто не стріляє і немає в цьому потреби. Ну яка може бути війна? – каже ветеран.

В ніч на 24 лютого 2022 року Дмитро разом з дружиною не спав. Та не від паніки, а приємного хвилювання, адже в цей день планував купити нову автівку.

– А вранці було вже не до цього. Звідусіль дзвонили, навколо вибухи… почалася війна, – пригадує захисник.

Тоді Дмитро вирішив мобілізуватися. Та це виявилось не просто.

– Спочатку я як маленький хлопчик злякався і сидів вдома. Та потім я все ж таки пішов до військкомату. Але мені там відмовили, оскільки бойового досвіду у мене не було, тому сказали, що в мені не має потреби, – розповідає співрозмовник.

Дмитро звернувся до іншого військкомату, однак і там історія повторилася – відмова. Та сидіти без діла під час наступу ворога на Київ і область він не міг. Відтак, разом з друзями чоловік вирішив допомогти військовим: їздив по кав’ярнях, збирав продукти і віддавав на блокпости.

– Нам дуже дякували і ми зрозуміли, що це потрібно, тому ми відкрили "банки", почали збирати гроші і закуповували на них їжу, цигарки, все необхідне та розвозили по блокпостам, – каже ветеран.

Коли ж окупанти накивали п’ятами з Київщини, Дмитро повернувся на роботу в кав’ярню, але думка про військо не полишала його.

– В кав’ярню постійно заходили військові і я всіх питав, до кого я міг би доєднатися. Всі відмовляли, мовляв, війна це не так, як показують в новинах. Але один з них сказав, що якщо я впевнений в своїх словах, а не просто питаю заради балачок, то можна прийти на три дні на курс молодого бійця. Якщо витримаю, то можу залишитись, – зазначає воїн.

Дмитро потрапив на КМБ в спецпідрозділ ГУР "Стугна". Чоловік зізнається, що було важко, і хоч фізично він впорався з навчанням не ідеально, його дух був на висоті, що помітили інструктори. Відтак, ветеран звільнився з роботи і в 2023 році підписав контракт.

– Я – чоловік і це був мій обов’язок. До строкової служби я погано ставився, не хотів служити. Та коли в країні війна, це ж вже не питання можеш чи не можеш. Це те, для чого ти потрібен. Найболючішою точкою стала така історія: у мене є знайомий з мого міста, він набагато молодший за мене, але з самого початку "повномасштабки" пішов в Третю штурмову і досі там. Він життя не бачив, дитина, а вже на війні. І завдяки йому, я міг спокійно пити каву. А я великий міцний чоловік і буду радіти, що малий хлопець мене захищає? Це було дуже болюче для мене, – розповідає захисник про свою мотивацію мобілізуватися.

"Нас крили з усіх сторін"

У війську Дмитро отримав позивний "Флет", бо в той день, коли знайомий військовий розповів йому про КМБ в "Стугні", вони пили каву флет-вайт. Та, на жаль, бойовий шлях захисника виявився недовгим. Військовий приймав участь в спецоперації, яка виконувалась в Криму, а потім вирушив на Донеччину в Авдіївку. На своєму першому ж бойовому виході ветеран отримав важке поранення.

– В Авдіївці у нас була операція по порятунку хлопців з РДК, які потрапили в оточення. У нас була задача висадитись з Bradley (бойова машина піхоти, — ред.) дійти до окопів, забрати хлопців і евакуюватися, – розповідає подробиці чоловік.

Та підрозділ Дмитра вже чекали у засідці окупанти.

– Спочатку було тихо. Аж надто тихо. Та тільки-но ми дійшли до хлопців з РДК, одразу ж почався артобстріл і нас почали крити з усіх сторін з усього, з чого тільки можна. Почався стрілецький бій, росіяни побігли внаглу, зверху окопів прямо на нас, – пригадує співрозмовник.

Застигнуті зненацька, українські військові не встигли услідкувати за небом.

– І дрон прямо в окоп, де знаходився я з побратимом, скинув нам під ноги міну. Вона перебила мені ноги, а побратиму руку. Мене затягнули до бліндажу. Я не міг підняти голову і подивитись, що з ногами, але медик сказав, що ноги мені вже не врятувати, – говорить ветеран.

Близько дев’яти (!) годин Дмитро провів в бліндажі на турнікетах, стікаючи кров’ю. Евакуювати його не було можливості.

