Хроніки вторгнення: запоріжанка чекала війни з РФ, але проспала її початок

Кілька днів родина намагалася виїхати з України на авто, а потім кочувала між різними країнами Європи

Другу річницю від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Наталія Красота з маленьким сином зустрічає в передчутті повернення з-за кордону у рідне Запоріжжя. Тут, крім будинку, тепер і могила чоловіка Євгена, який помер торік влітку через травми, отримані на фронті.

З паспортами і прапором під підкладкою

Ранок 24 лютого 2022 року у Запоріжжі почався, як і в інших українських містах, з вибухів — ворог атакував міжнародний аеропорт і місця розташування засобів протиповітряної оборони. Але прокинулась того дня Наталія Красота — волонтерка і співзасновниця бренду "Сирна пані" — не від гучних звуків.

— Для нашої родини війна почалась десять років тому, мій чоловік Євген в 2014-2016 роках воював у складі 37-го батальйону територіальної оборони Запорізької області. Тож і два роки тому, перед повномасштабкою, ми не мали ілюзій, що все минеться, — каже в розмові з "Телеграфом" Наталія. — Але ми навіть тривожної валізки не зібрали. 24-го я спокійно додивлялася сни, поки о 8-й годині мене не розбудив чоловік: "Досить спати, почалося!" Женя одразу з сусідом поїхав на пошуки палива і готівки. Якщо пам'ятаєте, це був ще той квест, всюди були черги, гроші в банкоматах можна було зняти тільки невеликими сумами, тож чоловік повернувся тільки під вечір.

На той час вже була інформація, що росіяни дістались до Мелітополя, і вже ледь не до Василівки підходять, а звідси до нас вже не так далеко. І було розуміння — ми будемо серед перших, до кого прийдуть, бо з 2014-го перебуваємо у всіх ворожих базах. Але одна справа, коли є тільки я і чоловік, інша, коли на руках у нас — дворічна дитина. Тож спрацювали природні інстинкти, і я почала вмовляти чоловіка поїхати. З собою взяла два рюкзаки, та й то вони були заповнені переважно дитячими речами й підгузками, паспорти і прапор, який сховала під підкладку сумки, бо не знала, куди і як ми доїдемо. Він, до речі, особливий — з емблемою 37-го бату і підписами хлопців ще з першої хвилі мобілізації. Бережу його з 2015-го року, коли ми святкували річницю підрозділу.

Наталія згадує, що плани в дорозі кілька разів змінювались. Під вечір 25-го вона з родиною дісталась до Тернопілля, але вирішили не зупинятися надовго і там.

— На той момент вже було остаточно зрозуміло, що це масований наступ і є вірогідність, що росіяни можуть зайти й з території Придністров'я, — продовжує згадувати співрозмовниця. — І ми вирішили добиратися до Польщі. У Львові пересіли на іншу машину — з нами ще їхав старший син Євгена з родиною, і поїхали до кордону. Як потім виявилось — у дводенну чергу. Машин було багато, але як це у нас буває, є рівні, а є ще рівніші, тож були ті, хто намагався проїхати поза чергою. І все це затягувало очікування. Але я час не гаяла, поки були в дорозі, вибудувала схему придбання тепловізорів за кордоном, бо знала, що це дуже потрібна річ на передовій.

Чоловік же забрав побратима і повернувся до Запоріжжя. Сумнівів, що він вчинить саме так, не було, хоча ми до повномасштабної війни й говорили, що наша родина вже відвоювала, тож тепер хай це роблять інші. Але я розуміла, що Женя не зможе відсиджуватися вдома, якщо країна буде в небезпеці. Так і сталося. В перші дні він допомагав поліцейськими в патрулюванні міста, виявленні ДРГ. Дуже хотів знову повоювати під керівництвом колишнього комбата 37-го бата Олександра Лобаса, який на той момент був начальником штабу 61-ї ОМБр, але, на жаль, пробитися туди не вийшло. Тоді чоловік долучився до 110-ї окремої бригади територіальної оборони, в якій і воював до поранення.

Вірні партнери — телефон й інтернет

За ці два роки Наталія з сином кілька разів змінювала місце перебування: з Польщі — перебралась до Німеччини, але не витримала проживання в перенаселенному таборі для біженців. Далі були Нідерланди, які вона обрала через можливість відновити виробництво сиру. І врешті-решт осіла у швейцарському містечку Сьон. Весь цей час вже не в таких масштабах, як кілька років тому, але продовжувала допомагати військовим.

— Волонтерство — це так річ, яка з тобою назавжди, — каже запоріжанка. — Так, цього разу я не роблю збори на постійній основі, нічого сама не збираю, не фасую і не їжджу на передову, але просто спостерігати здалеку за тим, як б'ються наші хлопці, не могла. Тому моїми вірними партнерами стали телефон, інтернет, які допомогли об'єднати групу людей, яких я навіть не всіх знаю особисто. Хтось з неї шукає навушники, каски, тепловізори за вигідною ціною, хтось виділяє кошти, хтось допомагає з перевезенням, хтось приймає, хтось розподіляє. І так потроху ми закриваємо різні потреби хлопців на передовій.

З останнього — за місяць змогли забезпечити автівкою для евакуації поранених 22-го окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ. Якщо чесно, коли я оголосила, що на викуп Toyota Hiace потрібно 180 тис. гривень, в якийсь момент подумала, навіщо я пообіцяла, нічого не вийде. Навіть ма́ла запасний план — проведення аукціону з прикрасами моєї знайомої і сиром власного виробництва. Але потрібна сума, на мій подив, була на рахунку вже за шість днів —донатили від декількох гривень до декількох тисяч і з різних країн. Вкотре це довело моє переконання, що нема маленьких внесків, кожна гривня завжди важлива. І знову-таки до того, щоб машину отримала бригада медиків, долучилось дуже багато прекрасних людей.

Цими днями Наталія, як-то кажуть, сидить на валізах і вже призначає зустрічі знайомим у рідному Запоріжжі. Попри близькість до лінії фронту і періодичні обстріли міста, вона для себе вже вирішила, що їде в Україну. А поки, хоч і оголосила нещодавно про "останній збір", знову чекає на донати від небайдужих, щоб придбати дрони для підрозділу, що воює на Лиманському напрямку.

— Я ніколи не планувала жити за кордоном, будувати тут кар'єру, чи розвивати бізнес, і цей період сприймаю як вимушену міру, — каже Наталія. — Саме тому думала про повернення, ще коли чоловік був живий. А коли вже його не стало, і ми приїхали до Запоріжжя його ховати, ма́ла змогу оцінити, як дитина і я сама будемо почуватися вдома. Хоч як це дивно, але я була стабільна емоційно, і син мій навіть на сирени і вибухи нормально реагував, хоча і питав, що це таке. Я навіть і повертатися до Швейцарії не хотіла, але ми виїжджали терміново, тому ні речей не зібрали, не мали змогу закрити статус захисту тощо. Але вирішили все-таки там перезимувати і у Запоріжжі бути у березні-квітні. Поки все йде за планом.