Мене наче "вимкнули" з розетки. Зрозумів, що можу померти, – ветеран, який втратив руки й око, керує авто і веде блог

Хлопець пішов на війну у 19 років

"У 23 роки люди тільки закінчують університети, а я вже вийшов на пенсію", – іронічно каже про себе молодий ветеран із Сосниці, що на Чернігівщині, Євгеній Холодницький. Після початку повномасштабного вторгнення РФ хлопець добровільно пішов на фронт. Йому було лише 19 років. Виконуючи завдання на Запорізькому напрямку, воїн дістав важке поранення, втративши обидві руки й око. "Мене викинуло з однієї реальності і закинуло в іншу, де все стало новим", – зізнається військовий. Втім, у новій реальності ветеран не розгубився і не втратив себе, віднайшовши нові сенси. Свою історію воїн розповів "Телеграфу".

Піти воювати – було правильно

До початку "великої" війни Євгеній Холодницький серйозно захоплювався спортом, тож працював тренером із кросфіту. Батько хлопця у 2015 році служив в АТО, тож у родині ветерана розуміли, що полум’я масштабної війни може розгорітися будь-якої миті.

– Моя дівчина та її батьки в це не вірили, але я їх попереджав, що буде війна. Я вірив у це і навіть не сумнівався. Так і сталося: 24 лютого 2022 року я прокинувся вранці, зателефонувала мати і сказала: "Війна. Бомблять". Батько вдягнув рюкзак на спину, вкинув пару банок тушонки і поїхав у військкомат. А буквально ввечері російські танки вже заїхали в Сосницю, – пригадує ветеран.

Коли ж батько повернувся з фронту, у квітні 2022 року Євгеній вирішив, що настала його черга.

– Я здоровий, молодий, сильний, витривалий, тож подумав, що піду також в армію. Плюс юнацький максималізм зіграв свою роль. Тому що так правильно було вчинити, тому і пішов, – зазначає ветеран.

Втім, спочатку у військкоматі скептично поставилися до 19-річного добровольця без жодного армійського досвіду.

– Та я був настирливий. Штовхнув мотиваційну промову – і мене забрали, – пояснив Євгеній.

Хлопець вступив до лав територіальної оборони, а згодом перевівся в 33-тю окрему механізовану бригаду. Спочатку був стрільцем, потім виконував обов’язки бойового медика взводу, працював водієм і, врешті, вивчився на оператора дронів.

– Мені подобалось літати, і я швидко освоїв FPV. Звичайно, певний хист до цього потрібен: я займався на симуляторах, і в мене стало виходити. Хлопці, які мене навчали, навіть дивувалися, як швидко я вчився. Польоти на Mavic дещо легші, адже він сам стабілізується, а FPV – це постійний контроль. Та я навіть зараз на FPV можу літати, – зазначає ветеран.

Україну Євгеній захищав на Запорізькому напрямку поблизу села Роботине.

– У русні, звичайно, як і в нашій армії, різні підрозділи. Є більш забезпечені і професійні, а є піхотні батальйони. Та вони досить сильний ворог. Якби вони були слабкими, ми б їх уже давно перемололи. Та їх, по-перше, багато, а по-друге, у них все одно є забезпечення і головасті люди, які адаптуються до нових умов війни, постійних змін у засобах ураження, – пояснює хлопець.

"Мене мало не рознесло на шмаття"

На своє останнє бойове завдання воїн вирушив у жовтні 2023 року.

– Ми заїхали на позиції вранці, і спочатку все було добре. Та, певно, нас помітив ворог. Почали обстрілювати. До обіду я перебував на позиції, а потім мені довелося вибігти на відкриту місцевість, і в цей момент прилетіла міна. Від вибуху міни здетонував наш дрон, який готувався до вильоту. На щастя, я не дійшов до того дрона, бо якби дійшов, мене б взагалі рознесло на шмаття, – пригадує ветеран.

Уламками Євгенію посікло ноги, та найбільших травм зазнали руки й око.

– Мене наче вимкнули з розетки. Я зрозумів, що можу зараз померти. Перша думка: "Ну все, приїхали". Та за декілька секунд мене знову наче "увімкнули". Я почув свій же крик, але нестерпного болю, як такого, не відчував, – запевняє співрозмовник.

Близько чотирьох годин воїн чекав на евакуацію. Врешті військового доправили на стабілізаційний пункт в Оріхові, а далі були лікарня в Запоріжжі і госпіталь у Дніпрі.

Праву руку хлопцеві довелося ампутувати в лікарні, адже вона була важко уражена уламками, а ліва кінцівка зазнала травматичної ампутації. Око, на жаль, медикам також не вдалося врятувати.

– Та в мене просто не було часу впасти через це в депресію, – запевняє воїн. – Підтримати мене одразу приїхали батьки і дівчина. І загалом я сприйняв ситуацію по-чоловічому. Я розумів, що ходити і бачити я буду. А ампутація рук доволі низька. По суті, у мене не вистачає тільки пальців. Ну що ж, шматок м’яса я втратив, але треба тренуватися і повертатися до форми.

У підсумку боєць так і зробив. Щойно повернувшись додому після лікування, Євгеній знову сів за кермо.

– Це підживило мене, адже моїм основним індикатором життєздатності була можливість повністю бути автономним. Бо якщо я залишусь сам, чи зможу я вижити? – каже військовий.

"Можу більше, ніж деякі люди"

За два роки життя з травмою ветеран не просто навчився виживати, а став повністю мобільним: керує автівкою, готує їсти, обслуговує себе в побуті і навіть ходить у гори та активно займається спортом.

– І знаєте, мене відпустило. Я зрозумів, що можу жити нормально і абсолютно самостійно. Просто я отримав нові вхідні дані. У людини є рука – і це інструмент для виконання певних задач. Я цей інструмент втратив, але не повністю, просто він менш досконалий у вигляді руки без пальців. Я можу навіть більше, ніж деякі люди. Наприклад, моя дівчина не може відкрити банку з металевою кришкою, а в мене вистачає сил, – пояснює ветеран.

Своїми успіхами Євгеній почав ділитися в соцмережах і наразі має тисячі підписників у своєму блозі.

– Це більше як якась віддушина для мене. Можливо, щось із цього і вийде, і я стану успішним блогером. Бо життя на пенсії досить нудне. У всіх робота, всі чимось займаються, тому блог для мене – це своєрідна терапія, – зазначає боєць.

Хлопець, звичайно, отримав сучасні протези від держави та благодійників, та свідомо від них відмовився.

– У моєму випадку вони недоцільні для використання, адже я роблю все значно краще, швидше і якісніше без них. У багатьох завищені очікування від протезів через те, що в медіа багато розповідають про їхню нібито всемогутність. Та це не так. Можливості протезів закінчуються на базових речах: щось затиснути, притримати. Це як автоматичні плоскогубці. Дрібної моторики там немає, – підкреслює воїн.

Далекоглядних планів на майбутнє молодий ветеран не будує, запевняючи, що поки його цілком влаштовує життя "вільного художника", в якому є подорожі Україною, піклування про улюбленого лабрадора та багато спорту.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.