– За нами виїжджали Bradley, та по ним дуже активно працювали. До нас в бліндаж стали долітали вже навіть гранати. Я лежав і, чесно кажучи, вже не вірив, що я звідти виберусь. Перебиті ноги, витікає кров і чим довше я лежу, тим менше шансів, щоб вижити. Плюс нас дуже активно штурмували і я розумів, що якщо хтось зараз зістрибне в окоп, то на цьому для мене все і закінчиться. Я не вірив взагалі, що ми звідти виберемось, – каже чоловік.

Та на щастя одна БМП все ж змогла дістатися за тисячу метрів від бліндажу, де перебував Дмитро, але цей кілометр до автівки побратимам довелося тягнути ветерана по землі. Коли ж поранений чоловік вже побачив евакуаційну автівку, стався новий приліт і уламки потрапили воїну в живіт.

– Та хлопців це не зупинило. Вони схопили мене, закинули в Bradley і повезли на стабпункт, – розповів військовий.

"Я вирішив жити одразу"

З стабілізаційного пункту Дмитра перевезли в госпіталь, де лікарі провели йому високу ампутацію ніг. А далі на гелікоптері ветерана евакуювали до столиці, щоб врятувати життя.

Після цього був період під постійною анестезією і військовий зізнається – мало що пам’ятає з тих днів. Та коли він нарешті прийшов до тями, побачив навколо себе друзів, близьких та дружину і зміг оцінити свій стан, то не впав у відчай.

– Вони всі, здебільшого, плакали, сумували. І на цьому фоні, що їм було так важко, я вважав, що мені треба бути сильним. Ну якщо я буду сидіти плакати, то нічого доброго з цього не вийде. І я прийняв це як свою нову місію: заспокоювати тих, хто приходить до мене поплакати через те, що мені боляче. Тим паче, я ж залишився живий! Ну немає ніг і немає, але живий, – зазначає Дмитро.

Втім, ветеран зізнається, що якби до поранення йому сказали, що у нього не буде ніг, він не захотів би так жити.

– До поранення я вважав, що якщо я отримаю травму і у мене буде інвалідність, то краще вже померти, аніж жити неповноцінно. Любив покричати, що померти в 27, як Курт Кобейн це круто, рок-н-рол і таке інше. А вийшло так, що свої 27 років я зустрів в реанімації і дуже багато думав над своїми попередніми словами, – розмірковує воїн.

Більше чотирьох місяців після поранення Дмитро провів в лікарні. Він навчився сидіти в кріслі колісному і так пересуватися. Далі ветерану виписали направлення в протезний центр у Львові, однак лікарі повідомили військовому, що з такою високою ампутацією просто неможливо встановити протези.

– І більше в лікарні я не повертався. Я одразу прийняв для себе той факт, що я користувач крісла колісного і краще мені витратити час на адаптацію до нього, щоб я міг все абсолютно робити сам, аніж жити надією, що мені поставлять ноги і от тоді я заживу. Ні. Я вирішив жити одразу. Можливо, в майбутньому, з розвитком технологій у мене і будуть протези, та зараз я користуюсь кріслом колісним, – розповідає військовий.

Дмитро запевняє, що на кріслі колісному він став супермобільним: водить автівку, порається з домашніми справами, активно займається спортом і тримає себе в тонусі.

– На початку, коли адаптувався до життя без ніг, я навіть хотів повернутися на службу. Бажав бути водієм швидкої допомоги. Загорівся цим. Та згодом я зрозумів, що це питання безпеки. Якщо на шляху трапляється небезпечна ситуація, то хлопцям доведеться не просто вибігти з автівки, а ще й думати про те, як врятувати мене. Це було б дуже егоїстично з мого боку, – каже ветеран.

Благодійники подарували Дмитру будинок на Київщині, де він зараз і мешкає разом з дружиною. Новою мрією чоловіка стало бажання подорожувати і пізнати світ.

Чоловік вірить в перемогу і не зневірюється.

– В армії є такий вислів – "на характері". Тобто навіть коли немає можливості щось зробити, треба робити це на характері. Так і виходить. Хлопці сидять місяцями в окопах, повертаються, на них дивишся і розумієш, що вони фізично і морально втомлені, та вони кажуть: "Бачили як я можу? Значить і ви зможете". І завдяки цьому "на характері", ми все зможемо, – резюмував Дмитро Биховченко.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.