Був пацифістом — став мілітаристом: історія зброяра, про якого Залужний розповідає офіцерам

Дядя Ваня — під цим ім'ям 48-річного інженера з Києва знають у багатьох підрозділах ЗСУ. Із 2014-го номер телефону Дяді Вані добровольці, які захищали Донбас від проросійських сепаратистів, банд т.зв. "козаків" і російських окупантів, передавали одне одному.

Свою зброярську майстерність він набув, вивчаючи літературу. Спочатку по телефону консультував бійців добровольчих батальйонів, а потім не витримав і рвонув на передову: допомагав лагодити стрілецьку зброю, встановлював кулемети на бронемашини, випробовував їх на лінії вогню.

Пів року Іван їздив до бійців як волонтер, а згодом і пішов добровольцем до АТО. Однак через позицію пацифіста і бажання уникнути прямої участі в бойових діях — обрав службу в майстерні стрілецько-артилерійського озброєння.

Сьогодні його розробки перевірені в боях на Східному фронті доводять свою ефективність. А кулеметні установки для сил ППО, створені заснованою ним компанією Armorum Solutions, допомагають захищати українські міста.

"Телеграф" поговорив з Іваном Савельєвим, аби дізнатися як йому вдалося до цього прийти і як влаштовані приватні підприємства з виробництва військових виробів.

— Пане Іване, чим ви займаєтеся сьогодні і яку роль виконуєте в ЗСУ?

— Сьогодні я на посаді начальника майстерні артилерійського та стрілецького озброєння в одній з механізованих бригад. А також головний сержант роти. Мої обов’язки — ремонт зброї, обслуговування, модернізація спорядження та підготовка особового складу. Навчаю хлопців та дівчат поводження зі зброєю, зокрема імпортною.

— Ще у 2014 році ви були пацифістом. Вивчали озброєння, але в армії ніколи служили і воювати не хотіли. Чи змінилися ці переконання за час повномасштабної війни?

— О так, ця позиція в мене була 2014-2015 років. При цьому в моїй родині всі військові. Я тоді навіть тішився, що одна з бабусь — Ніна Іванівна — залишалася мирною людиною. Поки, розбираючи сімейні документи, не знайшов її військовий квиток… Зараз я вже 10 років у цій війні. Пацифістська позиція змінилася на мілітаристську. А служба сприймається як робота та обов’язок.

— Як ви розвивали свої навички й знання в області виробництва зброї? Навчалися самостійно, читаючи книги, чи був наставник?

— З самісінького початку мене це зацікавило, як ще в школі навчався. Багато читав, сидів на уроках і на останніх сторінках зошита малював різні цікаві пристрої. Якоїсь миті стало цікаво, яку зброю використовували армії світу в різний час. Коли став дорослішим, то почали звертатися, аби щось полагодив. Траплявся якийсь зразок зброї, я його розбирав і вивчав. І так вже 10 років.

У мене ще дві освіти механічні, це допомагає розуміти, як і що влаштовано у техніці. Загалом зброя так чи інакше, але схожа між собою. А коли ти вже 15 систем вивчив, то наступна буде на якусь з них схожа. Тому мені легко все дається.

— Як зараз працює ваша майстерня з виготовлення військового обладнання. Що саме випускає Armorum Solutions?

— Вся наша команда від початку повномасштабного вторгнення пішла до лав ЗСУ. Це навіть не обговорювалося. Але проєкт не перестав працювати, бо ми найняли людей. У нас є ціла майстерня з різними напрямами: ремонт оптики та електроніки, спорядження патронів для снайперів, виготовлення кулеметних установок для сил ППО. Також компанія спеціалізується на радіорозвідці, технічних засобах розвідки, системах зв’язку та передачі даних для БПЛА.

— Хто є вашими клієнтами, окремо військові чи державні органи?

— Ми офіційно забезпечуємо армію. Наші зенітні кулеметні установки забезпечують декілька районів ППО у різних містах. У нас дуже хороші майстри, тому якщо в Києві зламалися кулемети, то нам можуть зателефонувати і ми це вирішимо.

Ми оформили всі необхідні документи і почали співпрацю з державою. Тепер компанія може брати участь у державних тендерах через платформу Prozzoro. Загалом стараємося продавати все по собівартості.

Окремо військові не є нашими клієнтами. В основному це виглядає так: звертаються, коли щось зламалося, а ми дивимося чи дозволяє наш внутрішній бюджет і тоді передаємо на безоплатній основі. Наш директор компанії, наприклад, раз на місяць на певну суму теж військовим закуповує щось. В Україні у декількох містах локалізовано виробництво військового обладнання. І от в одному з них він закуповує щось і вже по заявках частин розподіляє.

— А за чий кошт існує справа?

— Багато що за свій кошт. Як то кажуть, "війна має годувати сама себе". Я принципово не збираю гроші в інтернеті. Але у мене є люди, які можуть фінансово допомогти. Наприклад, потрібен був дорогий станок для майстерні, то мені подарували.

— Чи вистачає сьогодні людей, досвідчених у цій справі?

— Ні, хороших майстрів мало. Попит перевищує пропозицію. Особливо рідкісними вважаються фахівці з оптики. Але є професії токар, фрезерувальник, слюсар по металу — таких людей простіше за все перевчити на зброю. І знову ж таки працювати з металом, не розуміючи як працює механіка, теж задача. Іноді треба поремонтувати якісь іноземні зразки. Ти перший раз бачиш таке, відкриваєш інструкцію, а там все англійською, французькою чи німецькою. Звісно, всі мови не вивчиш, тому доводиться розбиратися і зі складними системами.

— На які зразки зброї ви орієнтуєтеся при створенні своєї?

— На початку 2014-го люди воювали зброєю та обладнанням, яке було, зокрема і нашими розробками. Сьогодні створювати повністю нові зразки сенсу нема. З тієї простої причини, що ми не встигаємо впоратися з тим, що в нас вже є. Зараз важливі ремонт і модернізація. Наприклад, імпортна зброя може бути під різні типи патронів, тому доводиться цю проблему вирішувати. Іноді простіше створити щось тут, а не шукати людину, котра привезе з Європи потрібні патрони.

— Ви всі частини для виготовлення зброї робите самостійно?

— Допомагає комунікація. У нас може не бути чогось потрібного взагалі, зате стоїть цілий контейнер чогось іншого. Тому підключаємо зв'язки з іншими майстернями та обмінюємося за потреби. Тут головне дізнатися, чи воно хоч десь є, і тоді дістати можна. Залучаємо також адміністративні важелі. Коли щось важливе, то звертаємося до вищого керівництва і вони вже розв'язують питання логістики.

— Можливо, з кимось заочно конкуруєте?

— Ми радше не конкуруємо, а спілкуємося. Наприклад, командування ТРО створили таку ж майстерню по нашому зразку. Бригада НГУ "Азов" теж вже має свою. У нас їхній боєць кілька місяців вчився, дивився як все організовано і вів конспекти. І зараз вони зробили шикарну майстерню. Теж працюють і шукають спеціалістів по всій країні. Роботи багато і має хтось це робити.

— Ви колись розповідали, що Міноборони читає вашу сторінку, а пости мають вплив на керівництво. Зараз цього нема?

— Буквально днями Валерій Залужний офіцеру розповідав, як я 2014 року радянським кулеметом безпілотник збив (сміється).

Але те, що було 10 років тому і зараз — це різні ситуації. Раніше, дійсно, писав пости про проблеми на фронті. З часом мою сторінку почало читати не тільки командування батальйону, а й керівництво Міноборони.

А зараз я менше пишу – багато роботи. І від початку великого вторгнення не було аж таких ситуацій, щоб мені довелося звернутися до старих знайомих. Хоча бувають неприємні інциденти, особливо вони стосуються любителів Радянської армії, які лізуть в ті справи, на яких не розуміються. Але щоразу ніхто кіпіш не буде влаштовувати.

— Що найбільше змінилося з часу АТО/ООС і до сьогодні?

— Масова мобілізація об'єднала багато різних людей і у всіх різні погляди на життя і війну. Але без цього зараз ніяк. Враховуючи те, що агресія росії укорінена сторіччями, то боротися ще довго, а може й нескінченно.